Круглый стол в УНИАН 24 декабря 2014 г. Фото "УНИАН-Религии".
Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик
- Доброго дня, шановні учасники круглого столу, доброго дня, шановні журналісти, телеглядачі і радіослухачі. Сьогодні ми зібралися для того, щоб провести круглий стіл на тему: «Психологічні й духовні проблеми військових і їх родин, як повернути мир в душі».
Ідея такого круглого столу народилася біля мощей преподобного Іллі Муромця, всі ми добре знаємо хто він такий, всі ми добре знаємо його історію і мало коли звертаємо увагу на те, що після того, як проживши своє життя військового, захисника батьківщини, захисника й оборонця своєї держави і спокою своєї держави, він майже 20 років прожив в монастирі Києво-Печерської лаври. Майже 20 років він подвизався разом з монахами і його нетлінні мощі почивають по сьогоднішній день в Києво-Печерській лаврі.
Якщо людина боронила мир, поверталася з війни героєм, звичайно що він міг і почивати на лаврах переможця. Але чому він пішов в монастир? Він напевно пішов для того, щоб продовжуват боронити мир, тільки якщо спочатку він боронив зі зброєю в руках, потім він боровся за мир своєї душі і за мир в душах тих людей, які приходять до молитви.
З іншої сторони ми бачимо і багато прикладів святоотецької історії, коли не тільки військовослужбовці, але навіть і великі політики, великі державні чини вони також своє життя закінчували в Церкві в пошуках миру.
Зокрема давайте згадаємо хоча б імператора Іоанна Кантакузіна, це імператор візантійський, який пережив багато переворотів в часі свого життя, як державного службовця, як імператора і ввійшов в історію як дуже цікавий церковний письменник, оскільки останні роки свого життя провів на Афоні, знову ж таки в пошуках миру.
Тому сьогоднішня наша зустріч на тему: психологічні й духовні проблеми військових і їх родин, і найголовніше - як повернути мир в душі?
Наш круглий стіл сьогодні об’єднав і державних службовців, і волонтерів, і психологів, і духовенство - священиків Православної Церкви, для того, щоб розглянути це питання якомога більш ширше і з різних сторін.
Я б навіть дозволив би собі на правах модератора сьогоднішньої нашої зустрічі розділити спочатку два питання: психологічні й духовні проблеми військових і їхних родин, а друге питання: як повернути мир в душі?
Для нас військовослужбовці і їхні родини - це перш за все взірці відданості, честі. Але залишається відкритим запитання: «Як достукатись до тих сердець, які обпалені градами, мінами, похоронками, розлуками і сиротами. В нас реально зараз стоїть головне завдання: як достукатися до сердець людей, щоб вони почули не стільки нас, скільки почули слова Іісуса Христа: "Прийдіть до мене всі струджені і обтяжені, і я заспокою вас, візьміть ношу мою на себе, навчіться від мене, тому що я лагідний і смиренний серцем". І ось ці найголовніші слова Спасителя: "і знайдете спокій душам вашим".
Відповідно сьогодні и будемо розглядати ці питання і як це втілити в нашому житті, як втілити заповіді Христові з таких сторін...
Ми вже рік живемо в досить складному стані, стані війни. Її називають по-різному, але це стан війни і за рік вже є певні напрацювання, певні висновки, певні оцінки сучасності. Я думаю, що нам варто сьогодні і визначити точки дотику, бо місця діалогу і контакту з цими обпаленими душами сьогоденням, спланувати конкретні кроки та дії і напрямки роботи, виходячи з конкретної ситуації, визначити масштаб і поле діяльності і звичайно, обговорити тенденцію подальшого розвитку нашого суспільства і нашої взаємної роботи на благо нашого суспільства.
Дозвольте першим до слова запросити голову державної служби України в справах ветеранів війни та учасників АТО Артура Валентиновича Деревянко. Попрошу вас ознайомити нас з сьогоденням і ситуацією співпраці.
Голова Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників АТО Артур Дерев'янко
- Добрий день, шановні присутні, добрий день панове журналісти. Перш за все я хотів би сказати, що всі учасники АТО перебувають зараз під впливом бойових факторів, бойових стрес-факторів, які можна так назвати. Це і свист куль, і розриви мін, і снарядів, звуки «градів» ну і все інше, що супроводжується війною і перебуває на полі болю.
Звісно під цими стрес-факторами знову таки працюють люди, які працюють в зоні АТО і допомагають нашим військовим кувати перемогу. Це і журналісти, які знаходяться в зоні АТО, це сім’ї, які чекають повернення своїх близьких і тому всі вони під цими стрес-факторами знаходяться практично постійно.
Виходячи з того, що ніхто не очікував яка буде ця війна і ніхто не очікував цю війну ми практично забули про ті напрямки, які мають інші країни, залучаючи своїх військових до якихось миротворчих місій або до виконання якихось специфічних місій за кордоном і дійсно ніхто з нас не був готовий, що війна буде у нас в країні, тому знов таки ми забули за те, що практично всі у нас є вірянами різних конфесій і релігій, але всі ми ходимо під Богом.
Хотілось б сказати, що на досвіді, наприклад Сполучених Штатів Америки, я хотів би сказати про інститут військових капеланів, якого в нас, на жаль, немає. А ми зараз бачимо, що наші духовні браття знаходяться в перших рядах, разом з нашими військовими на лінії фронту, і вони знов таки кують нашу перемогу своїм словом, своїм духом, перебуваючи поряд в одному окопі, в одній траншеї.
Так от я хотів би сказати, що основною проблемою підготовки наших воїнів є спілкування з Богом. Треба, щоб військові капелани все ж були. Це наша така думка спільна. Щоб це було так, як в інших країнах світу. Військовий капелан, він в суботу-неділю може читати проповіді, бути в Церкві, як пастор, або церковник, а інші часи він проводить з бійцями на полі бою, в тренувальних таборах, показуючи тим, що він, як священнослужитель має все те ж саме, що мають наші хлопці і навантаження, і стресові ситуації, і своїм прикладом показує, що ці стресові ситуації можна уникнути, зробивши духовний місток між душею і Богом, - це перше.
Друге, що хоів би сказати, що основними проблемами, які зараз є в нас - є загальнодержавна проблема, що у нас відсутні практичні психологи, які б після повернення наших бійців із стресових ситуацій і зон могли б працювати з цими людьми – надавати їм психологічну реабілітацію і допомогу. Знов таки, це загальнодержавна проблема, яку потрібно вирішувати і на круглих столах і в ракурсі державних програм. Ці програми повинні ми розробляти, адаптуючись до нашої конкретної ситуації війни в нашій країні.
Ми можемо брати за приклади якісь напрацювання інших країн, але ви розумієте, що кожна країна - це різні нації, різні ситуації, і коли війна йде в нас, йде громадянська війна і агресія - все це є ,треба розробляти ці програми разом.
Хотів би ще наголосити, що практичні психологи, які повинні працювати з бійцями - це люди, які могли б повернути бійців до суспільного життя, щоб всі ті фактори, які на них, на плечі цих молодих або чоловіків середнього віку навалилися, що вони могли їх збросити і повернутися до своїх сімей, до своїх родин.
На своєму прикладі можу сказати що я брав участь у війні в Югославії, брав участь в бойових діях в Афганістані, я вам скажу, що крім того, що держава повинна піклуватися про цих захисників вітчизни, щоб вони відчували, що за ними стоїть держава, вони мають якісь соціальні гарантії, повинні стояти і Церква і родина, це три основні складові, які гуртували б і душу нашого військовика і над цим потрібно працювати всім разом.
До нашого управління передані, згідно розпорядження уряду 5 центрів психологічної реабілітації, які раніше працювали з чорнобильцями, це одні із тих центрів психологічної реабілітації, які 25 чи 26 років тому, коли в нас виник Чорнобиль, надавали психологічну допомогу. Вони працювали і працюють з різними категоріями населення: це і сім’ї, це і діти чорнобильців, і зараз додалися учасники АТО, сім’ї переселенців. Але знов таки, цих центрів дуже мало: 5 центрів, які знаходяться на київщині, один в Чернігівській області. Для всієї країни це дуже мало.
Ще хотів би наголосити про один фактор, коли наші військові повертаються. Зараз є багато пропозицій, щодо створення центрів психологічної реабілітації. Вони повинні бути в кожному місці, кожному обласному центрі, районному центрі. Треба вилучити один негативний момент, який вже зараз є, що ця психологічна реабілітація проходить в будинках психоневрологічних диспансерах і тому інше. І коли військовий йде в той «дурдом», йому поставлять штамп, якщо він пройшов психологічну реабілітацію в якому закладі, це дуже негативно впливає і людей, самостійно туди не йдуть. Тому треба, щоб це були не медичні установи або якісь спеціалізовані установи і треба з ними працювати на самому початку: з моменту повернення - до моменту повної адаптації, і навіть тоді, коли вони знаходяться в зоні АТО, працювати їхніми сім’ями і робити все те, щою воно було все як одне ціле, а не було якимись окремими кроками. Дякую.
Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик
- Дуже дякую за окреслені проблеми і ситуації сьогодення. Дійсно для людини дуже важко переступити той поріг, коли їй потрібно звернутися до психолога, психоневролога, психотерапевта, адже ж вона повертається звідти героєм, а їй потрібно, виявляється звертатися до лікарів. Ми якраз і запросили сьогодні до участі в круглому столі психолога, керівника київського майданчику міжнародного інституту екзистенціонального консультування посттравматичного синдрому - це Анна Лелик, і просимо вас поділитися своїми думками стосовно сьогоднішньої нашої теми круглого столу.
Психолог, керівник Київського майданчка і Міжнародного інституту экзестенціального консультування (МІЭКО) Анна Лелик
Я соглашусь с Артуром Владимировичем по поводу того, что безусловно есть трудность в том, что люди, которые возвращаются с зоны боевых действий, они не склонны обращаться к психологам именно по причине того, что боятся, что с этого момента на них будет стоять какой-то диагноз. И как правило, есть такое мнение, что «само рассосется». Ну пришел, плохое состояние или, как у нас называют, депрессия. И у нас нередко эта депрессия лечится с помощью алкоголя и других психотропных веществ.
Прежде всего здесь нужно говорить о том, что люди, переживающие то, что переживаем сейчас мы все – это то, что называют психологи посттравматическим стрессовым расстройством, и это имеет ряд отличий с тем, что есть депрессия. Потому что, если депрессивные расстройства не имеют никакого начала: как правило человек с депрессией говорит: «Мне плохо, я не знаю, как мне жить дальше», то все-таки посттравматическое расстройство имеет всегда точку отсчета. То есть это конкретное событие, это конкретная травма, после которой, скажем так, жизнь меняется.
По НКБ-10 - это международная классификация болезней 10-го пересмотра, посттравматический синдром действительно есть уже диагноз, который ставят человеку, который находился в каких-то тяжелых жизненных ситуациях.
Если говорить о том, что происходит в нашей стране, то ситуация печальна тем, что скажем так, посттравматический синдром ставят после шести месяцев стрессового события, то можно представить, что нам всем поголовно сейчас можно ставить этот диагноз. Уже длительное время мы живем в состоянии постоянного стресса. Любой психолог знает, что это гораздо страшнее чем какой-то там единичный стресс. Например, какое-то стихийное бедствие или что-то, после чего человек может жить дальше, уже на что-то опираясь. Мы имеем ситуацию, когда опереться нам не на что: мы не знаем, когда закончится это, будет ли конец всему этому. Но мы надеемся, конечно, что будет. В связи с этим, людей, которым требуется помощь, их огромное количество. К сожалению, люди не идут к психологам, потому что боятся. Боятся того, что в народе говорится: «стану психом», «стану ненормальным».
Недавний случай, который произошел у нас с коллегами - это то, что посттравматический синдром можно ставить не только военным и их семьям, а это действительно касается каждого и из нас. Огромное количество детей страдает от этого потому, что если взрослые могут хоть как-то об этом говорить и снимать свое напряжение через общение, в тех же социальных сетях или еще где-то, то дети такой возможности не имеют и они вообще не понимают, что происходит и куда они попали.
Недавно у нас на приеме была девочка, которая спасает свою кошку. У нее такая игра: она спасает свою кошку. Им нужно было срочно выехать из зоны АТО и не смогли родители забрать эту кошку. И известное, есть такое в посттравматический синдроме: человек постоянно пытается пережить ситуацию вновь, в надежде, что она как-то изменится. И кошмарные сны, которые часто бывают с бойцами или с семьями, которые столкнулись с несчастьем: какие-то навязчивые мысли и это у ребенка вылезло в такую навязчивую игру. Эти страшные вещи, с которыми приходится часто сталкиваться и то, с чем предстоит нам всем иметь дело - это то, что специалистов, достаточно подготовленных для того, чтобы работать с людьми с посттравматическим синдромом очень мало. Сейчас многие на волонтерской основе готовы это делать, но они недостаточно подготовлены, чтобы делать это квалифицировано и качественно. Потому что людей, которым нужна эта помощь, гораздо больше, чем только военные и их семьи. Все это гораздо шире и масштабнее.
Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик
Дякую вам за ваші гарні слова і ваші означення сьогоднішньої проблеми. Коли ми проїхали по зоні АТО, а проїхали ми досить великий кілометраж: фактично з Старобільська і Нового Айдара - до Маріуполя, і поспілкувалися з солдатами, то запамяталася одна дуже цікава розмова. Говорив це кадровий військовий, який вже 23-24 роки в армії. Він каже: «Я 23 роки жив з однією думкою, що нема нічого доброго в цьому світі і довіряти потрібно тільки самому собі і більш ні на кого не надіятися. Але, буквально останні пару місяців життя волонтери повернули мені довіру: віру в людей, віру в суспільство, віру в життя». І тому до слова я запрошую заступника голови громадської спілки «Крила восьмої сотні», яка окрім волонтерства займається ще й роботою з родинами загиблих - Олену Олександрівну Варишко.
Заступник голови ГС "Крила восьмої сотні" (робота з сім'ями загиблих і з учасниками АТО) Олена Варишко
- Добрый день всем! Я сегодня буду вместо Екатерины Михнюк, главы нашего общества так как она уехала с грузом гуманитарной помощи. Я попытаюсь передать то, что она могла бы более подробно рассказать. Начать наверное надо с ее мужа - Олега Михнюка, который был прекрасным человеком и заместителем главы спилки ветеранов Афганистана, был активистом Евромайдана, участником войны на Востоке Украины. Олег Михнюк был одним из тех людей, которые в 1991 году зарегистрировали религиозную общину свято-Воскресенского храма и где был постоянным прихожанином. В феврале 2014 года вместе с другими православными лидерами Майдана предотвращал провокации вокруг Киево-Печерской Лавры. Помогал семьям погибших и пострадавших.
Но, к сожалению, в августе этого года Олега не стало, он погиб в результате военных действий под Новосветловкой. Его жена Ирина вместе с его военными побратимами приняла эстафету. В ноябре этого года была создана Всеукраинская спилка семей погибших и без вести пропавших участников АТО, ветеранов войны и активистов движения «Крылья восьмой сотни».
Украинским военным нужна поддержка потому, что из-за бюрократической системы, которую очень тяжело победить, к сожалению, в сегодняшний день, бойцам и женам их семей, Они постоянно соприкасаются с проблемами. Проблемы разного характера: куда обращаться, у кого требовать правильного оформления документов, льгот, которые утвердило государство, а иногда просто человеческое понимание, просто выплакать кому-то свою беду.
Вот для этого и была создана Всеукраинская спилка. Спилка – это общественное объеденение, направленное на всестороннюю помощь, социальную адаптацию членов погибших семей и без вести пропавших участников зоны АТО и ветеранов войны. С момента основания прошел всего лишь месяц, были осуществлены поездки в Луганскую область для решения проблемных вопросов с оформлением и выдачей документов семьям погибших. В рамках поездок предоставлялась гуманитарная помощь бойцам батальйона «Айдар», также адресная помощь, юридические консультации и психологическая помощь семьям погибших. Тесно работаем с Кировоградским военным госпиталем по психологической поддержке, также разработана авторская программа по подготовке психологов для работы с участниками АТО и программа психологической поддержки семьям погибших. Сейчас я обратилась бы ко всем, кто в это нелегкое для нас время не справляется со своими проблемами, со своим внутренним состоянием и не только в юридическом плане, с какими-то проблемами, а также психологической, ну и я думаю самым главным - духовным. На сегоднейший день Церковь играет немаловажную роль в поддержке духовного состояния людей, которые пострадали психологически, и поэтому я думаю что Церковь должна оказать действительно посильную помощь и поддержать людей в эту трудную минуту.
Голова Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників АТО Артур Дерев'янко
Якщо можна одну ремарку. Якраз пані Олені хотів сказати і щоб ви всі почули, що завданнями нашої служби Державної служби України у справах ветеранів і учасників АТО є якраз і обєднання всіх зусиль державних органів влади, волонтерських організацій а також громадських обєднань ветеранів старого покоління, середнього покоління і молодого покоління, ветеранів АТО, для того, щоб ми ці всі проблеми вирішили. Вже підготовлений проект закону, поправок до закону, разом з комітетом Верховної Ради, пенсіонерів, інвалідів та ветеранів щодо змін до законодавства, де будуть враховані і сімї загиблих і волонтери, і я думаю, що новий склад уряду вже прийме ці поправки і не будуть люди забуті.
Ми працюємо над цим тісно із Верховною Радою , і з Кібінетом Міністрів і з ветеранськими та волонтерськими організаціями. Якщо комусь потрібна допомога - у нашому відділі вже працює новий сайт нашої служби, також працює сайт старої служби де є вся необхідна інформація щодо допомоги - як юридичної так і психологічної. Вся інформація там є, прошу, заходьте, дивіться, звоніть, ми завжди відкриті до співпраці.
Заступник голови ГС "Крила восьмої сотні" (робота з сім'ями загиблих і з учасниками АТО) Олена Варишко
- Да, но я еще добавлю также два слова о том, что у нас тоже есть свой сайт «Крылья восьмой сотни», можно зайти, обратиться, также можно обратиться в телефонном режиме. Я думаю, что мы всегда откликнемся и будем помогать по мере наших возможностей.
Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик
- Дійсно, сьогодення показало таку дивну річ, напевно, ми чого не мали вже останніх багатьох років. Суспільство воістину починає об’єднуватися і всі відголоски, які ми бачимо в засобах масової інформації, дякуючи журналістам, це впринципі не просто якись піар, це правда, ми по храмах навіть своїх бачимо, що від маленького до великого, люди долучаються до того. З одним питанням приходять: «Як ми можемо допомогти, надати якусь допомогу, як щось десь зробити?»
Єдине, що по-справжньому, яку ми відчуваємо проблему - це досі залишається така противоречивість сьогодення. З однієї сторони, суспільство переповнене оптимістичних сподівань, а з іншої сторони - ще досі дійсно трунок недовіри, я би так сказав, він залишається.
Кожен дивиться один на одного із-під поли, ще з якоюсь такою маленькою недовірую, і такі круглі столи як зараз, вони якраз направлені на те, щоб об’єднувати зусилля і не боятися один одного.
Час від часу відбуваються вкидання інформаційних блоків, які сприяють тотальній недовірі, обуренню, і перший крок, напевне, подоланню цієї кризи, цієї проблеми недовіри, це її відродження.
Перелом інформаційних штампів, інколи навіть інформаційного вакууму і на данний час ми чітко усвідомлюємо, що місце якраз перелому цього інформаційного вакууму не в деклараціях, не в заявах, а саме там, де відбувається безпосередньо робота, коли один одного впізнають не по гарних словах, а по діяльност. Тому друга частина нашої сьогоднішньої розмови - якраз слово вже духовенству ми будемо надавати, які будуть розповідати свої точки зору, теми сьогоднішньої зустрічі.
Але дозвольте презентувати вам маленький відеоролик, який покаже чим ми займаємось, що ми робимо і які наші плани подальшої діяльності. Будь-ласка ваша увага на екран.
"УНИАН-Религии"