П'ятниця,
18 серпня 2017
Наші спільноти

Митрополит Ніфонт: «Свою першу літургію у Віфлеємському храмі я проплакав»

Volyn.com.ua

Volyn.com.ua

«Але ж я, дитинко, неграмотний і в університетах не навчений розумно говорити», — приблизно щось таке почула колись давно від владики, коли вперше напросилася до нього на інтерв’ю. Тоді, пам’ятається, у голові промайнуло: «А хто ж йому пише ТАКІ проповіді?»… Але в ході нашої розмови це питання зникло як безглузде і недолуге. Мудрість не здобувається в університетах і не гарантується маститими дипломами. Вона є духовним надбанням, наслідком життєвого досвіду. Особистим прикладом з двох років круглий сирота Василько Солодуха, якого ми сьогодні знаємо як митрополита Ніфонта, довів, що з Богом у душі на світі живеться краще, хоча й не простіше. І що не все для людини вирішують зв’язки, протекції, блати, родинні стосунки і щасливі випадки


«ЯКОСЬ ДОВЕЛОСЯ БУТИ НАВІТЬ ЦИГАНКОЮ»
— Владико, у ці дні всі православні віруючі святкують прихід у цей світ Сина Божого Ісуса Христа. А яким було Різдво вашого дитинства?
— Вийдеш на вулицю: морозяно, сніжно і чутно, як співають колядки… То там, то там, і така божественна луна… У моїй рідній Галиній Волі, що в Старовижівському районі, ще й досі залишився звичай колядувати попід хатами ще з 6 січня. Так славлять Господа. У нас ніколи не переодягалися, як в інших селах. Пожартувати могли на Новий рік із щедрівками. Дітки групами рушали з двору до двору. Богу дякувати, в той час це ще так не переслідувалося.
Я був сиротою, то й мені якась копійчина перепадала. Часто сам ходив, бо до гурту мене не брали. Мами між собою домовляться, чиє дитя з ким піде, а ти — сирота та й сирота…
— А багато наколядувати вдавалося?
— Давали то пирога, то кусочок сала. Щось та й приносив у торбинці.
— У вас була улюблена колядка? Бо, здається, теперішні діти найбільше знають про «а без меду не така. Дайте, дядьку, п’ятака!»
— Тоді таких не було (усміхається — авт.). Найбільш люблю «Нову радість».
— А як згадуєте світський Новий рік? Ви ж ходили до радянської школи, там були традиції маскарадів та карнавальних костюмів.
— Там і я переодягався. Одного року був циганкою. Пам’ятається, взяв у тьоті платтячко салатове. Воно було широченне, як у циганки. На фермі в коня гриву відрізали, щоб мені чолку зробить (усміхається).

«МОНАШИЙ ПОДВИГ — ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНА РОБОТА НАД СОБОЮ»
— Владико, коли ви вирішили обрати для себе чернечий шлях і хто благословляв вас на це? Адже перед постригом потрібно брати благословення у батьків.
— Ще до служби в армії я надумав поступати в семінарію і присвятити себе церкві. Але покійні отці Євгеній Червінський та Стефан Герасимов, які були настоятелями у Заболотті та Старій Вижві, мені підказали, що потрібно поступати в семінарію тільки після служби в армії. Бо потім все одно заберуть до війська, а там дуже насміхались із семінаристів. Я послухався.
Потрапив у Новгород до військ Міністерства внутрішніх справ, які охороняли засуджених. Це було ризиковано. Але я майже впродовж усієї служби був комірником. А також поштарем і мав право щодня виходити в місто. Ходив по магазинах та купував для солдатів те, що вони просили. Провідував хворих у госпіталі. Все це давало мені можливість відвідувати храм. У місті він був тільки один, освячений на честь апостола Пилипа. Містом дуже швидко поширилася новина, що краснопогонник ходить до церкви. Якось капітан викликає мене до кабінету:
— Ты что, хохол, в церковь ходишь?
— Так точно, товарищ капитан, — відповідаю.
Він зиркає на мене:
— А почему не боишься?
— А что мне бояться? Врать я не умею.
Він мене навіть похвалив за те, що не злякався правду сказати. Найдовше міг перебувати в храмі хвилин 40, бо моя «увольнітельна» закінчувалася. Мусив бути пунктуальним. Навіть вдавалося поститися в армії. Кухарі йшли мені назустріч. Не кожного дня, звісно.
…Після армії працював у Бресті в депо. А кожної неділі і на свята був у церкві. Готувався до вступу в семінарію. Мені один батюшка порекомендував їхати в Троїце-Сергієву лавру в Загорськ (тоді було тільки три семінарії на весь Союз). Слава Богу, здав вступні іспити, хоча й конкурс був великий — по сім чоловік на місце. Жив у лаврі і ходив на служби. В тому році помер патріарх Олексій І, обрали патріархом Пимена і мене призначили іподияконом до нього. Важкувато було і на служби їздити в Москву, і вчитися. Нас було дванадцятеро. Цікаво, що ми всі потім стали архієреями. Коли патріарх помер в 1990 році, то ті, хто був при ньому іподияконом, несли труну. Я також…
Твердо вирішив, що піду монашою стежкою, в третьому класі семінарії. Благословення брав у дядька з тіткою. Тьотя в сльози: «Тож і фамілії не буде», — приплакувала. Але написали вони мені листа, що їхній дозвіл — за батьківський і мій духівник благословив перехід у монастир. Я із семінарського гуртожитка перебрався жити у монастир. Спочатку був рясофорним послушником. А на четвертому курсі постригся в монахи. До цього часу не жалкую, що так вчинив.
— Але коли постригали, то не було страшно? Кажуть, бабці плачуть на монашому постригу.
— Не тільки бабці, а й старі монахи. Бо вони вже пройшли цей шлях, а молоді люди просто не розуміють, що їх чекає. От кажуть — монах та й монах. Монаший подвиг — це величезна робота над собою. Нас двох того дня постригали. Зі мною був ще такий Анатолій із Росії — трохи старший роками. Його при постригу назвали Трифоном, а мене — Ніфонтом. Мене така заздрість взяла. Ай-я-яй! Бачте, Толіка так хороше назвали… І вулиця є Трифонівська, і храм у Москві. А про Ніфонта ніхто нічого не відає. Вночі ми молилися і читали псалтир. Потім отець Трифон заснув. А мене сон не бере. Я давай у календарі шукати. Ага, знайшов: Трифон перекладається з грецької як розкішний — зніжений, а Ніфонт — тверезий. Я тому дуже зрадів і заспокоївся з того часу.
— А чому не залишилися в Загорську?
— Я захворів і лікарі сказали, що мені потрібно повернутися в свій клімат. Після того я потрапив у Рудку-Козинську.
— Якось доводилося чути, що ви бачили преподобного Амфілохія Почаївського (святий, чудотворець схігумен Почаївської лаври — ред.) ще тоді, коли він був живий, і навіть брали в нього благословення.
— Так, було. В 1970 році я їздив до нього перед вступом до семінарії. Зі мною була жіночка на ім`я Марія та її донька Ліда. Ми троє добралися до Почаєва, а там нам сказали, що отець у племінників у Малій Іловиці. Ми 24 кілометри йшли пішки. Приходимо спозаранку, а там — повне подвір’я людей. Батюшка вийшов і благословив мене на вступ. Я дуже переживав, бо не чую ж на одне вухо. В армії ще застудив, так і залишилось. А в семінарії ж потрібно співати по нотах. Але батюшка Амфілохій мені сказав, що коли треба, то я почую. «Йди, йди, — каже, — таких, як ти, там треба».

«БІСІВ НІКОЛИ НЕ ВИГАНЯВ»
— Владико, а чого до вас масово їхав народ, коли ще служили в Рудці-Козинській?
— А хіба я знаю? В людей потрібно питати. Я ж служив так, як служили й інші священики. Багато людей почали їхати після так званої розгромної статті у газеті «Радянська Волинь» під назвою «Витівки модернізованого ієромонаха». Люди почитали і стали їхати навіть з інших областей. Вони шукали, щоб хтось за них помолився. Особливо, як біда. Вона ж заганяє людину всюди. Братія з Почаєва все казали, щоб я відчитував. Але я ніколи не насмілювався цього робити. Молебні служив, але хворих (біснуватих) не відчитував і бісів не виганяв. Ще коли перебував у Троїце-Сергієвій лаврі, то знав такого отця Андріана. Він займався відчиткою. Я бачив, скільки потрібно смирення та терпіння на це. В мене такого нема і я боявся за це братися. Бо служу на приході, а не в монастирі, де ти під покровом святині.
Люди їхали до мене послухати, що говоритиму на проповіді, псалми наші хористи повчальні співали… В останні роки в час Великого посту багато приїздило сповідатися. Було по 500 чоловік у недільні дні. Важкувато доводилося. Попросив владику Варлаама, щоб дав мені помічника. Пішли на поступки і прислали диякона. Так до мене прийшов отець Аліпій, тоді його звали Анатолієм. Разом молилися.
— Ви — монах, а відчитувати побоялися. Але нині маса людей наважуються, як у народі кажуть, змовляти: чи віск виливають, чи яйце викачують. І при цьому вони запевняють, що роблять те з молитвами.
— Викачування яйця чи виливання воску — це великий гріх. Є навіть правило про восколєя. Якщо хтось йде на такі ритуали, то відлучається за це від причастя на 7 років. Це — не молитви, а магічні дії і пов’язані вони з нечистою силою. Нічого спільного з молитвою у них немає. Я весь час і тоді говорив про це в проповідях.
Я багато молився. Колись сільський голова покликав та й питає, як чудеса робляться. «От, був хлопчик такий, як звірок. Привела мама його до вас, положив монах руку на голову і хлопчик став нормальний». А що йому казать? Людина, в якої сталася біда, скрізь шукає помочі і захисту. Коли вона з вірою приходить до священика, а він із такою ж вірою і любов’ю молиться — це сильна молитва і Господь дає благодать. Це не моя заслуга.
Був такий випадок, що привезли хлопчика Сергійка трьох років. Приїхали з ним дід, бабуся та мама. Плачуть, що білокрів’я у дитини. Лікарі відправили додому вмирати. А батьки його — вчителі. Пішов я шукати щось до келії. Перед тим у мене була жіночка із села і принесла яблук великих. Я взяв одне те яблуко, поклав у келії перед іконкою, став на коліна і молюся: «Господи, Ти — Всемогутній. До мене прийшли люди. Може, вони Тебе й ніколи не шукали, а Ти послав їм цю біду і вони Тебе тепер шукають. Боже, яви їм Свою благодать! Покажи їм Свою силу. Хай вони зрозуміють, що Ти є — істинний Бог і Помічник». Так по–простому помолився, похрестив те яблучко і дав тому хлопчинці. Через кілька тижнів вони знов приїхали до мене з вдячністю. Лікарі здивувалися, але від страшного діагнозу — жодних слідів. Більше того, сьогодні той хлопчик — уже священик.

«ЖОДЕН АТЕЇСТ НЕ ЗРОБИТЬ СТІЛЬКИ ЛИХА, ЯК СВЯЩЕНИК, КОТРИЙ ОСТУПИВСЯ»
— Cьогодні ви — не просто монах, а митрополит. Але ноша архієрея — архіважка. Бо якщо чоловіки-монахи повністю присвячують себе Богові, не будучи обтяженими відповідальністю за сім’ю, то, як на мене, відповідальність керуючого єпархією набагато більша, ніж відповідальність за родину.
— У нас є 376 парафій, 3 монастирі, семінарія. Це дійсно дуже велика відповідальність. Завжди важко ведеться у період безладдя, важко і священикам, у тому числі і з матеріальної сторони. Сьогодні священики важко працюють, обробляють поле, худобу тримають. Дуже важко всю цю систему втримати у високому духовному стані, як того потребують церковні правила і моральні ідеали. Життя священика — це найкращий приклад. Жоден атеїст не зробить стільки лиха, як священик, котрий оступився. Це — дуже відповідальна місія.
— А доводилося карати священиків, відсторонюючи їх від служби?
— Бувало й таке. Дехто отримував заборону за зловживання спиртним чи за зраду дружині. Є таке, що занадто у бізнес священики вдаряються. Я розумію, кожному потрібно вижити та годувати сім’ю, але тут не може бути крайнощів. Матеріальний добробут — не мета. Мета — це спасіння душі і проповідь Євангелія.
Слава Богу, в нас є три монастирі і вони облаштовуються помаленьку. У Михнівській обителі молиться більше 30 сестричок. У Старосіллі також 12 монахинь живе. У Чорторийську собор великий відновили. Там — рай для душі. Прекрасна обитель на березі річки.
— Храмів та монастирів у нас побільшало, тільки світ чомусь не подобрішав… Сьогодні в ЗМІ, з екранів телевізорів люди отримують велику дозу негативу. От нещодавно світ облетіли новини про жорстоке вбивство дітей в Америці, про відрізання голів членам сім`ї судді у Харкові. Чому буває стільки агресії в однієї людини, що вона цинічно обриває інші життя?
— Світ тому такий жорстокий, бо людина не хоче боротися з гріхом. Це ж приходить страшна думка вчинити щось подібне, а її треба побороти. А він її перетворює в діло, працює на неї. Нам простіше за все сказати, що така людина хвора. Але хворе все суспільство. Треба працювати над собою і вдосконалюватися, бути такими, як нас хоче бачити Господь. Як каже Святе Письмо: «Пам’ятай про день смерті твоєї і повік не згрішиш». Адже ж доведеться відповідати за всі свої вчинки. А хто сьогодні про це думає?

«НАВІЩО ДОРОГА, ЯКЩО ВОНА НЕ ВЕДЕ ДО БОГА?»
— Вам часто дорікають за причетність до Московського патріархату?
— Буває. Особливо, коли влада запрошує в драмтеатр на якісь урочистості, то там є пару таких стареньких бабусь, які мені закидають: «О, московський піп, чого тут соваєшся?». Я не ображаюся. Зараз мене менше називають москалем, а в 1992 році навіть приписувати не хотіли як громадянина України.
— Чи справедливими вважаєте закиди про те, що у церквах УПЦ не можна почути богослужінь українською?
— А чого ж не можна почути? У нашій єпархії (а це 8 районів Волині) є 51 парафія, де вся служба ведеться тільки українською мовою. Там так було ще з часів польської влади. Є такі парафії, де навіть у радянські часи служба була україномовною. А ще 45 громад служать змішано: половину церковнослов’янською, а половину — українською. Хай нам цього не закидають. Де люди мають бажання, то приймається рішення і служиться так, як вони хочуть.
— У 2005 році з вашого благословіння вийшло Євангеліє українською мовою. Кого ви тоді залучали до перекладів?
— Ми брали за основу Євангеліє, яке було перекладено ще за патріарха Пимена. До тієї праці дуже активно долучався отець Петро Влодек. У багатьох закордонних перекладах літературної української мови мало. Ми працювали над перекладом два роки. В нас був текст старослов’янський, закордонні переклади українською та той текст, про який я вже казав. Священики, які тепер читають на службах наше Євангеліє українською мовою, кажуть, що воно наче пливе і дуже легко читається. Два роки тому наше Євангеліє перевидала Київська Митрополія УПЦ. Вони ж видали і богослужбове Євангеліє українською.
— Владико, повернімося все ж до Різдва. Вам доводилося бути у Віфлеємі, у місті народження Христа. Ви служили у печері, де з’явився на світ маленький Ісусик. Що відчуває той священик, який там возносить молитви?
— Господь сподобив мене служити там 5 літургій. Пригадую першу службу з владикою Феофілактом, архієпископом Йорданським, який наглядає за базилікою Різдва Христового. Я всю літургію простояв у сльозах. Це не передати, що ти відчуваєш на тому місці, де родився Господь… Наші паломники завжди співають «Нову радість» у Віфлеємському храмі. Там у вертепі всі плачуть. Греки — також, хоч вони й не розуміють нашої мови. Помолитися там — це велика ласка Божа.
— До речі, в грецьких храмах на Святій землі є вишиті рушники. Їх українці привозять?
— Звичайно. Коли їдуть паломники з нашої єпархії, то постійно з короваєм на вишитому рушнику. Так йдемо на прийом до патріарха Єрусалимського за благословенням, щоб дозволив служити літургії. Там дуже цінують нашу вишивку.
— Кажуть, ви також вишиваєте.
— Та вже старий, не бачу, а колись вишивав. І рушники, і серветочки. Навіть болгарським хрестиком вишивав. То мене тьотя навчила, та сама, яка і благословила мене на шлях служіння Богу.
— А скількох людей ви у свою чергу спрямували на шлях служіння Богу?
— Якщо говорити про людей, які стали священиками, то я таких висвятив понад три сотні. Але мені дуже хочеться, щоб і кожен мирянин усвідомив: навіщо така дорога, якщо вона не веде до Бога?

Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram та Viber
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
loading...

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку