"На жаль, ми розучилися бути щасливими від посмішок Бога і дякувати Йому за все... Треба прислухатися не тільки до телевізора, а більше - до свого серця".
«ЯКЩО ГОВОРИТИ ПРО ЗАГАЛЬНУ КРИЗУ, ТО ДО НЕЇ ТРЕБА СТАВИТИСЯ ЯК ДО ПОСТУ»
Отче, як здоров’я Митрополита Володимира?
Дякую. Вже краще. Однак попереду тривалий реабілітаційний курс.
До речі, нещодавно потрапила до римо-католиків на богослужіння. Ті зокрема молилися за здоров’я предстоятеля УПЦ.
О, бачите! Навіть у такий спосіб Блаженнійший виконує свою функцію.
На сайті Української православної церкви є розділ «Інтернет-приймальня секретаря предстоятеля». З якими запитаннями найчастіше туди звертаються ваші вірні?
З вічними. Зрідка — з міжконфесійними чи політичними. Якщо говорити про користувачів Інтернету, то це — дуже цікава аудиторія. Вона відрізняється від парафіяльної. З одного боку, менш воцерковлена, а з іншого — більш думаюча. Власне, через всесвітню мережу такі люди намагаються знайти відповіді на питання (часто екзистенційного характеру), що їх хвилюють.
Скажіть, будь ласка, як бути з такими чеснотами як, наприклад, прощення і любов, коли саме життя не передбачає християнського благочестя, стаючи дедалі жорсткішим і цинічнішим?
В українській історії були жорсткіші часи, ніж тепер. Візьмімо ХХ століття (революція, громадянська війна, голодомори, Велика Вітчизняна війна). У такі періоди складно залишатися ЛЮДИНОЮ, але християни довели, що це можливо. І якщо це було можливо в ХІ, ХVII або ХХ століттях, так само бути людиною і християнином можна і в ХХІ столітті.
Блаженнійший Любомир (Гузар) якось зазначив, що всі стають свідкам малих і великих чудес у своєму житті. Проте чуда нас не змінюють на краще. Це роблять труднощі. А ви що скажете, беручи до уваги те, що якраз переживаємо політичну й економічну кризи?
На жаль, ми розучилися радіти, бути щасливими від посмішок Бога (маю на увазі Його великі та малі дарунки) і дякувати Йому за все. Натомість багато думаємо про світ в цілому і мало замислюємося над власним життям. Як багато часу проводимо перед телевізором, споглядаючи всілякі ток-шоу, і зовсім мало його присвячуємо батькам або дітям. Перелік можна продовжити.
Якщо говорити про загальну кризу, то до неї треба ставитися як до посту. Вихід із кризи — через самообмеження. Іншого — немає. Тим більше, якщо вона спричинена ідеологією споживання. Між іншим, іноді для того, щоб бути щасливим — не треба бути багатим.
Якраз переживаємо піст. Що можете порадити тим, хто його дотримується?
Різдвяний піст відрізняється від Великого посту. Останній пов’язаний зі спогадами про жертву Христа і вважається покаяльним. Тоді як Різдвяний має просвітницький та благодійний характер. Саме тоді припадає день Святого Миколая, коли ми покликані робити добро. Не тільки власним дітям. А й згадувати про тих, про кого піклувався цей святий: сиріт, дітей з особливими потребами, багатодітні сім’ї, важкохворих, ув’язнених...
А щодо його просвітницької складової, то готуємося зустріти Різдво. На практиці це означає — не тільки відсвяткувати черговий день народження Христа, а зробити так, аби Дитятко Ісус народилося у наших серцях.
Щодо сучасних особливостей Різдвяного посту, то маємо проблему з Новим роком. На Новий рік піст не припиняється, але й Церква не закликає його не відзначати. Однак слід пам’ятати, що Різдво є кульмінацією зимових свят. Пам’ятаймо, що ялинка — не новорічна, а різдвяна; зірка на ній — не кремлівська, а прототип тієї, яка привела волхвів до печері з Богонемовлям. До речі, за іграшки колись служили плоди з цукерками, які заможні люди вішали на загальноміські ялинки, а малеча з незаможних родин звідтіля їх знімала і тішилася таким дарункам.
Ставитися до Нового року як до Свята свят — радянська традиція. (До 1917 року в православних родинах головними празниками вважалися Великдень і Різдво). Однак уже виросло покоління, яке не зазнало атеїстичних гонінь в школах, університетах, на роботі. Яким воно вам видається?
Для якоїсь частини цього покоління віра вже є природною. Наприклад, такі хлопці та дівчата не стидаються, йдучи повз храм, перехреститися. Проте якщо старша генерація потерпала від войовничого атеїзму, то молодша — від войовничого секуляризму та ідеології споживання. Отож маємо ситуацію — як у притчі про сіяча: зерно віри, яке сьогодні сіється, падає на різну землю. Інколи воно проростає. А інколи забивається справами, гонитвою за грішми, підміною цінностей... Але, на мою думку, ці питання постають перед кожним поколінням. Немає значення, за якої політичної системи або економічних обставин живе людина, душа за природою — християнка і в ній відбуваються певні процеси. Аби розуміти ті процеси, треба прислухатися не тільки до телевізора, радіо і газет, а більше — до свого серця. Там дуже тихо завжди промовляє Господь.
Нещодавнє багатотисячне поклоніння за участю VIP-пів поясу Пресвятої Богородиці російський публіцист Антон Орєх назвав зовнішнім атрибутом, а не живою вірою. Мовляв, частинка того ж поясу зберігається в Петербурзі, а, приміром, Животворящого хреста — в Москві. Але чомуcь туди вірні не створюють такого стовпотворіння. Ваша думка з цього приводу.
Дії віри не завжди піддаються раціональному осмисленню. Людина може зайти у церкву через зовнішні спонукання, але Бог це використає, щоби торкнутися її серця — через слова з Євангеліє, поклоніння Святим мощам... Далі то вже справа кожного — відгукнутися на Божий поклик чи ні.
Ніхто не міг спрогнозувати таку чергу до поясу Пресвятої Богородиці. Але Божа Мати — наша заступниця і покровителька. Ми звертаємося до Неї, коли важко. Можливо, стільки людей, що прийшло поклонитися святині, якраз є свідченням складних часів. А Всевишній говорить, що «де двоє чи троє зібралося в ім’я Його, там Він посеред них». А хто шанує Божу Матір, той шанує і Народженого Нею.
«ЩО БІЛЬШЕ УКРАЇНЦІВ БУДУТЬ ВІРУЮЧИМИ, А НЕ ЛИШЕ НАЗИВАТИМУТЬ СЕБЕ ТАКИМИ, ТО МЕНШЕ ТЕРИТОРІЇ ЗАЛИШИТЬСЯ ДЛЯ ТАК ЗВАНОГО ПОЛІТИЧНОГО ПРАВОСЛАВ’Я...»
Впродовж останнього часу УПЦ стала більш відкритою до діалогу з іншими Церквами. Про це свідчать, наприклад, ваша присутність на інтронізації нового глави греко-католиків, спільний молебен за жертви Голодоморів і політичних репресій, заява разом із представниками УПЦ КП та УГКЦ щодо суспільно-політичної ситуації в Україні... Чим це зумовлено?
Мені здається, що наша позиція не змінилася.
На жаль, на початках незалежності України політика вдерлася й у церковну огорожу, породивши розколи, конфлікти, нерозуміння і ставлення до Церков виключно за політичними мотивами, не зважаючи на їхнє служіння. А це неправильно. Ми ніколи не ставили в голову кута політику. Більше того, намагалися об’єднати людей різних політичних поглядів. Проте Українській православній церкві завжди нав’язували певний імідж. Можливо, на сьогодні вдалося відхреститися від нього і до нас тепер ставляться не як до політично заангажованих.
З іншого боку, відродження Української греко-католицької церкви відбувалося у тому числі під політичними гаслами. Напевно, греко-католики теж подолали той політичний вектор. Коли говоримо з ними як християни, усвідомлюємо, що перед нами виклики, на які мусимо відповідати разом. Адже чим більше українців будуть віруючими, а не лише за традицією називатимуть себе православними чи греко-католиками, тим менше території залишиться для так званого політичного православ’я чи католицизму — вона звільниться для діалогу. А діалог потрібен не для того, щоб всіх об’єднати в одну Церкву. Кожен вірний має бути там, де хрестився, куди ходять батьки або рідні, куди кличе його серце... Та Церкви мають співпрацювати — задля служіння ближньому.
Наступного року парламентські вибори. Якщо до вас звернеться якась політична сила — з проханням про підтримку, що робитимете?
Церква не підтримує будь-яку політичну силу. Та все ж Церква може звертати увагу на чиїсь добрі справи, зокрема і політиків. Однак я б не радив священнослужителям привселюдно висловлювати свою політичну позицію. Бо коли ми в рясі говоримо про свої політичні уподобання, це сприймається як позиція Церкви.
Крім того, багато хто візити вашого «патрона» патріарха Кирила називає політичними...
У нас дуже заполітизоване суспільство. Іноді ми чуємо те, що, власне, хочемо почути. Патріарх Кирило — громадянин Росії. Він живе в певному інформаційному просторі і, напевно ж, має якусь політичну позицію. Але коли він приїжджає сюди і говорить, завдяки ЗМІ його могли чути мільйони. І якщо його слухати крізь призму Євангелії, він нічого такого не говорить, щоб могло образити когось в Україні.
Однак замість нього більшість хотіла б почути митрополита Володимира?
А то вже питання до вітчизняних мас-медіа. Блаженнійший митрополит Володимир впродовж двадцяти років говорив, коли ще мав можливість говорити голосно та емоційно. Якщо пригадати якісь буремні події в суспільстві, то ним робилася розлога заява, з якої преса і телебачення тиражували одну-дві фрази, особливо не вникаючи в те, про що загалом йдеться. Чому нам не дають газетних/журнальних шпальт чи телевізійних ефірів?.. Бо для наших ЗМІ гість цікавіший за господаря.
І насамкінець: отче, як на вашу думку забезпечувати міжконфесійний мир?
Коли кожен визначиться до якої Церкви належить, а ще коли людина ходитиме до тієї чи іншої церкви не тільки тому, що її там похрестили, а за покликом серця, це прибере одну з основ міжконфесійного протистояння. З іншого боку, якщо нам вдасться не пустити політику в церковну огорожу, то непорозумінь буде значно менше. І, напевно, має пройти час, щоби загоїлися завдані рани. Врешті, мають прийти нові покоління, які не брали безпосередню участь у конфліктах. Якраз молоді з усіх Церков демонструють більшу готовність до діалогу і співпраці. Вони живуть майбутнім, а не минулим.
Надія Тисячна, «День»