9 березня, в день пам’яті великого українського поета і художника Тараса Шевченка, у храмі на честь ікони Божої Матері «Всіх Скорботних радість» Києво-Печерської Лаври благочинний монастиря архимандрит Антоній у співслужінні братії відправив панахиду, за якою лаврські монахи та прихожани молитись за упокій душі раба Божого Тарасія та його батьків Григорія і Катерини.
Після панахиди до присутніх звернувся ієромонах Пафнутій, начальник видавничого віділу Києво-Печерської Лаври: «Дорогі отці, брати і сестри! У день 153-річчя від дня кончини Тараса Шевченка (а вчора весь світ святкував 200-ліття від дня його народження) ми з вами відслужили панахиду, за якою молились за спокій душі раба Тарасія та його батьків Григорія та Катерини.
Ось уже 200 років, як віршовані рядки з «Кобзаря», картини Шевченка об’єднують українців в усьому світі, надихають їх до молитви за Вітчизну, до любові до рідного краю. Важка доля судилась поетові, не зібрав він багатства, не створив сім’ї, можливо тому, що все життя марно шукав справжньої любові. Хоча саме це й робило його творчі образи правдими і зрозумілими кожному. Кожен з нас знає по трагічну долю Катерини, яку батьки вигнали з дому за позашлюбну дитину; є у Шевченка й більш світлий образ наймички, яка, хоч і змушена була віддати дитину в чужу сім’ю, наймається потім до цих людей служницею і виховує свого сина, якому аж перед своєю смертю відкрила правду.
Тут бачимо вже християнську любов і жертовність — вони присутні і в інших творах, хоча в деяких Шевченко полемізує з Богом, дозволяє собі ставити ультиматуми. Але це не від зневіри, Шевченка знав напам’ять майже всю Псалтир, переспівав українською мовою багато псалмів царя Давида, регулярно читав Євангеліє. Просто іноді авторові було важко стримати свої почуття гніву за людську несправедливість і відсутність на землі правди; як багато хто з великих митців Шевченко не завжди розумів, що на землі неможливо досягнути правди в повному об’ємі, вона можлива тільки у Христі, в Небесному Царстві.
Сьогодні Україна переживає один з найвідповідальніших і найважчих періодів за свою історію, тому прохаючи в Бога милості і спокою за душу раба Божого Тарасія, попросимо для себе такої ж любові, як у нього, до свого краю, до України, і такого ж співчуття до долі свого ближнього. Амінь»
