Про внутрішні справи і зовнішні стосунки Української православної церкви розповів керуючий справами. ІНТЕРВ`Ю.
— Ваше Високопреосвященство, рік, коли святкуємо 1025-річчя Володимирового Хрещення, – це напевне, час для кожної з українських Церков, щоб зробити певні підсумки. Скажіть будь-ласка, а в якому стані знаходиться УПЦ?
— Сьогодні, мабуть, особливого осмислення потребує 25-річний відрізок, що минув з того часу, як ми відсвяткували тисячоліття Хрещення Київської Русі. За ці роки багато чого змінилося і в суспільстві, і в нашій Церкві. По-перше, ми вже пройшли загальне зростання кількості парафій, монастирів, духовних шкіл, тобто зовнішнє зростання Церкви. І тому тепер основне завдання – це погляд на внутрішнє життя, нашу внутрішню місію, на внутрішній стан того, що є в Церкві. Ми радіємо з того, що УПЦ – це найпотужніша релігійна організація в Україні, яка не обмежується якимось регіоном, а намагається активно діяти скрізь — як на Заході, так і на Півночі, Сході, Півдні та в Центральній України. Разом з тим, наша Церква охоплює практично всі прошарки українського суспільства. І ми вийшли на той рівень розвитку, коли постали нові завдання. Досягнуто багато, але вже є дуже багато проблем, які потрібно вирішувати негайно.
Світ змінюється, і навіть Церква помолоділа. Якщо 25 чи 10 років тому, основою наших парафій були старенькі бабусі, люди середнього та старшого віку, то тепер більшість наших парафіян – це молодь. Тому основна місія нашої Церкви має бути зосереджена саме на тих проблемах, які стоять перед молодими людьми. Тут дуже важливо зайнятися християнським просвітництвом, важливо зробити особливий акцент на відкритті теологічних факультетів і вузів, де юнаки та дівчата могли б отримати богословську освіту і бути в майбутньому викладачами та богословами в рамках православної церковної традиції. Нам потрібні лідери християнського просвітництва, для роботи із дітьми та молоддю…
— А наскільки молода людина має сьогодні можливості для активної діяльності у Вашій Церкві і яке місце для їхнього служіння сьогодні визначає УПЦ? Переважно на парафіях працюють священики, а роль мирян переважно звужується лише до молитви. Чи можуть миряни щось очолювати в Церкві?
— Церковне життя – це, перш за все, молитва і Євхаристія. Без молитви і Євхаристії Церкви не існує. Тому все життя церковної парафії має бути грутуватися на досвіді молитви. Але тепер є багато можливостей для церковної місії, а священик, навіть, якщо б він і захотів, то не може знайти часу цим займатися. Це — катехизація, дуже багато напрямків соціальної роботи, викладання.
В нас, нажаль, дуже важко проходить процес введення в програму загальноосвітньої школи викладання християнської етики, але це нагальна потреба українського суспільства. Саме в цих напрямках мали б працювати молоді високоосвічені люди. При кожній парафії має бути людина, яка займається катехизацією, а у кожній єпархії мають бути власні кадри вчителів християнської етики, які були б підтримані архієреєм та священством.
— А що Ви можете запропонувати цим молодим людям, щоб вони вибрали служіння Церкві, а не інші можливості, яких у світі, як у супермаркеті, сьогодні немало?
— Цілком очевидно, що така робота має бути покликанням. Я думаю, що люди вибирають таку роботу заради того, щоб бути щасливими. Адже щастя — це коли людина встає вранці і з радістю думає, що вона йде на роботу, а не прокидається зі страхом чи нудьгою. Якщо людина відчуває, що може нести слово Боже, бути катехизатором, працівником православних ЗМІ чи мати інше служіння, і це не просто робота, а покликання, то в цьому ракурсі Церква може дуже багато чого запропонувати. Але це не ситуація покупки, як в супермаркеті, Церква не може пропонувати земний успіх. Тому життєвий вибір – це своєрідна спокуса, яку молода людина має пройти, і не зрадити власному покликанню.
Я бачу ситуацію спокуси для молоді на прикладі студентів нашої духовної семінарії, більшість з яких — із села. Всі вони мають християнське виховання, вони вже несли якийсь послух в церкві, але коли приїжджають в такий мегаполіс як Київ, то перше, з чим вони зустрічаються, це спокуса цим великим «супермаркетом», де все яскраве, все манить і людині потрібно через це пройти, щоб вона зрозуміла, наскільки цей вибір пов`язаний з її покликанням. Я навіть деколи говорю нашим студентам, особливо після першого року навчання: «Якщо ви бачите, що це не ваше, то краще звідси самому піти, щоб потім не мучити ні себе, ні людей».
— В УГКЦ розробили стратегію розвитку Церкви «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Чи є якась стратегія у Вашої Церкви і як планує розвиватися УПЦ найближчих десять років? Чи думають над цим Ваші єпископи?
— Не думати про це неможливо. Не знаю, чи потрібно писати якісь п’ятирічні проекти розвитку Церкви. Досвід показує, що в людські плани Господь може внести такі корективи, що ми своїми планами і себе насмішимо і людям нічого не дамо. Але думати про стратегію потрібно і насамперед необхідно розуміти, що Церква почалася зі спільноти, з общини, з громади.
Церковне життя – це життя общини і в ідеалі нам треба працювати так, щоб парафія була не просто місцем, куди приходять 5-10 чоловік постійних, а решта, особливо в містах, – йдуть кому куди вийшло: до цього храму чи до іншого. Це якраз наслідок радянських часів, але нам потрібно досягти того, щоб кожен храм був центром життя конкретної спільноти, де кожен знає один одного, а священик знає всіх людей і може реально допомогти, як в духовних потребах, так і в земному житті, адже є якісь проблеми, між іншим і матеріальні труднощі. Завдяки спільнотам Церква в апостольський час і вижила, вона так і розвивалася. В селах – це більш-менш збереглося, а в містах організувати життя церковних громад складніше, оскільки навіть храмів не вистачає. В нас в Києві близько 4 мільйонів населення, а наших парафій лише 150.
— Але майже на кожному засіданні Київради Вашій Церкві виділять земельну ділянку.
— Ваша інформація не зовсім відповідає дійсності. Взагалі процес виділення земельної ділянки під будівництво храму дуже складний. По Києву проблеми пов’язані з тим, що тепер залишилася тільки паркова земля чи земля, що належить різним організаціям і тому отримати цю землю дуже важко. У спальних районах, де проживає багато населення, храмів майже немає.
В цьому ракурсі ми працюємо з компаніями, які забудовують Київ, щоб уже в планах будівництва закладались храми. Мабуть це – реальний шлях для врегулювання ситуації.
— Відомо, що значна частина парафій Московського патріархату знаходиться в Україні і вони власне творять УПЦ. Наскільки сьогодні структура УПЦ є самодостатньою в рамках Московського Патріархату? Чи все таки УПЦ є лише частиною Московського патріархату, а не окремою і самодостатньою церковною структурою?
— Блаженніший Митрополит Володимир дуже часто підкреслює, що статус самокерованої Церкви з правами широкої автономії, який має Українська Православна Церква – це статус, який дає сьогодні всі можливості опікуватися своєю паствою та розвиватися на майбутнє. Ніяких штучних меж нам ніхто не встановлює. УПЦ розвивається на тих засадах, які є всередині самої Церкви. Ми самі обираємо та висвячуємо єпископів, ми самостійно приймаємо рішення про створення нових єпархій та парафій, якщо вважаємо це за необхідне.
— Наскільки УПЦ є достатньою церковною структурою для того, щоб самостійно вести церковний діалог з українськими традиційними церквами?
— Ця робота ведеться в рамках Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Наша Церква є членом цієї організації і основні проблеми, які постають перед віруючими людьми та релігійними організаціями ми розглядаємо спільно.
— Але на цій раді можна обговорити найперше соціальні питання. Це не формат для ведення екуменічного діалогу і обговорення міжцерковних проблем, які заважають відновити єдність української церкви.
— Це правда.
— Наскільки сьогодні УПЦ може собі дозволити самостійно вести екуменічний діалог з традиційними українськими церквами?
— Представники Української Православної Церкви регулярно беруть участь в різних екуменічних заходах як в Україні, так і закордоном. Наприклад, щороку ми направляємо наші делегації на відому екуменічну конференцію в монастир Бозе в Італії. Останніми роками в нас склалися дружні відносини з громадою святого Егідія в Римі, яка відома своїми благодійними проектами. Офіційні представники нашої Церкви входять до складу різних екуменічних груп. Зокрема, разом з представниками Католицької Церкви та Євангелічно-Лютеранської Церкви ми беремо активну участь в роботі міжнародної екуменічної групи «Примирення», яка об’єднує представників християнських церков України, Білорусі, Польщі та Німеччини. Отже, наша Церква вибудовує сьогодні і підходи до екуменічної діяльності. Крім того, останніми роками представники нашої Церкви включаються до складу делегацій Московського Патріархату, які беруть участь і в більш глобальних екуменічних заходах. Однак, ми наполягаємо на тому, що будувати екуменічні контакти треба тільки на основі церковної традиції, яка зафіксована в канонічному праві. Це суто церковна справа і в цю справу не повинні втручатися політичні чинники.
— Це очевидно, але чи можете Ви, як Церква, якщо інші Церкви-спадкоємиці Володимирового Хрещення, також собі це дозволять, про щось домовитись і дійти до спільного споживання Євхаристії, навіть без об’єднання в одну юридичну структуру чи об’єднатись в одну юридичну структуру? Чи Вам все таки відведена роль тих, хто чекає поки Змішана Православно-Католицька комісія вирішить усі спірні питання?
— Це питання дуже складне, бо якщо йдеться про УПЦ, то вона дійсно самокерована частина РПЦ. З іншого боку, якщо брати Українську Греко-Католицьку Церкву, то тут, щоб не говорили, це — частина Католицької Церкви, яка підпорядкована Ватикану. Відповідно, і УГКЦ обмежена в своїх діях. І тому я завжди наголошую, що необхідно бути відкритим і чесним, потрібно відверто говорити про реальний канонічний статус українських церков.
Питання, які є між УПЦ та УГКЦ – це досить гострі питання, хоча з кожним роком вони стають менш болючими, але не треба кривити душею, що в нас все так безхмарно. Вірні нашої Церкви з болем згадують релігійне протистояння початку 1990-х років. Я виріс в Закарпатті і пам’ятаю події тих років. Але ми маємо думати про майбутнє. Можливо пройшло ще небагато часу…
— А скільки часу треба?
— А скільки треба, щоб людина забула біль? Чим серйозніша рана, тим більше часу необхідно для лікування.
— Комуністичний режим торкнувся різних українських Церков, зокрема УАПЦ та УГКЦ, священиків яких розстріляли чи вивезли до Сибіру. З того періоду є чимало мучеників і це для кожної Церкви велика рана, але ж треба йти вперед.
— Це дійсно так. Але на всі ці події ми маємо дивитися чесно і без спекуляцій. Якщо ми закладаємо якусь неправду чи хочемо забути неправду свою, а чужу, як нам здається, неправду підкреслюємо, то це не приведе до тих результатів, які нам потрібні.
— В такому разі, що є межею того, про що Ви можете домовитись, навіть юридично належачи до різних більших церковних утворень, таких, як РПЦ чи Католицька Церква?
— Насамперед ми усвідомлюємо, що живемо на одній землі і наш обов’язок будувати стабільні взаємовідносини. Наші парафіяни — це громадяни нашої спільної Вітчизни і потрібно все зробити, щоб не було ніяких конфліктів, які б порушували громадянський спокій в українському суспільстві.
З іншого боку, ми маємо говорити відкрито, що ми справді стоїмо на різних еклезіологічних основах і тут, якщо йдеться про євхаристійне спілкування, то наше питання: наскільки готова Греко-Католицька Церква відмовитись від тих догматів, які були нею прийняті внаслідок перебування в Католицькій Церкві?
— Тобто, якщо говорити про реальний стан речей, то сьогодні не стоїть питання про спільне прийняття Євхаристії?
— Якщо говорити про реальний стан речей, то, звісно, це питання зараз не обговорюється.
— Чого можуть сьогодні поділені Українські Церкви навчити українське суспільство?
— Наші молитви і наше сумління спрямовані на те, щоб подолати усі церковні розділення. Для нас важлива конкретна людина, тому що Христос прийшов спасти не взагалі суспільство, а спасти кожну людину, яка народилася на цей світ.
Так, є дуже багато причин для розділення, і більшість з них, можливо, суб’єктивного характеру. Двадцять років – це замало для того, щоб подолати навіть той ворожий настрій, який був у 90-ті роки. Але до цього ми йдемо. Діти наших парафіян, наприклад, навчаються в школах з дітьми інших конфесій. Це наші громадяни. Про це потрібно думати і робити конкретні кроки для того, щоб в нашому суспільстві були мир та злагода. Блаженніший Митрополит Володимир неодноразово говорить про те, що єдиний шлях до того, щоб подолати церковні розділення — це діалог.
— Україна коливається між Європейським та Митним союзами. Що ви думаєте з цього приводу?
— Я не хотів би коментувати якісь політичні наміри та дії, адже це рішення державного характеру і ми приймемо його таким, яким воно буде. Слід, однак, розуміти, що тепер ніякі кордони не зберігають нас в ізоляції. Ми поки що не є ні в Європейському, ні в Митному Союзі, але основні, як позитивні тенденції, так і весь негатив, який є і там, і там до України доходять. Тому, ставлячи перед собою стратегічні завдання, нам необхідно базуватися на нашому внутрішньому потенціалі, не тільки економічному, але, насамперед, ментальному, релігійному, культурному. Якщо суспільство захоче зберегти своє християнське коріння, то воно це зробить. Головне, щоб Україна, як незалежна та демократична держава, не забувала цивілізаційний вибір святого князя Володимира.
Говорячи про більш конкретні позиції, можемо відмітити, що в державах Митного Союзу за останній час робиться не мало (в тому числі і на законодавчому рівні) для збереження традиційних моральних цінностей. Якщо говорити про ЄС, то маємо приклад Румунії і Греції. Я не стверджую, що там все ідеально в церковно-державних відносинах. Але, думаю, що з колишніх соціалістичних країн Румунія – це держава, яка щодо Церкви діє найкращим чином, тому що там між Церквою і державою підписана угода, яка дає дуже великі можливості для розвитку церковного життя. Хоча за Конституцією Церква відділена від держави, а школа від Церкви, але там всі семінарії і богословські факультети фінансуються державою. В Румунії соціальна робота Церкви ведеться дуже широко та інтенсивно, це також зумовлено тим, що церковні соціальні проекти отримують підтримку від держави. Церкві повернули майже все майно, що їй колись належало.
— А чи веде УПЦ якість переговори із владою щодо реституції?
— Це питання вже розглядається більше двох десятиліть, але до кінця воно не вирішене. Процес затяжний. Причому, на вирішення цієї проблеми чекає не тільки УПЦ, але і всі традиційні релігійні організації в Україні. У нас є закони, підзаконні акти, але немає політичної волі їх виконувати. Ми майже кожного разу на засіданнях та зустрічах з владою ці питання піднімаємо.
— І що каже влада?
— Обіцяють.
— До речі, Ви згадали про Грецію. Результати одного із досліджень показують, що коли говорити про позитивний вплив на економіку, то для країни краще вірити в одного Бога, ніж в багатьох, а якщо говорити про християнство, то краще належати до західного християнства, ніж до східного. Так виглядає, що приклад Греції підтверджує результати цього дослідження, адже це єдина країна єврозони, яка переживає таку серйозну кризу. Дехто навіть каже, що власне православний менталітет є причиною наших українських економічних негараздів. Що Ви скажете з цього приводу?
— Це спекуляції, які зустрічаються не лише у нас в Україні чи у Греції. В Росії також говорять, що коли б вона була мусульманською державою, то вона була б могутньою, а православ’я виховало в російському народі смирення і від цього народ слабший. Але такі твердження виявляють нерозуміння того, про що вчить християнство по суті. Якщо людина здобула смирення, то сильнішої людини просто не існує. Прикладів цьому дуже багато. А щодо всіх цих досліджень відносно поєднання релігійної складової з економікою, то в наукових колах досі сперечаються наскільки вони мають рацію.
Подивимось на Україну і замислимося, а що лежить в основі нашої національної культури, всього того, чим ми пишаємось? Все постало на основі православної віри, християнської ментальності. Це що – слабкість нашого народу? Господь так розпорядився, що ми геополітично знаходимося на межі Сходу та Заходу. Якщо ми зможемо це різноманіття культур і впливів вірно оцінити та наповнити сучасністю – Україна буде квітучою і могутньою державою.
— Церква також несе відповідальність за те, що відбувається в суспільстві. Що сьогодні Церква робить для того, щоби підняти моральний рівень українського суспільства, зокрема моральний рівень теперішньої української влади, тих, – хто сьогодні приймає важливі рішення?
— Якось церковний історик Фредерік Вільям Фаррар висловив думку, що держава не має в собі такого інструментарію, який би зміг відродити релігію, в той час, як релігія має всі інституції, які можуть підняти рівень держави.
У Церкви може бути тільки одне завдання – це спасіння людини, приведення людей до Христа. Коли ми змінюємо цей вектор на щось інше, то Церква втрачає свою сутність.
Якщо Церква має всі можливості займатися по-справжньому своїм покликанням, якщо наші парафіяни будуть справжніми християнами, будуть жити за заповідями Євангелія, то і наша держава і наше суспільство від цього тільки виграють. Коли дають якісь негативні оцінки Церкви чи церковного життя, то тут потрібно, знову ж таки, бути чесним та справедливим, адже Церква протягом семи десятиліть не мала жодних можливостей вести свою місію. Всього тільки 20 років, як Церква стала вільною у своїх подихах і можливостях. Тільки одне покоління виросло за нових часів і чекати миттєвих змін – це утопія.
В силу свого послуху я спілкуюся як з нашими простими парафіянами, студентами, молоддю, священнослужителями, так і з нашими можновладцями. І Ви знаєте, я – радію, бо бачу позитивні зміни.
Мені колись задали питання: чи є майбутнє в Україні? Я відповів дуже просто: я досить часто буваю на Афоні, в тому числі і з представниками влади, і бачу, як вони готуються до сповіді та сповідаються. Якщо людина так переживає процес покаяння, свідомо підходить до Таїнства, значить майбутнє є.
— Але до Вашої Церкви високі чиновники більше прислухаються ніж до інших Церков, отже Ви можете на них вплинути. Хіба не так?
— Дійсно, чимало високопосадовців є парафіянами нашої Церкви. Регулярна участь в церковному житті не може не вплинути на людину, не може не змінювати її з середини. До речі, невже Ви думаєте, що в нас в Україні зовсім все так погано? Було б набагато гірше, якщо б вони не були церковними людьми, не відчували потребу в Літургії чи в своїй вірі.
— Чи не думали Ви організувати якісь духовні бесіди для політиків?
— В нас на заочному відділенні духовної семінарії серед студентів є і співробітники адміністрації Президента, і Кабміну, та інших державних установ
— На прес-конференції, присвяченій заходам відзначення 1025-річчя Хрещення Київської Русі, Ви назвали співпрацю з владою під час організації цих заходів «синергією». Чи так загалом можна окреслити стосунки УПЦ з владою?
— У вирішенні багатьох суспільних питань відчуваємо наш обов’язок працювати разом. В кожного є свій напрямок. Держава займається своїми завданнями, Церква своїми, але в нас одні люди і тут треба робити все, щоб ці взаємини були синергією, а не конфліктними відносинами.
Церква завжди, ще з перших віків християнства, молиться за владу, за військо. Влада над людьми – це служіння, це особливий Божий дар, який дається людині. З іншого боку, це – особлива спокуса.
— Насамкінець хочу розпитати Вас про хід будівництва кафедрального Свято-Воскресенського собору у Києві. На якому етапі зараз будівництво? До речі, чому він у Вас на честь Воскресіння Христового, як і в УГКЦ, яка свій патріарший собор почала будувати на кілька років раніше ніж Ваша Церква?
— Назву ми вибирали колегіально і це зовсім не пов’язано з кафедральним собором УГКЦ. Блаженніший Митрополит Володимир з помічниками просто подивилися, яких храмів немає в Києві. Такого великого храму Воскресіння у нас не було на той час. Спочатку хотіли присвятити кафедральний собор Преображенню Господньому, а потім з’явилася думка назвати Свято-Воскресенським.
Дату завершення будівництва назвати важко, адже це будівництво на роки, але вже 24 липня освятили нижній храм, який присвячено святим Андрію Первозванному та князю Володимиру.
— Ви знову згадали про відзначення Хрещення Русі-України. Чому не можуть традиційні українські Церкви випрацювати спільний формат, в якому вони спільною молитвою могли відзначати такі події, як 1025-річчя Хрещення Русі?
— Деякі заходи проводилися спільно, але це не стосується молитви та Євхаристії.
Коли є принципові розбіжності, не можна на це закривати очі та стверджувати, що їх не існує. Бога не обманеш, а людина віруюча має про це свідомо знати, інакше ми розмиваємо сам принцип церковності і канонічного права.
Застереження в неприпустимості спільних заходів з розкольницькими течіями висувають також Помісні Православні Церкви, Предстоятелі та представники яких приїдуть до Києва. Вселенське Православ’я визнає в Україні тільки одну канонічну Церкву – Українську Православну Церкву на чолі з Блаженнішим Митрополитом Володимиром. Беручи участь у спільних заходах, наші гості не хочуть давати привід пліткам про легалізацію розколу.
Розкол треба подолати, його необхідно вилікувати. Тут доречне таке порівняння: коли в стіні наскрізна тріщина, можна робити справжній ремонт, а можна косметичний – просто пригладити, покрасити зверху і сказати, що там тріщин немає. Ми – за капітальний ремонт.
— Між УПЦ та УПЦ КП свого часу відбувався діалог, була створена робоча група, були зустрічі, але так і не вдалося ні до чого домовитись. Чи Ваша Церква зробила для себе якісь висновки? Бо відомо, що УПЦ КП готова вести лише діалог на рівних.
— Ми завжди маємо виходити з того, що Церква – це Тіло Христове і Господь дасть нам свою допомогу, якщо ми будемо достойними. Тут власне підходить слово «синергія» людських можливостей і Божого Провидіння. Ми по-людськи маємо прикладати максимум зусиль для подолання церковних розділень, але завжди в церковному житті все залежить від Бога. Головне, щоб ми шукали та прагнули волі Божої, а не своїх амбіцій.
Юрій Чорноморець, РІСУ