Успенський собор Києво-Печерської лаври після вибуху в 1941 році / allatravesti.com
В архівах збереглися відомості про те, що в період відступу німцями були по-звірячому вбиті шановані всім віруючим Києвом монахи-схимники. Така ж доля чекала і на отця Іринарха. Детальніше про архімандрита Іринарха – у матеріалі «УНІАН-Релігії».
Десятки тисяч священнослужителів були розстріляні й репресовані богоборчою владою у 20-х і 30-х роках, але знищити всіх священиків і ченців кривавий режим не міг. На тих же, кому вдалося вижити після гонінь, нескінченних слідчих справ і в'язниць, чекали нові випробування у період Другої світової. Заграючи з окупованим населенням, німці насамперед повідомили про відкриття Києво-Печерської лаври. Але пізніше саме у період німецької окупації був підірваний Успенський собор на очах у ченців та віруючих. А, відступаючи з Києва, німці жорстоко розправлялися як з мирним населенням, так і з ченцями. Хворий на туберкульоз архімандрит Іринарх був жорстоко побитий німецькими військовими, коли ті вимушені були тікати з української столиці. Через деякий час від побоїв окупантів чернець Києво-Печерської лаври помер...
Архімандрит Іринарх (у миру Іван Миколайович Колдоркін) народився у 1876 році в Симбірській губернії у селянській родині. З 15 квітня 1896 року прийнятий до Києво-Печерського монастиря на випробування, яке проходив спочатку в Тарасівській риболовні, а потім і на інших роботах в економічному відомстві Лаври.
З 21 лютого 1899 року переведений клирошанином до Китаївської пустині. У вересні 1905 переміщений на клірос Великої лаврської церкви. 20 грудня 1906 року прийняв чернечий постриг з ім'ям Іринарх у Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі. У серпні 1911 року висвячений у сан ієродиякона, а в березні 1918 єпископом Назарієм (Бліновим), – у сан ієромонаха.
У вересні 1918 року прийнятий у відкрите при Лаврі училище душпастирства. У 1920, як і інші лаврські ченці, виїздив у села для того, щоб придбати продукти для братії монастиря. У березні 1922 отець Іринарх був відряджений на прихід села Мала Олександрівка Чернігівської області.
Відомо, що в 1920-ті роки чернець був нагороджений набедреником і наперсним хрестом. А 2 січня 1933 року - возведений у сан ігумена.
У тридцятих роках почалася нова хвиля боротьби радянської влади із Церквою, а священнослужителі і ченці потрапляли під масові репресії. За деякими відомостями, отець Іринарх також був заарештований, і два місяці перебував у в'язниці, після чого був засуджений на три роки. Найімовірніше, саме в ув'язненні чернець і захворів на туберкульоз, яким страждав до кінця своїх днів.
19 вересня 1941 року німецькі війська увійшли в Київ. Практично відразу в окупованому місті дозволили віруючим молитися – окупантам вкрай важливо було завоювати довіру місцевого населення. Вже наприкінці вересня 1941 р. були відновлені богослужіння у Києво-Печерській лаврі, яка в тридцятих роках була перетворена на музей, а в обитель стали повертатися ченці, які вижили в роки репресій.
Однією рукою відкриваючи двері храмів, іншою німецьке командування грабувало православні святині. За роки окупації до Німеччини було вивезено багато цінностей Лаврського музею, документи з архівів Київських митрополитів, книги з особистої бібліотеки Петра Могили. За весь період окупації Києва 1941-1943 рр. у Лаврі частково або повністю було зруйновано 32 корпуси. Але найстрашніше, що 3 листопада 1941 року в дві години дня був підірваний Успенський собор - перлина зодчества і святиня Печерської обителі.
Отець Іринарх був одним із ченців, які повернулися у 1941 році на Ближні печери Києво-Печерської лаври. З 18 грудня 1941 знову, після 17-річної перерви, відновив діяльність монастир на території Лаври. Богослужіння проводилися у Хрестовоздвиженській церкві і на Ближніх печерах.
У березні 1942 року отець Іринарх призначений уставником Києво-Печерського монастиря. А 10 липня 1943 року єпископ Пантелеймон (Рудик) висвятив його у сан архімандрита.
Окупація Києва тривала два роки. Восени 1943 зав'язалися жорстокі бої за Дніпро, і німці готувалися до відступу. При підході радянських військ гітлерівці зрівняли з землею села на лівому березі Дніпра, селище на Трухановому острові, підпалили Дарницю. Всі мости через Дніпро були зруйновані, спалені залізничні станції.
23 вересня 1943 року вийшов наказ про виселення протягом 48 годин усіх жителів Києва від берега Дніпра до вулиці Саксаганського. Вигнання супроводжувалося побиттям тих, хто відмовлявся йти, в тому числі – і ченців. В архівах збереглися відомості про те, що в цей період "німцями була по-звірячому вбита, з розтрощенням голови, шанована всім віруючим Києвом столітня схимниця Серафима зі своєю послушницею Олександрою".
З 27 вересня 1943 року Лавра була закрита німцями. Кілька лаврських послушників і ченців примусово були вивезені з монастиря у район Ковеля, інші - відправлені на примусові роботи до Німеччини. Відомо, що озвірілі від наступу радянських військ німці побили 72-річного ієродиякона Аркадія (Долгоборода), який помер від побоїв.
Така ж доля чекала і на отця Іринарха. Хворого на туберкульоз ченця німці побили так, що виживши в роки радянських репресій, він помер від жорстоких побоїв 21 жовтня 1943 р.
«УНІАН-Релігії» за матеріалами Києво-Печеркой лаври.