24 листопада 2013 року Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил звершив чин великого освячення відродженого храму Зішестя Святого Духа в поселенні Первомайське Троїцького адміністративного округу м. Москви і Літургію в новоосвяченому храмі. Після закінчення богослужіння Предстоятель Руської Церкви звернувся до присутніх із Первосвятительським словом.
Ваші Високопреосвященства й Преосвященства! Високоповажний отче настоятелю! Дорогі отці, брати й сестри!
Усіх вас сердечно вітаю зі святом, з недільним днем. Сьогодні особлива подія в цьому храмі Зішестя Святого Духа в Первомайському. Це та частина Підмосков`я, яка нині приєднана до Москви, і це мій перший виїзд на нові території столиці як єпископа міста Москви і перше богослужіння, яке звершено в цій новій частині нашого Першопрестольного граду.
Я хотів би висловити подяку владиці митрополиту Ювеналію, який довгі роки окормлював, у тому числі, і цю частину Підмосков`я, яка приєднана нині до Москви. Звичайно, Ваше пастирське піклування було й над цим історичним храмом, про історію якого нам щойно так переконливо розповів отець настоятель.
Храм дійсно зазнав безліч випробувань і зневажень. Побудований на самому початку XVIII століття, на пам`ять про Полтавську битву, храм через сто з невеликим років зазнав страшного руйнування. Французи, окупувавши цю частину Підмосков`я, влаштували в цьому храмі конюшню. Храм було розорено, але милістю Божою не було зруйновано, і тому буквально через рік його було знову освячено і в ньому відновилося життя.
Найбільше ж розорення припало на роки післяреволюційні, про що нам повідав отець настоятель. Я можу тільки сказати, що тут було багато всього — від зерносховища до танцмайданчика. Спроба використовувати храм нібито для потреб людей обернулася розоренням і руйнуванням храму і спустошенням людських душ, — як і кіннота Мюрата, що розквартирувала тут своїх коней, не одержала перемоги.
Щоразу, коли людина намагається отримати щось за рахунок Бога, вона втрачає не лише те, що бажає отримати, — вона втрачає ще більше. От чому й говорить Письмо, що «Бог осміяний бути не може» (Гал. 6:7). Не можна збагатитися, розпродавши церковне майно. На початку 1920-х років пограбували всі практично храми, були зірвані тонни срібних риз, з однієї тільки Троїце-Сергієвої лаври було вивезено кілька відер діамантів — вони були по-варварськи зірвані з риз, зі священного начиння... Усе це робилося для того, щоб нагодувати голодуючих. Але голодуючі як голодували, так і голодували, як вмирали, так і вмирали. А де всі ці скарби? Усе пішло прахом. От існує така закономірність, і люди, які пройшли через суворі випробування, що вимагали міцності віри, сили сповідництва, мабуть, краще, ніж сучасники наші, які цього досвіду не мають, розуміють, про що я зараз говорю.
Сьогодні читалося дивовижне Євангельське оповідання, усім добре відоме, про те, як милосердний самарянин допоміг тому, на кого напали розбійники (Лк. 10:25-37). Розповівши цю історію, Господь запитує: «Хто ж для цього нещасного був ближнім?» Його одноплемінники-іудеї, серед яких були священик і левіт, тобто служителі храму, чи чужинець із самарян, з якими євреї навіть не спілкувалися в побуті? Адже той самий самарянин і допоміг нещасному, чому й відповідають Господу, здоровим глуздом оцінивши ситуацію: «Звичайно, ближнім був той, хто створив йому милість».
Щойно в слові, зверненому до Преосвященного Митрофана, я говорив про важливість здійснення добрих справ, тому що здійснення добрих справ перетворює людей, які не знають одне одного, віддалених один від одного, на ближніх. Заради чужої людини важко чимось жертвувати, а от заради ближнього пожертвувати вже можна. Але ближній пізнається не за родоводом, не за записами в паспорті, а з досвіду життя. Коли ми робимо одне одному добро, ми стаємо ближніми, а заради ближнього можна зробити дуже багато. Що ж означає, коли люди, не будучи родичами і навіть знайомими, починають робити одне одному добро? Це означає, що суспільство стає солідарним, об`єднуючись навколо скорботи якихось людей.
Щоб зробити свою думку зовсім зрозумілою, я пошлюся не на далекі приклади двотисячолітньої давності і навіть не на цю євангельську історію. Пошлюся на події наших днів: страшна повінь у Кримську або безпрецедентне затоплення Далекого Сходу. Люди абсолютно незнайомі почали надавати одне одному допомогу, почали збиратися кошти. Значні кошти були зібрані Церквою, і я сердечно дякую всім парафіям, всім вам, мої дорогі, хоч хто копієчку пожертвував на допомогу тим далеким, для вас не ближнім, але таким, що стають ближніми, людям, в ім`я яких здійснюється добра справа.
Наше суспільство і особливо наша молодь схильна до спокус, про які ми добре знаємо. Іноді нам здається, що натиск аморальності, що спустошує людську душу, руйнує всякі ідеали, перетворює людей на певні атоми, не пов`язані один з одним, що атомарність суспільства руйнує його єдину структуру, що егоїзм, себелюбство, споживацтво, насолода благами, спроби досягти матеріального достатку й наддостатку будь-якими шляхами руйнують соціальні зв`язки.
Коли ми так думаємо чи говоримо, ми говоримо правду. Немає більшого егоїста, ніж той, хто збагачується за рахунок інших, хто робить інших бідними, нещасними, позбавляє зарплати, роботи. Немає більшого егоїста, ніж той, хто збільшує рахунок у банку і своє благополуччя за рахунок нещастя й сліз людей, за рахунок спустошення душ людських, за рахунок зруйнованих сімей, за рахунок погублених дітей. У якусь мить багатьом з нас здається, що в суспільстві почалися процеси незворотні, що цьому розпаду на атоми неможливо запобігти. І раптом відбувається подія, що вимагає солідарності, чи то Кримськ, чи Далекий Схід, і ми бачимо, як люди, кровно абсолютно не пов`язані з тими, хто постраждав, їдуть, стають добровольцями, встають в одну шеренгу, під страшним вітром захищаючи своїми тілами дамбу на березі Амура.
А скільки грошей збиралося людьми, які взагалі ніколи на Далекому Сході не були, які, можливо, не можуть з першого разу річку Амур на карті знайти! Однак співпереживання, співчуття приводять людину до дії, яка врешті-решт обертається тим, що далекі, невідомі стають ближніми. А якщо ближніми, то, виходить, йдеться вже про реальну людську спільність — спільність, яку ми називаємо людським суспільством. Спільність і суспільство — це слова, що мають один корінь. Не може бути іншого зростання в солідарності, як тільки взаємна допомога й підтримка.
Я спеціально використовую слова, які люди зазвичай вживають поза церквою. А які слова ми вживаємо в церкві? А ми говоримо про єдність духу в союзі миру (див. Єфес. 4:3), ми говоримо про служіння своїм ближнім, ми говоримо про те, що це справи архіважливі не тільки для того, щоб змінити на краще життя людей, а й для того, щоб відкрити перед собою двері Божественного Царства. Господь не запитає нас ні про що інше на Страшному Суді — Він питатиме нас тільки про те, чи допомагали ми ближнім своїм.
І сьогоднішнє Євангельське читання, яке, ще раз хочу відзначити, більшості людей добре відоме, відкриває перед нами ще одну грань — таку сучасну, таку актуальну, у тому числі для нашого народу, для нашої країни. Ми можемо бути сильними, ми можемо бути здатними захищати одне одного, ми можемо бути здатними об`єднуватися для того, щоб вирішувати важливі завдання, матеріальні й духовні, тільки тоді, коли ми будемо відчувати одне в одному ближнього свого. А впізнати ближнього не можна, як тільки через створення добрих справ.
І як чудово звучать слова Іоанна Златоуста: «Чого ти сподіваєшся на те, що Бог дасть тобі те, що просиш, якщо ти не дав своєму ближньому?» Справді, яке право ми маємо звертатися до Бога і просити: «Господи, допоможи мені»? Коли ми так просимо, давайте згадаємо: можливо, хтось просив нас допомогти йому? За когось поклопотатися, комусь допомогти словом і ділом, або якоюсь, можливо, навіть найнезначнішою матеріальною сумою? І коли ми з наполегливістю просимо у Бога «Допоможи!», давайте згадаємо: чи допомогли ми самі кому-небудь? Якщо не допомогли, потрібно зупинитися в молитві, тому що така молитва не досягне Божого престолу, піти й зробити добру справу — або тим, кого ми раніше відкинули, або, можливо, тим, кого ми знайдемо на шляху свого життя. І якщо, звертаючись до Господа, ми можемо сказати: «Господи, допоможи мені, бо і я в міру своїх сил, будучи людиною слабкою, але за Твоєю заповіддю живучи, допомагаю іншим людям», — то Господь почує нашу молитву.
Усе дивно пов`язано — духовне й матеріальне, молитва й наше повсякденне життя, Слово Боже з його піднесеними заповідями і реальні радощі й трагедії. І коли всю цю взаємопов`язаність ми сприймаємо через свій духовний досвід, у нас відкриваються очі, ми знаходимо бачення, ми проникаємо в сенс людського буття, ми стаємо здатними вибудовувати своє життя згідно з найголовнішим законом людського щастя — законом любові, який Бог побажав покласти в основу наших людських відносин.
Нехай Господь благословить цей храм Зішестя Святого Духа. Нехай Господь благословить усіх парафіян, отця настоятеля, духовенство. Я від усього серця, закликаючи на вас Боже благословення, бажаю всім зростати в силі духу, в силі молитви та в силі здійснення добрих справ. І на згадку про відвідання цього храму хотів би передати вам образ святого преподобного й богоносного отця нашого Серафима Саровського з пам`ятним написом. Його молитвами нехай береже Господь усіх, хто притікає до цього святого храму. Амінь.
Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі
