На другий день останнього осіннього місяця випадає пам’ять незвичайної святої, яка залишила по собі вдячну пам’ять та щиру молитву тих, кому вона допомогла в скрутну хвилину.
Олександра-Фредеріка-Вільгельміна, принцеса Ольденбургзька – так звали її до прийняття Православія. Велика княгиня Олександра Петрівна Романова, дружина князя Миколая, рідного брата Олександра Другого Визволителя – з таким ім’ям закарбувалась вона в руській історії. І, нарешті, преподобна Анастасія, інокиня Києво-Покровська – такою увійшла княгиня в Православні святці, долучивши до імені в чернецтві назву обителі, яку створила в Києві за власні кошти.
Першим важливим кроком в її житті стало
… прийняття Православ’я – принцеса мусила зробити це перед заміжжям, але замість обов’язку це перетворилось на усвідомлений вибір. Саме ця віра докорінно змінила її життя, перетворивши з німкені в справжню руську жінку. Олександра Петрівна починає не лише відвідувати Богослужіння, а й звершувати справи віри: в Петербурзі вона засновує спільноту сестер милосердя, та впродовж 17-ти років очолює Товариство дитячих притулків, яке опікувалося долею близько 5-ти тисяч сиріт.
А далі було важке випробування: під час поїздки карета з великою княгинею перекинулась і вона отримала важку травму хребта. Вирок лікарів був категоричним: віднині Олександра Петрівна назавжди прикута до інвалідного візка.
«…Ніщо так не привертає Благодать Божу, як смиренне несення із подякою того випробування, яке посилає Бог…»
В пошуках більш м’якого клімату княгиня прямує до Києва, і тут вирішує звершити другий, напевно найважливіший крок в житті – створити монастир із цілою низкою благодійних медичних установ для бідних. Для цього в 1888 році купується ділянка на тодішній околиці Києва – Лук’янівці, і будується Свято-Покровський жіночий монастир для спільного проживання. При келіях зводяться лікарня із храмом, притулок для сліпих та невиліковно хворих, школа для дівчат, приміщення із їдальнею для прочан, безплатні амбулаторія та аптека для бідних.
Напевно, при розбудові Покровського благодійного комплексу, на пам’ять княгині Олександрі приходили слова афонського архімандрита Макарія, з яким вони потоваришували під час перебування царського корабля біля пристані Руського монастиря на Афоні: «…Ніщо так не привертає Благодать Божу, як смиренне несення із подякою того випробування, яке посилає Бог. Діла любові, допомоги і милосердя до стражденних нехай послужать вам засобом з’єднання із Христом»…
Важко собі зараз уявити, але Покровська лікарня стараннями великої княгині Олександри Петрівни стала однією з найкращих не лише в Києві, а й взагалі у східній Європі. Достатньо згадати, що саме так було встановлено перший на руських теренах Рентгенівський апарат – всього через рік після його винаходу. А смертність серед прооперованих складала всього 4 відсотки – і, напевно, до такого показника приводили не лише сумлінність лікарів і персоналу, не тільки чудові умови харчування та перебування в лікарні, а й молитви сестер, серед яких молилась і Матінка Велика – так почали називати княгиню після того, як вона оселилася в розбудованому на її кошти монастирському комплексі.
А далі сталося ще одне справжнє диво: одного дня сестри побачили, як княгиня вийшла з келії на власних ногах! Терміново був викликаний відомий на всю країну професор Володимир Караваєв, який свого часу казав, що вилікувати Олександру Петрівну неможливо. «Не думайте, що це ми вам допомогли – це явна Божа допомога!» – почула вона від маститого лікаря. Вона й сама знала, Хто і по Чиїх молитвах звершив диво над нею, адже відбулося воно після молитовного зітхання перед Почаївським образом Богородиці. Сталося це влітку 1889 року.
А вже восени Олександра Петрівна робить третій крок, про який стане відомо вже після її смерті: від афонського монаха вона приймає чернечий постриг. І решту свого життя – 11 років – присвячує тому, щоб подякувати Христові: вона омиває Його рани, годує Його, надає Йому притулок та вдягає Його – адже, роблячи це тисячам пацієнтів Покровської лікарні, вона, безумовно, робила це Йому. Недарма коли 26 квітня 1900 року її не стало, сестри монастиря написали наступні слова: «Зайшло в гроб наше світле сонечко, котре яскраво сяяло і зігрівало нас…». І коли 24 січня 2010 року відбулося прославлення інокині Анастасії Покровської в лику святих, воно лише засвідчило на землі її посмертну Небесну долю.
