Керуючий справами УПЦ митрополит Антоній — про місію Церкви та про те, як Україна з Божою допомогою здатна сама вирішити свої проблеми
— Ваше Високопреосвященство, дуже дякую, що погодилися в цей непростий час на відверту розмову, якої потребує все українське суспільство. Перше запитання таке: православне християнство — це релігія внутрішнього рабства чи внутрішньої свободи?
— Господь наш Ісус Христос казав Своїм учням: «пізнаєте істину та істина зробить вас вільними». Глибинний досвід багатьох поколінь християн полягає в тому, що саме у Христі ми знаходимо справжню свободу. Однак парадокс у тому, що на шляху до цієї свободи ми маємо віддати себе в руки Бога, дозволити Богу діяти в нашому серці. І ось ця повна відданість Христу для зовнішньої людини здається рабством. Але насправді це є звільнення від наших гріховних звичок, від наших пристрастей, від усього того, що заважає нам йти до Бога.
— Ви особисто відчуваєте себе духовно вільним як єпископ, як людина, як українець?
— «Де Дух Господній, там воля», — так говорить Святе Письмо. Духовно вільна людина — це свята людина, яка поборола гріх і є вмістилищем Духа Божого. Тому кожна людина — у міру чистоти свого серця, розуму і тіла — це духовно вільна людина. І тут мало що залежить від зовнішніх чинників.
У християнській традиції поняття свободи не може бути відокремлене від поняття відповідальності. Саме відповідальність не дозволяє свободі перетворитися на свавілля. У Христі ми здобуваємо не просто свободу від цього світу, ми здобуваємо свободу для життя з Богом. А життя з Богом — це життя вкрай відповідальне. Ми виходимо за межі цього гріховного світу, але при цьому стаємо відповідальними перед Богом за усі свої вчинки, за всі свої рішення. Тому кожна людина, чим би вона не займалася в цьому житті, несе відповідальність. І я, як єпископ, як українець, несу свою відповідальність перед Богом, перед Церквою та перед власним народом.
«КРИЗИ ВСЕРЕДИНІ УПЦ НЕМАЄ»
— Чому в УПЦ так багато єпископів, священиків та мирян спокушаються тим, що диявол пропонував Христу в пустелі, — матеріальними благами, владою, оманливими чудесами?
— Вектор розвитку людської цивілізації після гріхопадіння направлений не до Бога, а від Бога. Основні стрижні світу, який, як говорить апостол Іоанн Богослов, «у злі лежить», — це «похіть плоті, похіть очей і гордість житейська». Кожен, хто живе на цьому світі, обов’язково проходить через ці спокуси. Не всі віднаходять у собі сили боротися. Хтось спотикається. Але я не вважаю, що відсоток тих, хто потрапив у пастку цих спокус та не хоче з них вирватися, в Українській православній церкві більший, ніж в інших. Як і в усіх інших церквах України, ті, хто піддалися на спокуси світу цього, — все-таки радше окремі виключення, ніж правило. Наш Спаситель порівнював Свою Церкву із деревом, яке живе, квітне, плодоносить. І Він же попереджав, що будуть окремі сухі гілки, закликав терпіти хворі паростки і дивитися, чи не принесуть і вони плода покаяння та добрих діл. Люди в Церкву йдуть саме за повнотою життя, і досвідченого християнина наявність «сухих гілок» не дивує — він, навпаки, за таких людей особливо молиться, щоб Господь спасав і їх. Християнство тим і відрізняється як релігія, що вірить у можливість для всіх «сухих гілок» ожити, вірить у можливість для кожного грішника — покаятися, преобразитися, стати живим цвітом на древі Церкви Христової та принести свій особливий плід. У чомусь ми всі — сухі гілки, і тому не будемо поспішати засуджувати. Є такий приклад із Патерика. Монах побачив, як настоятель монастиря грішить із жінкою у полі, осудив, але, підійшовши поближче, побачив, що то два снопи лежать на стерні, і те, що бачили його очі, було ілюзією. Тим більше, не можна вірити пліткам. І знову-таки, якщо щось недостойне, на ваш погляд, є — моліться Господу і Він усе виправить на краще. Молитва — це сила, якою тримається весь світ, і, тим більше, нашою смиренною молитвою може поліпшуватися життя Православної церкви. Тому всі наші непорозуміння треба вручати в руки Господа, а Він усе вирішить найкращим чином. У нас же трапляється, що людина починає думати — я ось щось виправлю, виявлю, покажу віруючим та невіруючим, і все виправиться, а в результаті — лише гірше. А якби цю проблему представляла Господу і просила про те, щоб змінилося все на краще по Божій волі, то вже давно було б усе зовсім інакше. Христос учив не засуджувати навіть ворогів та явних грішників, а молитися за всіх них. Повірте, Українська православна церква змінюється на краще, і ці зміни є природним процесом, який не спинити і не прискорити, а можна лише йому сприяти молитвою та своїм бажанням принести користь Церкві. Останнє теж важливо. Адже зло, яке від тебе не залежить і вже існує, може стати меншим злом лише в один спосіб — коли ти примножиш тут і зараз добро, а злу не залишатиметься місця. Не бійтеся творити добро — і за вашим прикладом усі «сухі гілки» оживуть і процвітуть.
У нашій Церкві дуже багато справжніх пастирів, подвижників, які не тільки проповідують словом, а й своїм особистим життям свідчать про любов до Бога та ближнього. І це великий дар Божий для України, що ми маємо ось цей єпископат, священство, мирян. Не знаю, чому українські засоби масової інформації так мало висвітлюють такі приклади, як монастир у Банченах, де єпископ Лонгін усиновив та виховує більше чотирьохсот дітей-сиріт, зокрема й інвалідів. Достатньо поїхати туди, подивитися на цих діток, на те, які щасливі їхні очі навіть тоді, коли вони фізично дуже хворі — і стає зрозумілим — ось і наш цвіт, і наш плід, ось наша Церква. І таких прикладів є по всій Україні багато, монастир у Банченах просто найбільший і найяскравіший, бо це — той світильник Божої благодаті та людської святої любові, який ніяк не сховаєш. Узагалі влітку багато наших монастирів перетворюються на табори відпочинку для дітей. Майже при кожному великому міському храмі вже є їдальні для безхатченків. Практично при кожній лікарні діють храми, де священики несуть своє жертовне служіння. Особливо глибока ця самопожертва священиків та наших християн у храмах при хосписах. Приклади можна ще довго наводити, у нас більшість пастирів та мирян — люди доброго, а той узагалі — святого життя. Я особисто і радію, і плачу, коли дивлюся на діток у Банченах чи на старих людей у хосписах, які сьогодні отримали сенс життя, співчуття, допомогу людську і Божу, і вже щасливі та умиротворені. Це все — велика праця конкретних християн, це їхнє життя, яким вони часто повністю жертвували заради служіння Богу і ближньому. Часто журналісти шукають тих, хто їздить на «майбахах», «лексусах», «мерседесах». Хоча повірте, що це ще не показник того, чим живе людина. Апостол Павло наставляє: «Усе мені дозволено, та не все на користь, усе мені дозволено, та ніщо не повинно володіти мною». Святий праведний Іоанн Кронштадтський, — який був великим чудотворцем і кожного вечора буквально падав від утоми після всіх подвигів багатогодинної молитви за хворих, за потребуючих, за весь світ, — ходив у шовкових рясах, що йому дарували знову і знову. Багато хто його за те засуджував, але ці ряси, які кожен день були нові, розходилися по всій Церкві як благословення і надихали священиків на жертовне служіння Богові та ближньому. Все матеріальне, що приходило до нього, він зразу ж віддавав, а особисту бідність, цноту, послух Церкві мав такі, що не всі монахи мали та мають. Треба було тоді дивитися на серце праведного Іоанна Кронштадтського, щоб бачити, що це серце — з Богом і у Богові, із ближнім та з його болем та потребами. А для всіх шовкових ряс та інших благ просто навіть і місця у тому святому серці не було. Він поспішав творити добро і не звертав уваги ні на що, крім Бога та своєї душі, крім Бога та потреб людей.
У нашій Церкві дуже багато справжніх пастирів, подвижників, які не тільки проповідують словом, а і своїм особистим життям свідчать про любов до Бога та ближнього. І це — великий дар Божий для України, що ми маємо ось цей єпископат, священство, мирян. Не знаю, чому українські засоби масової інформації так мало висвітлюють такі приклади, як монастир в Банченах, де єпископ Лонгін всиновив та виховує понад чотириста дітей-сиріт, зокрема — інвалідів. Майже при кожному великому міському храмі вже є їдальні для безхатченків. Практично при кожній лікарні діють храми, де священики несуть своє жертовне служіння. Особливо глибока ця самопожертва священиків та наших християн у храмах при хосписах. Цей ряд прикладів можна ще довго продовжувати...
Тому непотрібно поспішати засуджувати, а треба дивитися, де лежить серце людини — у Богові чи у благах світу цього. І треба самим примножувати добро, треба триматися тих пастирів, які є істинним прикладом для всіх нас — як Блаженнійший митрополит Володимир чи Високопреосвященнійший митрополит Онуфрій. Усе, що сьогодні спокушає нас — відлетить як пустоцвіт, не залишить і найменшого сліду в історії Церкви Христової. Треба кожному мати мудрість, розсудливість, краще помовчати і потерпіти, укріплюючи корабель Церкви сьогодні, ніж критикувати, що у нас занизькі борти і кожен шторм нас може потопити. Крім того, що наш корабель найкращий, скажу і те, що його доля — лише в руках Божих. Це — Його Церква. І Він часто спасає її не лише у часи потрясінь, які ззовні могли б завдати шкоди Церкві, а й у часи загострення внутрішніх проблем. Якщо ми дійсно християни, то ми маємо глибоку надію на Бога, який нашу Церкву завжди приведе до мирної гавані, не дасть жодним спокусам та розділенням, пристрастям та недолікам вплинути на загальну долю нашого чудесного корабля спасіння.
— У мене є дані, що в деяких парафіях Києва на третину впала кількість вірних порівняно із минулорічним Великим постом. Як ви можете прокоментувати це?
— Оскільки така інформація кілька разів озвучувалася за минулі дні по телебаченню і в Інтернеті, я вчора попросив надати мені дані по місту Києву, якою є кількість тих, хто причащається Великим постом порівняно із минулим роком. Адже у багатьох парафіях така статистика ведеться, фіксується кількість людей, які приходять до Чаші Господньої, й у відповідних журналах ці дані знайти доволі легко. Підсумок такий: жодного зменшення у парафіях УПЦ по Києву порівняно з минулим роком немає. Навпаки, є в цілому — збільшення кількості тих людей, які причащаються, особливо дітей. Є деякі парафії, де дійсно фіксується зменшення числа причасників. Але це храми, де зараз відбувається ремонт, або ті храми, поряд із якими недавно, за минулий рік, було відкрито нові парафії, і частина віруючих склала ядро на новому місці. Я не відкидаю, що хтось із наших парафіян не зміг справитися із своїми емоціями і в даний час, можливо, не приходить у храм нашої Церкви. Але це питання вільної свідомості кожної людини. Думаю, якщо ситуація стабілізується, то люди повернуться до храму. Вірю, що обов’язково повернуться.
Але є ще й така ситуація. За ці тижні у митрополію відчутно збільшилася кількість прохань про розлучення та благословення на другий шлюб. І на запитання: «Чому ви вирішуєте цю проблему саме тепер, у Великий піст?» — більшість відповідає: «Ми знаємо, що вас будуть заставляти об’єднуватися з розкольниками, і ми боїмося, що не знайдемо правильного священика». Так що ситуація така, що потрібно було б усе стабілізувати, вивести людей із цього стресу, в якому ми живемо вже багато тижнів.
— Я знаю, що на Західній Україні була завжди поширена практика поминання місцевого архієрея, чи то патріарха, без згадування його титулу. І кілька років тому ситуація поліпшилася, стали активніше поминати. А тепер йде хвиля непоминання, і вона вийшла за межі власне Західної України. Чим це завершиться?
— Якщо ситуація заспокоїться, люди справляться зі своїми емоціями, все повернеться до нашої традиції.
— Ви думаєте, що це емоційне рішення?
— Думаю, що так.
— Але з пастирських розумінь це допускаєтеся?
— Це допускається. В багатьох патріархатах — наприклад Болгарському, Сербському чи Румунському — патріарха обов’язково поминають за богослужінням лише архієреї. Священики ж поминають патріарха лише в тому разі, коли вони належать до тієї церковної області, в якій патріарх є правлячим архієреєм.
— Тобто для парафіяльного священика обов’язковим є поминання лише місцевого єпископа?
— Так. І взагалі, ця хвиля непоминань і невелика, і незагрозлива. Іноді по телевізору чи в Інтернеті говорять про це, як про явище глобальне, але це — не так. Узагалі, ситуація під контролем, кризи всередині УПЦ немає абсолютно ніякої.
«ЦЕРКВА БЛАГОСЛОВИЛА УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО НА ЗАХИСТ СВОЄЇ ДЕРЖАВИ»
— Минулого тижня УПЦ КП у заяві свого предстоятеля різко засудила агресію в Криму. Чому мовчить УПЦ? Чи ви вважаєте заяву ВРЦіРО від 1 березня із загальним засудженням дій Росії, підписану УПЦ, достатньою в цих обставинах, чи є інші причини мовчання?
— Головне слово Церкви — це слово молитви до Бога. Перед початком Великого посту Місцеблюститель Київської митрополичої кафедри митрополит Онуфрій звернувся до всіх вірних УПЦ із закликом до молитви. Зокрема, владика Онуфрій благословив під час посту посилено читати Псалтир та просити Бога, аби Він врятував нашу країну, не допустив військового конфлікту з Росією. Наша Церква послідовно і свідомо утримується від політичних заяв.
Разом із тим сьогодні військовослужбовці, як правило, складають присягу в присутності священнослужителів. Отже, Церква вже благословила українське військо на захист своєї держави. Виконання військового обов’язку є виконанням заповіді Спасителя про любов до ближнього. Саме військові мають боронити цілісність нашої держави, захищати її громадян від будь-якої агресії.
Коли держава звернулася до громадян із закликом про допомогу для армії, чимало парафій УПЦ щиро відгукнулися на цей заклик. Сьогодні священики нашої Церкви збирають для армії не тільки кошти, а й продукти, медикаменти та інші речі першої необхідності. Це наш не лише громадянський, а й християнський обов’язок.
— Чому Патріарх Кирил прямо не засудив акт агресії Росії щодо України? Взагалі? яку позицію щодо Криму займає керівництво РПЦ?
— Ситуація, яка склалася в Криму, є вкрай серйозним випробуванням. Фактично сталося так, що дві держави, в яких домінуючі позиції посідає Православна церква, опинилися на межі збройного конфлікту. Українська православна церква є самокерованою, але все ж таки вона входить до складу Московського патріархату. При цьому ми є громадянами України. Однак патріарх Кирил, як і більшість постійних членів Священного Синоду РПЦ, є громадянином Російської Федерації. З точки зору Росії, Крим — це вже частина території РФ. Наша держава офіційно оголосила Крим окупованою територією. При цьому на території Криму діють три єпархії Української православної церкви, до яких входять 563 парафії. Священний Синод, який засідав у Москві 19 березня, жодним чином не змінив статус цих єпархій. Отже, вони і надалі перебувають у складі УПЦ. Святійший патріарх Кирил як предстоятель всієї Руської православної церкви робить усе можливе та використовує весь свій авторитет, щоб не допустити кровопролиття між народами-братами.
— Якщо завтра усі або практично усі єпископи УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ висловляться за єдність, патріарх Філарет відійде на спокій, відповіддю на цю згоду бути єдиними стане томос про автокефалію? Я так розумію, що інших причин не давати Україні автокефалію вже немає? Адже більше 20 років УПЦ існує як де-факто автокефальна церква, і нічого страшного від того не трапилося, а невизначеність статусу УПЦ лише заважає на кожному кроці у внутрішній та зовнішній політиці УПЦ та РПЦ?
— Ви так багато назвали умовностей, що у реальному житті вони майже ніколи не сходяться. Але ви праві у тому, що в Україні є Помісна церква і її не треба створювати. Це — наша Українська православна церква, яка у своєму внутрішньому житті діє самостійно, тобто обирає та висвячує єпископів, змінює кордони єпархій, обирає предстоятеля тощо. У той же час, перебуваючи в канонічній єдності з Московським патріархатом, ми перебуваємо в єдності з усім світовим вселенським православ’ям. Патріарх Константинопольський Варфоломій та інші предстоятелі помісних православних церков неодноразово заявляли, що в Україні вони визнають тільки одну канонічну церкву, яку очолює митрополит Володимир. А на останньому зібранні в Стамбулі 9 березня предстоятелі помісних православних церков третій розділ свого «Послання» присвятили подіям в Україні. І звернулися до тих, хто перебуває у розколі, щоб вони повернулися до спілкування зі світовим Православ’ям. Це і буде твердим фундаментом для майбуття українського православ’я.
— Чому коли українці згадують про свій патріотизм та свою національну свідомість, їм говорять що «во Христі немає ні еліна, ні українця», а коли згадують про свою національну ідентичність росіяни, то це називається здоровим патріотизмом і національною свідомістю, які потрібно розвивати?
— Православний християнин покликаний любити свою Батьківщину, зберігати й розвивати національну культуру. Про це чітко сказано в Основах соціальної концепції нашої Церкви. Однак, разом з тим, Православна церква застерігає, що національні почуття, спотворені гріхом, можуть стати причиною агресивного націоналізму, ксенофобії, міжетнічної ворожнечі. І ось ці явища саме суперечать християнській етиці. Отже, підтримуючи християнський патріотизм, ми засуджуємо усі гріховні спотворення національного відчуття. А подібні гріховні хвороби зустрічаються в будь-якому народі. Тут ні українці, ні росіяни, на жаль, не є виключенням. Вважаю, що кожна людина, незалежно від того, де хто проживає, якої національності, має відрізняти патріотизм від націоналізму. І критерій тут один для всіх: усе перевіряється Христом Богом, Який є абсолютною Любов’ю. Він є Істина, Шлях і Життя. Все інше інсинуації політтехнологів. Для православного християнина потрібно бути патріотом, але, на моє переконання, слід уникати будь-якого націоналізму, щоб не втратити власної християнської ідентичності.
«РОЗДІЛЕННЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВОСЛАВ’Ї — ЦЕ БІЛЬ УСЬОГО НАРОДУ»
— Чи відчуваєте ви особистий біль від того, що мільйони українців перебувають поза межами визнаної вселенським православ’ям УПЦ? Ми знаємо, що Місцеблюститель Київської митрополичої кафедри владика Онуфрій доклав великих зусиль для приєднання РПЦЗ до РПЦ і те розділення особисто боліло як його рана. Чи сьогоднішнє українське розділення для єпископів УПЦ, для членів Синоду є таким самим болем, який неможливо далі терпіти?
— Дійсно, владика Онуфрій дуже багато зробив для приєднання РПЦЗ до РПЦ. Це одна з причин, чому він є дуже авторитетним ієрархом для всієї повноти нашої Церкви. Біль від рани українського розколу відчувають всі, хто себе ідентифікує із православ’ям. Якщо продовжувати використовувати медичну аналогію, то кожний з досвіду знає, що від пораненого пальця біль відчувається по всьому тілу. Але лікувати треба не голову чи ногу, а саме палець на руці, тому що він є причиною болю. Без усвідомлення, що є джерелом болю, без правильного діагнозу сподіватися на одужання марно.
— Неодноразово РПЦ та УПЦ наголошували, що перемовини про подолання розколу мають ґрунтуватися виключно на канонах. 11 березня цього року цю аксіому визнав і Архієрейський собор УПЦ КП. Чи існують якісь причини для побоювань, що зі шляху канонічної логіки перемовини звернуть на шлях політичної доцільності? Чи канони і лише канони визначатимуть хід та результати перемовин?
— Розділення в українському православ’ї — це біль не тільки церковних ієрархів, це біль усього нашого суспільства, усього народу. І тому не дивно, що вітчизняні політики неодноразово намагалися активно вплинути на процес подолання церковного розколу. І тут політики керуються саме політичною доцільністю. Канони для них відходять на другий план, або ж взагалі канонічний устрій Церкви не є для них актуальним. Саме тому наша Церква наполягає на тому, що діалог між нею з УПЦ КП і з УАПЦ має відбуватися, по-перше, виключно на фундаменті канонічного права Церкви, а по-друге, без політичного втручання в цей процес. До речі, Синод нашої Церкви 24 лютого цього року наголосив, що «лікування рани розколу вимагає виважених та продуманих рішень, які не можуть прийматися поспіхом в часи суспільної напруги».
Тому ми вважаємо, що, перш за все, треба спрямувати усі наші зусилля на досягнення миру та стабільності в Україні. Не слід використовувати «революційну ситуацію» як тиск на Церкву. Навпаки, у цій ситуації усі наші кроки мають бути ще продуманішими та виваженішими.
На сьогодні політики не тиснуть, але це не виключено. Однак цього місяця ми відчуваємо свободу від політичного і державного тиску і маємо надію, що така ситуація збережеться, не зважаючи на заклики окремих гарячих голів із УПЦ КП.
І що б не сталося у релігійній, у політичній сфері, єпископат УПЦ буде керуватися виключно канонічною логікою, бо це — наша граматика для теорії та практики, без якої лише хаос можливий. І ми вітаємо, що УПЦ КП у заяві від 11 березня чітко засвідчила, що перемовини можуть ґрунтуватися лише на канонах і Священному переданні Церкви. Це дає нам надію, бо іншого фундаменту для нас немає і не буде ніколи. І ми чекаємо від УПЦ КП, що вони не лише погоджуватимуться на словах із тим, що треба діяти за канонами, а і втілюватимуть це в реальні дії.
З історії Церкви, особливо часів Візантії, знаємо, що тиск держави чи політично активних громадян ні до чого хорошого і плідного не призводив. Імператор Василіск 475 року видав віровчительний документ «Енциклікон» і примусив майже 500 єпископів підписати засудження Халкідонського вселенського собору. Можна згадати також, як імператор Зенон видав 482 року документ «Енотікон» і також хотів вплинути на вирішення церковної ситуації силою. Але ці документи не було сприйнято Церквою, і про них тепер ніхто не знає, крім фахівців з церковної історії. Все, що здавалося раз і назавжди вирішеним, розвіялося, як дим. Господь зберігає свою Церкву саме так, руйнуючи все штучно привнесене, бо Він є головою Церкви. Якщо взяти тиск масовий знизу, то є приклад собору 449 року. Тоді Діоскор зібрав єпископів у місті Ефесі. Весь Ефес був наповнений людьми і монахами, які вийшли із сирійської пустелі. Останні поводилися, як розбійники. І єпископи на соборі прийняли рішення, які вимагав натовп. Але в історію цей собор, який було проведено під тиском такого масового настрою людей, ввійшов як «розбійничий собор». Церква його результати не прийняла, через два роки в умовах свободи відбувся справжній Вселенський собор у Халкідоні. Взагалі в історії Візантії бачимо, що коли свобода була для Церкви, тоді й рішення соборів приймали такі, які сприймали всією повнотою Церкви як істину і правило життя.
Такі приклади нам треба пам’ятати. І в ніякому разі не допустити, щоб церковні справи вирішувалися політичними методами. Усе має бути в спокої, тому що Дух Божий перебуває в дусі миру.
Церковні справи стосуються вічного спасіння людини, і не можна допустити жодного відходу від канонів, це відповідальність — абсолютної ваги. І тому ми можемо говорити тільки в рамках категорій канонів. Ще раз підкреслю, що ми вітаємо заяву УПЦ КП від 11 березня, що вони готові вести перемовини в рамках канонів, і тепер головне, щоб і екзегеза, тобто тлумачення ними канонів, була в рамках церковної традиції.
І ті умови свободи, що існують сьогодні, дозволяють вільно розмовляти, і треба скористатися цими можливостями, але для щирого і відкритого діалогу, в якому ми говоритимемо як люди Церкви, а не як політики. Якщо ми так робитимемо, то буде користь і для Церкви, і для України.
«МИ СПОДІВАЄМОСЯ, ЩО ДЕРЖАВА ЗРОБИТЬ ВСЕ, ЩОБ НЕ ДОПУСТИТИ МІЖКОНФЕСІЙНОГО КОНФЛІКТУ»
— Нова влада гарантує права всіх віруючих України та особливо наголошує на недоторканності прав вірних УПЦ МП. Із документів ВРЦіРО, підписаних УПЦ, видно, що ви вірите в ці гарантії. Віруючим УПЦ справді нема чого боятися?
— Ми сподіваємося, що держава зробить все, щоб не допустити міжконфесійного конфлікту, який у дійсності може призвести до непоправимих наслідків. Що стосується гарантій, то як людина віруюча, вважаю, що повну гарантію може дати тільки Сам Бог. І в зв’язку із цим хотів би згадати одну історію з 2008 року. Це був рік 1020-річчя Хрещення Київської Русі. У Київ були запрошені предстоятелі помісних православних церков. Очікувалась особлива подія, яку готувала держава щодо об’єднання православних церков. І готувалися досить серйозно. За три дні до приїзду високих гостей у Блаженнійшого митрополита Володимира була вечеря. На цю вечерю було запрошено представника іншої конфесії. Вечеря проходила як завжди спокійно, Блаженнійший жартував. І десь у середині цієї вечері наш гість звертається до Блаженнійшого із прямим запитанням: «А чому ви такі спокійні? Ви що, не знаєте, що через три дні вашої Церкви не буде?» На що Блаженнійший відповів: «Якщо Бог так судив, то від нас вже нічого не залежить. Але якщо це справа людська, не погоджена з Богом, то з цього нічого не вийде». Як ми бачимо, справді нічого не вийшло.
Тому ми надіємося на Бога. Але при новій владі ми сьогодні не маємо підстав не довіряти заявам державних діячів, віримо гарантіям держави щодо прав віруючих, які були за ці тижні.
— Нова влада хоче прийняти закон про Концепцію державно-церковних відносин. Згідно із ним курс «Основи християнської етики в українській культурі» буде викладатися в усіх без винятку майже 20 тисячах шкіл України. Приблизно 17 тисяч учителів мають бути виставлені православними. Ви готові надати ці кадри?
— У нас вже є чимало вчителів, які мають досвід викладання «Основ християнської етики». Так само в нас є й досвід підготовки таких кадрів. Сподіваюся, що ми зможемо відповісти на цей запит. Головне, щоб сьогодні були подолані усі перешкоди на шляху християнської етики до шкільних аудиторій.
— Чи робить УПЦ усе можливе для захисту Батьківщини, для підтримання патріотичного духу воїнів і населення під час сьогоднішньої кризи? Ви казали, що причина кризи — у невмінні прийняти іншого таким, яким він є, а не таким, як ми бажаємо його бачити. Але якщо цей інший приходить зі зброєю в руках? Як можна зрозуміти і прийняти його? Чи, можливо, слід закликати кожен день цього озброєного єдинокровного та єдиновірного брата повернутися в його власний дім, залишивши наш дім нам?
— Місцеблюститель Київської митрополичої кафедри митрополит Онуфрій звернувся з листом особисто до президента Росії із закликом стати на заваді розділенню Української держави та не допустити збройного протистояння між нашими народами. Ми віримо, що нам все ж таки вдасться не допустити війни.
— Чи існують в України національні та релігійні проблеми, з якими ми не могли б справитися самі?
— Звісно, проблем існує чимало. Однак я переконаний, що з Божою допомогою Україна здатна сама їх вирішити.
— Чим завершиться криза в українсько-російських відносинах?
— Передбачити це важко. Ще місяць-два тому ми не могли й подумати, що сьогодні опинимося в такій складній ситуації. Будемо молитися, щоб Господь зберіг нас в мирі та благочесті.
— Що робити простим православним із УПЦ, якщо війна таки розпочнеться?
— Ми — громадяни своєї держави. Голова Синодального військового відділу митрополит Августин вже звернувся до Збройних сил України, де чітко сформулював позицію. Однак, будемо вірити, що Господь не допустить війни.
— Деякі священики УПЦ заборонили вірним дивитися новини та політичні баталії по телевізору, буквально сказавши: хочеш подивитися 20 хвилин новини по телебаченню — стань на коліна, й за ці 20 хвилин прочитай кафізму або канон Божій Матері із проханнями за мир. Чи підтримуєте ви таку духовну боротьбу за мир?
— Звісно, що молитва є першою й головною зброєю християнина. У той же час, гадаю, слід намагатися скласти об’єктивну картину того, що відбувається. Я порадив би дивитися лише якийсь один випуск новин по телевізору, а весь інший час, який би присвячували перегляду телевізора та всім емоціям, які ці перегляди викликатимуть, присвятити молитві за мир, за Україну, за Церкву. Святий Паїсій Святогорець одного разу побачив по телевізору війну у В’єтнамі, і йому було достатньо, щоб він десять років молився кожен вечір на колінах за цей народ, взагалі-то неправославний, бо його серце було сповнене співчуття до них. Ми не можемо, як святі, але можемо, склавши картину того, що відбувається та уявивши, що можливо все — ще гірше, розуміти потребу в Божій допомозі. А цю допомогу Господь обіцяв надавати у відповідь на наші молитви. Молитва — це дихання життя християнина. Вона повинна бути постійною, особливо в часи суспільних криз. Одна монахиня із Флоровського монастиря якось сказала молодим людям: «Дорогі, ви ось у Церкву ходите кожної неділі. Це не просто так — Вас хтось «вимолив». І всі почали згадувати — у когось був родич священик і поминав їхніх батьків на літургії; в когось були віруючі бабусі чи тітки-монахині в роду. Ми недооцінюємо силу нашої головної християнської зброї — молитви. Я до цього часу не можу спокійно згадувати, як тисяча дітей стала на коліна перед Господом, перед дарами волхвів, коли молилася за мир в Україні кілька місяців тому. Можливо, Бог і не допустив громадянської війни, тому що ці чисті душі помолилися тоді за Україну. Всім нам потрібно знову й знову згадувати про наше головне покликання — молитися за весь світ, а особливо — за свою родину, за свою Церкву, за свою Батьківщину.
— Очевидно, що кожен день, коли УПЦ мовчить, її позицію починають витлумачувати неправильно. Одні люди починають бачити в нас «зрадників» Батьківщини, інші — «автокефалістів»; одні звинувачують нас у продажності політикам, інші — в тому, що ми висимо на гачку компроматів і матеріальних благ світу цього. У ті дні, коли УПЦ не мовчить, а знову й знову пояснює свою позицію, тоді всі — із Заходу та Сходу, Півночі та Півдня — задоволені, бо бачать здоровий християнський характер позиції УПЦ. Чи не настав сьогодні час більше проповідувати, більше свідчити про правду Христову для українського суспільства? Як казав ап. Павло — я проповідую й коли це до речі, й коли це недоречно, бо я не можу інакше. Наше суспільство схоже на пересохлу землю, яка миттєво всмоктує кожне слово вашої проповіді та християнського свідчення від єпископату, священства, мирян УПЦ. Чи не треба більше свідчити, давати людям живу воду правди щодня й щогодини?
— Місія Церкви полягає в тому, щоб нести слово Євангелія до кожного людського серця. Коли люди опиняються в скрутному становищі, вони звертають свій погляд до Бога. Тому в таких ситуаціях Церква має говорити з людьми про головне, про вічне. Від Церкви сьогодні очікують не політичних памфлетів, а слова Життя. Ми, передусім, маємо виконувати свій пастирський обов’язок, вести людей до Христа. І я закликаю священників пам’ятати про це та не піддаватися спокусі стати політичними агітаторами. Священноначалія УПЦ готове свідчити Христову правду кожен день. Ми це й робимо при кожному зверненні до нас. І треба всім єпископам та священикам свідчити цю правду так, щоб не засуджувати нікого, не порушувати спокою в душах, але знову й знову давати живу воду істини спраглим серцям наших співвітчизників.
Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ, газета "День".