Православна Церква відзначає пам'ять священномученика Іларіона

Архієпископа Верейського

Церква святкує пам`ять священномученика Іларіона, архієпископа Верейського.

Архієпископ Іларіон (у миру Володимир Олексійович Троїцький) народився 13 вересня 1886 року в родині священика с. Липиці Каширського повіту Тульської губернії.

З самого раннього дитинства в ньому прокинулося прагнення до навчання. Будучи п`ятирічним отроком, він узяв свого трирічного брата за руку і пішов разом з ним з рідного села до Москви вчитися. Володимир незабаром був відданий у Духовне училище, а потім – до Духовної семінарії. Після закінчення повного курсу семінарії він вступає в Московську Духовну академію і блискуче закінчує її в 1910 році зі ступенем кандидата богослов`я.

У скиту Паракліт Троїце-Сергієвої лаври він приймає чернецтво з ім`ям Іларіона, а приблизно через два місяці, 2 червня, рукопокладається у сан ієромонаха. 5 липня того ж року отець Іларіон був возведений у сан архімандрита.

30 травня 1913 ієромонах Іларіон був призначений інспектором Московської Духовної академії. У грудні 1913 року архімандрита Іларіона стверджують у званні екстраординарного професора зі Священного Писання Нового Завіту.

Архімандрит Іларіон здобуває великий авторитет і як вихователь учнів Духовної школи, і як професор-богослов, і як знаменитий церковний проповідник.

Один за другою виходять його богословсько-догмагічні праці, які збагачують церковну науку. Його проповіді звучать з амвонів церков, немов дзвін, закликаючи народ Божий до віри і морального оновлення.

І коли гостро назріло питання про відновлення патріаршества, він, як член Помісного Собору 1917–1918 років, натхненно виступив на Соборі на захист патріаршества.

Після приходу до влади більшовики відразу ж почали гоніння на Церкву, і вже в березні 1919 року архімандрит Іларіон був заарештований. Перше тюремне ув`язнення тривало три місяці.

12/25 травня 1920 р. він хіротонісаний в єпископа Верейського, вікарія Московської єпархії.

Єпископське служіння його було хресним шляхом. Не минуло й двох років від дня його хіротонії, як він опинився на засланні в Архангельську. Цілий рік єпископ Іларіон був осторонь від церковного життя.

Відразу ж після повернення із заслання Патріарх возводить єпископа Іларіона в сан архієпископа. Церковна діяльність його розширюється. Він веде серйозні переговори з Тучковим (уповноваженим ОГПУ у церковних справах) про необхідність влаштувати життя Руської Православної Церкви в умовах Радянської держави на основі канонічного права, займається відновленням церковної організації, складає низку патріарших послань.

Для обновленців він стає грозою, в їхніх очах він не віддільний від Святійшого Патріарха Тихона. 22 червня/5 липня 1923 владика Іларіон звершує всенічне бдіння під свято Володимирської ікони Божої Матері в Стрітенському монастирі, захопленому обновленцями. Владика виганяє обновленців і великим чином, наново освятивши собор, приєднує монастир до Церкви.

Наступного дня в обителі служить Святійший Патріарх Тихон. Богослужіння триває цілий день і закінчується лише о шостій годині вечора. Святитель Тихон призначає владику Іларіона настоятелем Стрітенського монастиря.

Архієпископ Іларіон ясно розумів злочинність обновленців і вів гарячі диспути в Москві з Олександром Введенським. Останнього, як висловився сам архієпископ Іларіон, на цих диспутах він «притискав до стінки» і викривав усі його хитрощі і брехні.

У грудні 1923 року архієпископ Іларіон був засуджений до трьох років ув`язнення. Етапом він був доставлений в Кемський табір, а потім – на Соловки.

Коли архієпископ побачив увесь жах барачної обстановки і табірну їжу, то сказав: «Звідси живими ми не вийдемо». Архієпископ Іларіон вступив на хресний шлях, що завершився блаженної його кончиною.

Перебуваючи на Соловках, архієпископ Іларіон зберіг у собі всі ті добрі якості душі, які він придбав за допомогою подвигів і до чернецтва, і в чернецтві, і в священстві. Ті, хто в цей час перебували разом з ним, були свідками його повного чернечого нестяжання, глибокої простоти, справжнього смирення, дитячої лагідності. Він просто віддавав усе, що мав, що у нього просили.

Владику Іларіона дуже веселила думка, що Соловки є школа чеснот – нестяжання, лагідності, смирення, стриманості, терпіння, працьовитості.

Генерал, офіцер, студент і професор знали його, розмовляли з ним, знаходили його чи він їх, при всьому тому, що єпископів було багато і були старіші і не менш освічені. Його знала «шпана», кримінал, злочинний світ злодіїв і бандитів саме як добру, шановану людину, яку не можна не любити.

У середині літа 1925 року із Соловків архієпископа Іларіона відправили у Ярославську в`язницю. Тут обстановка була інша, ніж на Соловках. У в`язниці він користувався особливими пільгами, йому дозволили отримувати книги духовного змісту. Користуючись даними пільгами, архієпископ Іларіон прочитує багато святоотецької літератури, робить виписки, з яких виходить багато товстих зошитів святоотецьких повчань. Ці зошити він мав можливість після тюремної цензури передавати своїм друзям на зберігання.

У цей же самий час архієпископ Іларіон мужньо переніс і низку неприємностей. Коли він перебував у Ярославській в`язниці, в лоні Руської Церкви виник григоріанський розкол. Тоді-то, як до популярного архієрея, і зайшов до нього агент ГПУ і став схиляти його приєднатися до нового розколу. Архієпископ Іларіон залишився непохитним.

Навесні 1926 року архієпископ Іларіон був знову повернутий на Соловки.

У смутні часи, коли після обновленського розколу проникли розбіжності і в середовище засланців-архієреїв на Соловках, архієпископ Іларіон явився справжнім миротворцем серед них. Він зумів на основі Православ`я об`єднати їх між собою.

У листопаді 1927 року деякі з соловецьких єпископів почали було коливатися в зв`язку з іосифлянським розколом. Архієпископ Іларіон зумів зібрати до п`ятнадцяти єпископів у келії архімандрита Феофана, де всі одностайно ухвалили зберігати вірність Православній Церкві, очолюваній митрополитом Сергієм.

Тільки при соборності Церкви, як мислив і стверджував архієпископ Іларіон, відбудеться умиротворення церковне і утвердиться нормальна діяльність Руської Православної Церкви в нових умовах Радянської держави.

Хресний шлях його підходив до завершення. У грудні 1929 року архієпископа Іларіона направили на поселення в Середню Азію, в місто Алма-Ату, строком на три роки. Етапом він добирався від однієї в`язниці до іншої. По дорозі його обікрали, і в Ленінград він прибув у лахмітті, що кишіло паразитами, і вже хворим. З ленінградської тюремної лікарні, куди його помістили, він писав: «Я тяжко хворий на висипний тиф, лежу в тюремній лікарні, заразився, напевно, в дорозі; в суботу, 28 грудня, вирішується моя доля (криза хвороби), навряд чи перенесу».

За кілька хвилин до смерті до нього підійшов лікар і сказав, що криза минула і що він може видужати. Архієпископ Іларіон ледь чутно прошепотів: «Як добре! Тепер ми далекі від ... ». І з цими словами сповідник Христовий помер. Це було 15/28 грудня.

Митрополит Серафим Чичагов, який обіймав тоді Ленінградську кафедру, домігся дозволу взяти тіло для поховання. У лікарню доставили біле архієрейське облачення і білу митру. Покійного одягли і перевезли в церкву ленінградського Новодівичого монастиря.

Поховали його на кладовищі Новодівичого монастиря, недалеко від могил родичів архієпископа, а згодом Патріарха Алексія.

Православ`я і світ