Ігуменя Свято-Преображенського Головчинецького монастиря: Блаженнійший любив людей

16:37, 05 липня 2014
Православ`я
450 0
1

Матушка Любов, ігуменя Свято-Преображенського Головчинецького монастиря (Цей монастир розташований у селі Головчинці на Хмельниччині, сусідньому з Марківцями, – селом, де народився і виріс настоятель УПЦ).

Щороку Володимир приїжджав у село Марківці, де народився. Зазвичай, після Великодня на Гробки - на могили до своїх батьків. Він дуже їх любив, шанував. Коли приїжджав, то одразу заходив до хати, брав букет квітів і йшов до них. Тоді ж приїжджав і до нас в монастир. Часто служив, а коли вже не міг відправляти служби, то все одно нас відвідував.

Митрополита ми бачили люблячим батьком. Він нас утішав, турбувався, допомагав. Хай у нього і здоров'я було слабке, він ніколи не пропускав, щоб нас не відвідати. Приїжджав, матеріально допомагав, в кожен куточок дивився, перевіряв, як воно відбудовується все. У нього була така батьківська любов до нас. Він розпитував часто дрібниці. Бувало, щось приберемо чи побудуємо, він кругом перевірить: "Матушка, то не так, зробіть так-то".

Блаженнійший розповідав, що коли йому було п'ять років і його хрестили, то при хрещенні матушка Архелая йому передбачила: "Молися, з тебе в майбутньому буде "большой человек". Її поховали на території нашого монастиря, але могила не збереглася. Багато хто говорить, що не бачили посмішки Володимира, але Блаженнійший часто посміхався. У нього така неширока посмішка. Не було такого, щоб він сумний ходив.

Він любив людей, і коли відвідував нас, то люди всі приїжджали - хто за допомогою, хто за порадою. Всі записувалися, щоб з ним поговорити. Хто тільки не звертався, він усім допомагав. Своєї родини у Володимира немає. Є лише далека родина: у братів - діти, у племінників вже діти свої. І в Києві, і у Вінниці, у різних містах. Блаженнійший любив рибалити, але вже останні роки не ловив. Коли приїжджав, ми йому маленьких карасиків ловили в нашій річці, смажили. Він їх дуже любив їсти - свіженькі, малесенькі.

Він любив те, що готувала йому мати. Таке все українське, без "видумасів", по-простому, як у селі: ковбасу, борщ, вареники. Володимир хворів, але цього не показував. Коли вже потрапив до лікарні, тоді дізналися. Він усе терпів, ніхто навіть не помічав, що в нього щось болить. Знали, що у нього хвороба Паркінсона, але він себе тримав дуже, мав терпіння.

Бувало так, що він захворіє, а мине місяць-два, і він наче воскресає, зовсім інша людина. Це було непередбачувано. Такого якогось прощання ніколи не було, він завжди казав: "Бог дасть час, то ми зустрінемось". У митрополита було кохання, проте він вибрав монастирське життя.

Знаєте, коли Господь кличе на монастирське життя, то все залишається позаду, мирське нецікаво. Любов до Бога понад усе. Одного разу у нас було невелике диво, коли приїхав Блаженнійший. Цілий тиждень йшов дощ, але Володимир сказав, що будемо служити літургію Онуфрію на вулиці, а як піде дощ, то підемо у каплицю. Погода була погана. Ніби сонце світить, але за хмарами, вкрито такою пеленою сонце, і прохолодно. А коли закінчилася літургія, то роса упала - в усіх монашок на одязі були крапельки дощу, хоча з неба нічого не капало. Отаке було диво.

ТСН

Читайте останні новини України та світу на каналі УНІАН в Telegram

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter