22 березня, у п`ятницю першої седмиці Великого посту, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил звершив Літургію Передосвячених Дарів. Після закінчення богослужіння Предстоятель Руської Церкви звернувся до віруючих із проповіддю.
В ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Ми наближаємося до завершення першої седмиці Великого посту. Статут церковний передбачає тривалі богослужіння, наповнені читанням псалмів, молитвами, церковними співами, і все це має налаштувати людину на відповідну духовну хвилю. Ця хвиля дуже відрізняється від тієї, в якій ми перебуваємо протягом усього свого життя. Треба тільки вийти за межі храму, як ця хвиля може бути зруйнована, тому що там — інші хвилі, там інше коливання, там інша енергія. Для того щоб ми могли сконцентруватися на своєму внутрішньому житті, для того щоб ми змогли проникнути в суть самих себе, піддати себе строгому аналізу, самовипробуванням, виділити свої гріхи, вчинені як у справах, так і в словах і в думках, щоб ми могли зрозуміти, що відбувається там, у глибині нашої душі, нам необхідна ця духовна хвиля, ці коливання Божественної енергії, які передають нам у храмі Божественну благодать і оточують нас абсолютно особливою атмосферою, що допомагає подумати, звільнившись від світу хоча б на якусь мить, про найголовніше.
Дехто запитує: чому великопісні богослужіння є такими довгими? Відповідь є простою: ці богослужіння не є довгими. Це миті в порівнянні з тим життям, в якому ми живемо за іншими законами, з тим життям, де інша енергія. І для того щоб дати людині духовний відпочинок, дати їй духовну підтримку, Церква й занурює її в богослужіння, які довші за звичайні, але які є такими швидкоплинними й короткочасними в порівнянні з тим часом, який ми присвячуємо не душі, а плоті своїй.
Протягом цього тижня святі отці, подвижники Церкви, чиї творіння дійшли до нашого часу з далекої давнини — з IV, VI, VII століть, вчили нас Божественної мудрості, говорили нам про гріх і про пороки. Гріх — це те, що трапилося в ангельському світі, коли наближений до Бога ангел Денниця забажав віддалитися від Бога, тому що від гордині своєї, яка виникла, мабуть, від зіставлення своїх сил із силами Божими, він забажав жити за своїм власним законом. А будь-яке віддалення від Бога, Який є абсолютне Добро і абсолютна Любов, означає прирощення зла.
Зло не існувало споконвічно. Зло виникає тоді, коли ми відходимо від Бога. Саме так виникло зло в ангельському світі: не прийшло звідкись ззовні, а з огляду на ту дистанцію, яка почала відділяти Денницю від Бога, в Денниці було все менше добра, любові, правди та все більше протилежностей того, що є і любов, і добро і правда. І, нарешті, повставши проти Бога, кинувши виклик Богові, відмовившись від Бога, Денниця став сатаною, носієм протилежних Богу якостей.
Повстання проти Бога і відмова проти Богом визначеного порядку життя іменується гріхом. Отже Денниця став втіленням гріха, він персоніфікував зло, став його виразником і абсолютним носієм. Ми знаємо, що зло з ангельського світу перейшло в рід людський у вигляді гріха непослушенства, і потім, розмножуючись, гріх приніс великі лиха роду людському, — настільки, що в певну мить гріх повністю захопив весь людський рід, крім однієї сім`ї — сім`ї праведного Ноя; і Господь покарав землю потопом.
Темне диявольське начало виявляє себе в різних пороках. Найнебезпечніший з них — гордість, а також злоба й брехня, тому що в цих трьох пороках виявляється вся природа і весь жахливий, згубний зміст гріха. В інших пороках є тільки грані, окремі сторони гріха, а повнота являється в гордині, у злобі та в брехні, тому що носієм абсолютної гордості, абсолютної злоби та абсолютної брехні є диявол. Напевно, люди ніколи б не стали грішити, якщо би бачили справжнє обличчя гріха. Ми б усі здригалися від жаху. Це обличчя гріха являлося деяким святим, подвижникам, тому що вони були сильні, тому що вони були здатні побачити це обличчя і не збожеволіти, не загинути; і вони говорять, що обличчя це жахливе.
Але якщо показати бодай частину цього страшного обличчя людям, то хто би впадав у гріх? Хто би впадав у гординю, хто би сходив злобою, хто б говорив неправду? Але так вже вийшло, що саме пороки поступово увійшли в культуру людського спілкування, і настав час, коли пороки не тільки не засуджуються, а й уміло пропагуються. Запитайте у людини неосвіченої: що таке гордість? Навряд чи вона скаже, що це погано. Вона скаже, що гордість — це людська гідність, це незалежність, це сила, це свобода. Звідки ж ці пояснення, що зовсім не відповідають гордині? Вони з культури, яка, безперечно, формувалася не без впливу темних сил, — ми знаємо, як нерідко література, кінематограф створюють хибні, брехливі, небезпечні образи доброчесної гордині.
А насправді гордість породжує такі пороки, як гнів і заздрість. Горда людина, маючи себе в центрі буття, завжди бачить інших тільки на периферії. Вона відчужена від інших, адже насправді гордість — це самотність, це розрив стосунків з іншими. Хто буде любити, хто буде спілкуватися з людиною, сповненою гніву, або ж з тим, хто постійно засуджує інших? Гордість — не чеснота, не позитивна характеристика певного героя, а прояв гріха, який приводить людину до самотності, до відчуження від інших, до конфліктів. Скільки ж цих конфліктів і скільки страждань — і в особистому, і в сімейному, і в суспільному, і в державному житті, у житті народів землі!
Ну, а якщо взяти інший порок, який виявляє повною мірою природу гріха, — злобу? Хіба можна жити поруч зі злою людиною? Хіба можна злу людини романтизувати, перетворювати на героя? А сьогодні ж і це відбувається — з екранів телебачення й кінематографа, зі сторінок низькопробних книжок проникає у свідомість людей цей образ злого, але позитивного героя. Такого не було майже ніколи, але ми входимо в епоху, коли добро й зло змішуються у свідомості людей і зло романтизується. І недарма з`являються шанувальники зла — так звані сатаністи. Дехто вважає цих людей божевільними. Мабуть, вони дійсно хворі, хоча й не психічною хворобою, тому що занурення в пучину зла не може залишити людину здоровою.
Ну, а брехня, до якої всі так звикли, яку використовують усі, старі й малі, від великих до найслабкіших, яка вважається одним із засобів досягнення поставлених цілей? Брехня руйнує здорову тканину людських відносин, бо провокує зустрічну реакцію людей, недовіру, яка може переростати в агресивність. Брехня дійсно розламує, розбиває на друзки людську спільність.
Як би не намагалися нині ті, хто несе зло, романтизувати гріх, зробити його привабливим, ми маємо внутрішню протиотруту від гріха, яку ми називаємо совістю, — моральне почуття, що його Богом вкладено в нашу природу. Саме це почуття, незважаючи на потік брехливої пропаганди, дає нам можливість визначити, де добро, а де зло, де світло, а де тьма. Не можна сказати, що ми завжди перемагаємо в цьому виборі на користь добра й світла. Іноді у свідомості відбувається змішання понять, і не нащупати провідної нитки. Але час Великого посту дає нам можливість духовно сконцентруватися, подумати про найголовніше, відрізнити гріх від праведності. Ми слухаємо великі повчання, які прийшли до нас з давнини, але є вічними, бо звернені до самої природи людини, яка не міняється з перебігом століть і тисячоліть. Це та ж сама природа, і ми відгукуємося на ці чудові слова, розуміючи, що в них — життєва правда.
Гріх є хворобою, так про це говорять усі святі отці, які писали на тему гріха. Гріх — це відхилення від норми, це ненормальність, це дійсно хвороба, хвороба духовна, яка нерідко перетікає і у хворобу фізичну. А час Великого посту — це час визволення від хвороби, час зцілення. Це певний духовний санаторій, до якого ми входимо, маючи надію на одужання, на освіження своїх почуттів, на оновлення своїх думок, на зміцнення нашої віри. І нехай допоможе нам Господь спасенно провести дні Святої Чотиридесятниці. Амінь.
