Наймолодша обитель Києва: Ніколо-Тихвінському монастирю - 7 років

«От суеты, от мира отложиться, произнести монашества обет и в тихую обитель затвориться…» (О. Пушкін).

Так склалася наша топонімічна історія, що вулиці носять імена революціонерів, письменників, святих або святинь, як-от Десятинний провулок, площа Льва Толстого, вулиця Лаврська. Є в Києві й Тихвінський провулок, який попри всі традиції топоніміки назвали так на піввіку раніше, ніж там виник Миколо-Тихвінський монастир. Однак чи може бути таке, щоб наймолодшу київську обитель назвали по імені її місця розміщення? Навряд чи. Тоді в чому ж справа?..

Рівно 7 років тому, на святителя Миколая Чудотворця, уздовж гучного проспекту Науки, на Тихвінському провулку виник «маленький святий острівець» – Миколо-Тихвінський жіночий монастир. Того морозного дня у встановленому храмі-наметі вперше відбулася Божественна літургія.

«НАС МАЛО, АЛЕ МИ В ПІДРЯСНИКАХ», АБО ПРО ІСТОРІЮ ОДНОГО ПРОВУЛКА Й ОДНІЄЇ ОБИТЕЛІ

Саме так про наймолодшу обителі столиці – Свято-Миколо-Тихвінський жіночий монастир – жартома розповідає ігуменя Тетяна (Алатарцева). «Нас мало, але ми в… підрясниках». За її словами, історія монастиря надзвичайно цікава й, справді, трохи загадкова.

Колись на цьому місці було явлення Тихвінської ікони Пресвятої Богородиці. Наразі парафіяни обителі допомагають шукати в архівах письмові підтвердження цього факту. Поки що відомості про це чудо ґрунтуються тільки на усних свідченнях. Але той факт, що провулок назвали Тихвінським, причому назвали у хрущовський час, коли намагалися викорінити релігію, а до цього він іменувався Лісовим, свідчить про одне: чудо явлення Тихвінського образа мало місце.

Бо ж, як бачимо, сенсу перейменовувати провулок не було: його назвали не на честь дворянина, чи пролетаря, чи революціонера. Щодо географічного розташування Києва й Тихвіна, то ці міста зовсім віддалені один від одного. Київ – це Східна Русь, Тихвін – Північ. Проте Господь через віруючих людей, об`єднавши духовним зв`язком ці міста, між якими, ні багато ні мало, 1.400 км, увічнив пам`ять Матері Божої через назву провулка. Як це відбулося, – версій декілька.
Як розповідали старожили, яких члени приходу на честь Тихвінської ікони Божої Матері встигли застати, ще у 80-ті роки там, де зараз житлова забудова, був святий колодязь.

Одні кажуть, що одного разу з цього колодязя зачерпнули води і… підняли на поверхню святий образ – Тихвінську ікону Богородиці. Інші розповідають, що якось ішли прочани в Києво-Печерську лавру (а до 1923 р. ця територія не належала Києву), зупинилися попити води, і їм з`явилася Матір Божа «Тихвінська». Як було насправді, важко сказати, але той факт, що після цієї події провулок дістав назву Тихвінський, і що колодязь у народі довго називали святим, явно свідчить про те, що тут було чудо Боже.

1998 року на згадку про ті події у сквері на Тихвінському провулку Блаженніший Митрополит Володимир благословив спорудити хреста. І відтоді щорічно в день святкування Тихвінської ікони Божої Матері тут служили Божественну літургію просто неба. Люди стали приходити для поклоніння хресту на місце явлення святого образа, а також щороку збиралися на Великдень помолитися й освятити паски.

Звичайно, ученим потрібні докази чуда, а віруючій людині письмове підтвердження чуду не потрібне. Люди й так пам`ятають про це. Та й раніше історії, перш ніж були зафіксовані документально, передавалися з уст в уста. Та все ж для нашої історії ведеться пошук документів.

Отож, чому обитель назвали Тихвінською, зрозуміло. Але чому ще й присвятили на честь святителя Миколая Чудотворця? І знову декілька версій. За однією з них, після явлення Тихвінської ікони Божої Матері над колодязем побудували капличку, яку після революції знесли. Згідно з одними свідченнями, каплиця була названа на честь Тихвінської ікони Божої Матері, а згідно з іншими – на честь святителя Миколая.

А ще в акафісті Тихвінській іконі Матері Божої йдеться про те, що Матір Божа була разом зі святителем Миколаєм Чудотворцем.

«Видев Георгий на кладе древа седящу Жену, жезл червленный в руках имущу и светом неизреченным сияющу, Ейже предстоя беседоваше дивный Святитель, позна чрез благоухание благодати Тя, Богородицу, чувственный зрак приимшую и Святителя Николая предстояща Тебе, и возопи со трепетом: «Радуйся, доме, егоже созда Себе для вселения Премудрость Божия, радуйся, Дево…» (Ікос 5).

Позаяк наразі точно не встановлено, на честь кого була названа каплиця, тож коли ухвалили рішення побудувати на цьому місці обитель, Блаженніший Митрополит Володимир благословив назвати її і на честь Миколая Чудотворця, і на честь Тихвінської ікони – Миколо-Тихвінським.

Аби заснувати Тихвінську обитель, багато зусиль доклав протоієрей Василій Заєв, який викладав у Київській духовній академії і семінарії, і вивчав чудо явлення Тихвінської ікони Божої Матері протягом декількох років, а перед своєю кончиною передав у дарунок монастирю свою сімейну реліквію – ікону «Тихвінська з вибраними святими». А також – намісник Свято-Покровського Голосіївського монастиря архімандрит Ісаакій (Андроник), якого в 2005 р. Священний Синод УПЦ призначив титарем і будівельником Миколо-Тихвінського монастиря, і до цього дня він духівник Тихвінки.

До речі, щонайперше, з благословення отця Ісаакія, на цьому святому місці поставили наметовий храм.

ПРО ПЕРШУ БОЖЕСТВЕННУ ЛІТУРГІЮ І ПРО ТЕ, ЩО ТАКЕ «ХОЛОДНІ СЛУЖБИ»

У Різдвяний піст на святителя Миколая Чудотворця (19 грудня) 2005 року відправили першу Літургію в храмі-наметі. Як згадує ігуменя Тетяна, це був дуже морозний день. Службу очолював отець Ісаакій, якому співслужили священнослужителі з Голосієва і братія Китаєва. Людей за богослужінням було дуже багато. Віруючі вже давно чекали, коли розпочнеться будівництво храму, тож, як тільки оголосили про першу Літургію, народ одразу ринув.

«Пам`ятаю, був сильний мороз, ми намагалися обігріти наметовий храм, але це було просто нереально: намет є намет, – розповідає матушка Тетяна. – Однак ми були неймовірно щасливі! Промерзлі до кісток (під час служби у юнака навіть пальці до свічника примерзали, тож отцям доводилося їх відігрівати теплою водою), але усвідомлення того, що встановили храм-намет і що всі ми молимося в цьому храмі за Божественною літургією, змушувало наші серця горіти. Як полюбляє жартувати отець Ісаакій, узимку в храмі-наметі не спекотно, а влітку не холодно. Взимку обігріти храм було неможливо, а в літню спеку у ньому створювався справжній парниковий ефект. Брезент – нічого не вдієш».

Не дивно, що у Тихвінці навіть виникло поняття «холодні богослужіння». І найбільш «холодні служби» правив отець-намісник Ісаакій. Тут добре пам`ятають одну з таких «холодних Літургій». На вулиці й у храмі-наметі тоді було мінус 23. Як священнослужителі й парафіяни витримали цю службу? Милістю Божою. Віруючі хоч молилися на морозі, але закутавшись в одяг, а духівництво у вівтарі на такому морозі – в самому лише церковному уборі.

«Звичайно, що тут бравувати? – продовжує ігуменя Тетяна. – Під час таких відправ було нелегко, зуби цокочуть, і думав не про те, як ти візьмеш цю ноту, чи красиво звучатиме молитва – думав, хоч би зубами не цокотіти, щоб голос від холоду не тремтів, щоб думками не відволіктися, щоб усе було правильно, щоб молитва йшла від серця. Яка краса звучання? Головне – щирість молитви і благочестя під час Літургії. Але Господь дав нам втіху, тому що жодна дитина, яку приносили до Причастя, не захворіла, навпаки навіть – були випадки зцілень. Взагалі вважається, що Тихвінська Матір Божа – покровителька дітей».

Дав Господь втіху і тихвінським черницям. Уже наступної зими насельниці й парафіяни Тихвінської обителі не мерзли – тут поставили утеплений храм, і голосіївські батюшки стали постійно правити тут богослужіння. До речі, насельниці Миколо-Тихвінської обителі називають себе дітьми Голосіївської пустині, оскільки саме завдяки трудам і старанням голосіївської братії і отця-намісника й існує зараз Тихвінка. «Ми, звичайно, ще немічні й неслухняні, але ми стараємося», – говорить матушка Тетяна.

Взагалі спочатку був намір створити тут жіночий скит, але потім Предстоятель Української Православної Церкви благословив все ж відкрити не скит, а жіночий монастир. І через два роки після першого богослужіння, 24 січня 2007 року, у день пам`яті прп. Феодосія Великого, за прикладом якого в Тихвінці намагаються йти – жити молитвою, – ухвалили рішення про відкриття монастиря.

Але насельниці не відразу переїхали на його територію, тоді ще з’ясовували питання з Києвом про передачу землі монастирю. Цікаво, що за документами до революції ці землі належали Голосієво-Китаєвій дачі, тобто – монастирю. Після революції землі в Голосіївської пустині відібрали, та й сам Голосіївський монастир зруйнували, натомість побудували житлові будинки, інститут. Однак між проспектом Науки, Тихвінським провулком і вулицею Блакитного Господь залишив скверик на пагорбі, щоб на цьому маленькому острівці сьогодні виникла Миколо-Тихвінська обитель, де віруючі мають можливість славити Бога.

ДЛЯ ЧОГО СТВОРЮЮТЬ МОНАСТИРІ? АБО ЯК МАЛЕНЬКА ОБИТЕЛЬ УЖИВАЄТЬСЯ З ВЕЛИКИМ МІСТОМ

Сенс чернечого життя годі й описати словами. Щоденні служби, молитви, правила, послухи… А найголовніше, що чернець, живучи в монастирі, робить не стільки зримих для світу справ (хоча, безумовно, є такі обителі, як Голосіївський, Іонинський монастирі, які провадять величезну місіонерську роботу), а радше вносить крихітну лепту в загальну «скарбничку» чернечої молитви. Коли людина приходить у монастир, вона намагається працювати, насамперед, над собою, щоб Господу принести чисте серце. А блаженні ті, у кого чисте серце, тому що вони Бога побачать. Якщо чисте серце, то чисто молиться, якщо людина чисто молиться, то вона і чисто живе, тоді цю чистоту відчувають і люди, що навколо неї.

«Буває, коли люди тягнуться до батюшки, відчувають благодать, – розповідає матушка Тетяна. – А що це значить? Значить, що батюшка постійно молиться, притягує на себе Божу благодать, і це, у свою чергу, вабить людей. Але щоб цього досягти, людина проходить тривалий шлях боротьби, часто незрозумілої й невидимої світу. Але без цього чернецтва немає. Преподобний Серафим Саровський повторював, що ціль християнського життя у здобутті Духа Святого, і що найбільше Духа Святого в молитві. Досягти такого молитовного стану можна через щиру любов до Господа Ісуса Христа, щоб серце цілковито Богові належало, щоб воно горіло, як у батюшки Серафима, як у святителя Миколая, як у матушки Аліпії. Ми, звичайно, такими святителями не станемо, але з їхньою допомогою можемо горіти серцем, можемо жити для Бога…»

Насельниць у Миколо-Тихвінській обителі поки небагато – декілька осіб. Та й не у всіх покликання – бути ченцем. Але в кожної людини душа – християнка, тому навіть найбільш невіруючий, зачувши чернечий спів, не може залишитися байдужим.

Як зізнається матушка Тетяна, іноді від людей доводиться чути, що, мовляв, Тихвінську обитель відгороджує від світу лише зелений паркан, і з усіх трьох сторін доноситься гамір мегаполіса. Тож як чернечій обителі таке сусідство зі столичними перипетіями?

До речі, коли я перший раз приїхали у Тихвінську обитель, а це був будень, я не змогла потрапити всередину, тому що хвіртка монастиря була зачинена. Виявилося, що в будень монастир відкритий тільки під час богослужінь. Чому так?

«Раніше наш монастир завжди був відкритий, – відповідає настоятелька обителі, – але траплялися випадки, коли люди входили на територію з випивкою, вносили дисонанс своєю поведінкою, лаялися, кричали й навіть курили. Не всі ще звикли, що на колишньому пустирі відтепер свята обитель. Щоб таке безчинство не повторювалося, ми стали зачиняти хвіртку, і відчиняємо тільки перед службою. Але коли людина хоче подати записочку про здоров`я, або упокій, чи у кого яке лихо, ми, звичайно, приймаємо на поминання. Звичайно, у нас, у молодої обителі, ще немічна молитва, але ми намагаємося робити все від чистого серця – і поминаємо кожного, хто просить і хто приходить до нас, у своїй чернечій молитві.

А звуки, які долинають з околиці, разюче відрізняються від тих, що звучать у самій обителі – тут тихіше. У нас «маленький острівець» серед великого міста, яке, сподіваємося, молитвами святих отців, Матері Божої, виросте в обитель. Зараз уже фактично готовий проект. Це буде невелика обитель – камерна. Але. Є люди, яким до вподоби великі будинки, помпезні, розкішні, а є люди, які полюбляють маленьке затишне «гніздечко». Ось і ми хочемо побудувати тут маленький затишний камерний монастир, але головне, щоб тут прославлялося Слово Боже, і щоб людину сюди вабила не зовнішня краса, а молитва».

Зокрема, на місці храму-намету буде зведена церква у стилі українського бароко – перший поверх на честь Тихвінської ікони Богородиці, другий поверх на честь святителя Миколая. Також у планах побудувати на території чернечі корпуси».

«Відомо, що сімейне життя складається не тільки зі свят, але й буднів, які часто-густо не дуже яскраві. У монастирі теж не щодня свято, але щодня треба виконувати молитовне правило, бути на богослужіннях, йти послухи, як перед лицем Божим. Якщо в миру перед людиною соромно, коли халтуру зробиш, то в монастирі тим більше, – як розповідає матушка Тетяна, – бо ж ти робиш для Бога. Одна справа, коли бракує таланту проспівати в потрібній тональності або філігранно вишити, але навіть у цьому випадку, якщо ти докладаєш зусилля, то Господь це оцінює.

Є така приказка, що Господь навіть намір цілує. Якщо робиш із серцем, молишся, стараєшся, то погано вийти не може. Тому потрібно намагатися, щоб щодня проходив, як свято. Для цього ти повинен проживати дні в молитвах і пам`ятати про постійну присутність Божу. Він же бачить не тільки, що ти робиш, але й що ти думаєш, на що звертаєш увагу. Це складно, але цілком можливо, якщо людина повсякчас шукатиме допомоги Божої.

А в ченців ще більша відповідальність за свою поведінку. Чернець своїм життям навіть безмовно проповідує, коли живе з Богом. Як він стоїть перед Богом, як виконує послухи, як молиться, бо ж це теж може стати прикладом у справі спасіння для багатьох людей. Звичайно, ми приходимо в монастир не для того, щоб спасати світ, а для того, щоб самим спастися. Але є людина – аскет, який один, а є людина – аскет, але він збирає навколо себе людей, таким, приміром, був преподобний Олексій (Голосіївський), подвижник Голосієва, і тоді спасається багато хто».

ПРО ЧУДА І ПРО ТЕ, НАВІЩО ГОСПОДЬ ЇХ НАМ ПОСИЛАЄ

Треба сказати, що в місті Києві Матір Божа через Тихвінський образ була не один раз. Була чудотворна Тихвінська ікона Богородиці в Катерининському грецькому монастирі, який скасували у радянські роки, є Тихвінський образ у Флорівському монастирі, було явлення святого Тихвінського образа й тут.

Якось пояснити й осягнути людським розумом це неможливо – Матір Божа Сама обирає, через які ікони, святині захищати людей і зміцнювати віру. Так склалося, що Тихвінська ікона для Києва – врівні з Києво-Печерської іконою, Барською, Володимиро-Вишгородською, образом «Призри на смирення» – є особливо шанованою. Тому люди йдуть і йдуть до Тихвінської обителі, аби помолитися на місці явлення шанованого образа Богородиці, аби доторкнутися до чуда.

Не будемо приховувати, що багато хто йде у храм Божий тільки за дивом і зціленням душі або тіла. Буває, що йдуть лише за цим і в Тихвінську обитель. Однак тут кажуть, що вже саме собою чудо, що на цьому святому місці відправили першу Літургію, що вже 4 роки поспіль тут щодня йде богослужіння й чернече правило. До речі, на свята у Миколо-Тихвінській обителі завжди правиться молебень з освяченням води і відбувається хресний хід навколо монастиря, а щовечора – хресний хід із читанням акафіста, щоб Господь молитвами Матері Божої зберіг святу обитель.

А що стосується зримих чудес, то, як нагадує матушка Тетяна, Господь посилає нам, немічним, зриме чудо для зміцнення нашої віри. І такі чудеса теж бували у Тихвінці.

В обитель ходила одна жінка, у якої було онкозахворювання. Перед операцією ця жінка знову прийшла в храм помолитися й попрохати перед Тихвінським образом заступництва Матері Божої. І коли перед операцією жінці зробили повторні МРТ і УЗІ, результат виявився негативним. Тепер ця жінка постійна парафіянка обителі, і її часто можна побачити на богослужінні.

Є, звичайно, і труднощі в обителі, але труднощі становлення, як каже ігуменя Тихвінки, неминучі. Водночас Господь увесь час посилає в допомогу і трудниць, і прочан. Так, одні прочани привезли у Тихвінську обитель список чудотворної Тихвінської ікони Божої Матері. Тож в обителі – дві шановані Тихвінські ікони Богородиці.

«Господь зміцнює людей, які трудяться для Нього, – розповідає матушка Тетяна. – Шість років тому, 21 жовтня, ми правили службу, а лив такий сильний дощ, що наш храм-намет не витримав – потекло і по стінах, і килими намокли, і у нас настрій теж мокрий. Усі зажурилися й розкисли. А за декілька тижнів до цього нам подарували ікону прп. Серафима Саровського, освячену біля чудотворного образа у Дівеєві. І от цілуємо ми цю ікону, а вона теж мокра. Тут ми геть засмутилися. А батюшка Ісаакій, який тоді в нас служив, підійшов і каже, що крапля на іконі тверда.

Образ взяли на дослідження, і в результаті, після двох місяців експертизи, був засвідчений факт мироточення. Відтоді ми піднеслися духом, зрозуміли, що преподобний Серафим з нами, що він не залишає не тільки своїх дівеєвських сестер, але й інших, таких само немічних, як ми. Відтоді отець Ісаакій благословив щосуботи (ця подія відбулася в суботу 21 жовтня 2006 р.) правити молебень із акафістом прп. Серафиму Саровському. Що ми і робимо.

А в неділю у нас правиться молебень із акафістом свт. Миколаю Чудотворцю, у п`ятницю після 6-ї пісні канону – акафіст Тихвінській іконі Пресвятій Богородиці. Ми ревно ставимося до молитви, бо розуміємо, що дуже важливо, щоб зараз було посіяно молитовне зерно, яке потім виросте і дасть плоди».

ЯК ГОЛОСІЇВСЬКИЙ МОНАСТИР ПЕРЕВЕРНУВ ЖИТТЯ НАСТОЯТЕЛЬКИ ТИХВІНСЬКОЇ ОБИТЕЛІ

Завжди цікаво, як і чому людина, а тим більше, настоятель обителі вирішив прийняти чернечий постриг. Бо ж людина не народжується з думкою, що вона буде ченцем, до цього людина приходить поступово. Як виявилося, ігуменя Тетяна (Алатарцева) у минулому була світським журналістом, а черницею стала саме завдяки Свято-Покровському Голосіївському чоловічому монастирю.

«Голосіївський монастир перевернув моє життя, – зізналася вона. – Я приїхала в монастир попрацювати як журналіст, а саме – писати книгу про історію Голосіївської пустині, в 1997 році. Пам’ятаю, тоді я довго намагалася зрозуміти, де ж саме цей монастир. Серед пустиря стояв маленький будиночок з домовою церквою, та ще декілька хатинок. А в мене було картинне уявлення про монастирі, я ж бо книжок начиталася. Вийшли отці, молоді, по-простому розмовляють зі мною, а я ж то думала, що священнослужителі недосяжні. «Ну, треба ж? – подумала, – Київ, цивілізація, а ченці живуть так, як у позаминулому столітті».

Потім приїхала на Благовіщення Пресвятої Богородиці, подивилася на братію і подумала, що якщо є в наш час такі люди, – значить життя не втрачено. Бо я як журналіст звикла до інших людей, інших зустрічей і… вирішила залишитися у Голосієві і писати книги про історію обителі. Одначе тоді я навіть не могла подумати, що моє життя так зміниться… Стала вивчати історію Голосієва, і одночасно у голові жевріла думка «зостатися тут».

Мене все вразило – те, як трудилися насельники Голосіївського монастиря, вразила історія пустині, вразило навіть те, що в Голосієві не проповідують, про що я навіть якось запитала в отця-намісника. А він відповів мені тоді, що жити треба так, щоб не слова, а все твоє життя було проповіддю. Можна знайти хорошого оратора, на всі руки майстра, але знайти людину смиренну, віддану Богові в наш час – неначе золото відшукати…

Нині, дивлячись на величну красу Голосіївської обителі, важко повірити, у яких умовах спочатку жила й трудилася голосіївська братія. Ще навіть не світає, як насельники вже поспішають на чернече правило, на послухи – хто на пральню, хто в швейну, хто в трапезну, хто на город. Таке життя мене вразило. Я пам`ятаю, що все найкраще віддавали хворим, що бракувало хліба, що отці ходили в кирзових солдатських чоботях, причому це було природно, оскільки усі прагнули внутрішнього.

Чернець нічого особистого не має, він живе для Бога, а якщо справді любить Бога, значить любить людей. Показує він почуття чи не показує, але завжди молиться за народ. Чернець, як батько, а всі люди для нього, як діти, тому й звертаються до батюшки «отець». Чому називають черницю «матушкою»? Тому що вона для людей як мама.

І зараз голосіївська братія у всьому нам, Тихвінській обителі, допомагає. Тому я вважаю, що ми – теж Голосіївська обитель, тільки жіноча. Слухала я якось бесіду одного богослова. У нього запитали, чому, мовляв, благоденство в країні, на що він відповів: бо є три людини, угодні Богові. Тож якщо серед нас будуть люди, які живуть заради Бога, прагнуть стати кращими, то й навколо них теж усе буде ставати кращим. Не тільки матеріальні, фізичні й хімічні закони діють на землі, але й духовні. І дай Боже, щоб цього духовного було якомога більше»…

*** Тут, за зеленим парканом, неймовірна тиша, яку, здається, порушує лише дзвін. І варто тільки ступити на той бік огорожі – як знову тебе поглинає гамір мегаполіса. На цьому «маленькому острівці» у Миколо-Тихвінській обителі ні «праці й капіталу», ні «додаткової вартості», тут одна вартість – богослужіння й «в ім`я Боже».

ЯК ДІСТАТИСЯ: м. Київ, пров. Тихвінський, 1. Від ст. м. «Либідська» на маршрутці №212, 422, 569 до зуп. «Лисогорська» або «Добрий шлях», а також від ст. м. «Голосіївська» на монастирському автобусі №3 до зуп. Миколо-Тихвінський монастир.

Ольга Мамона - для «УНІАН-Релігії»