Понеділок,
25 вересня 2017
Наші спільноти

Глава УПЦ КП - про автокефалію та необхідність єднання її прихильників

Інтерв’ю Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета офіційному сайту УПЦ КП «Церква.info»

– Ваша Святосте! Наближається подвійний ювілей: 20-ліття Собору Української Православної Церкви, який підтримав необхідність автокефалії, та 90-ліття Всеукраїнського Собору 1921 р., який проголосив створення УАПЦ. В чому для Вас полягає значення цих подій?

alt– Ці дві події належать до числа визначальних в історії Української Церкви. Їхнє значення полягає в тому, що вони засвідчили бажання українського народу мати незалежну, автокефальну Церкву. І саме завдяки цьому існує, розвивається, міцніє Київський Патріархат – завдяки твердому прагненню православних українців, щоб в Україні була єдина Помісна Православна Українська Церква. І не тільки українців, бо цю справу підтримують люди різних національностей, які люблять Україну і бажають їй добра. Рішення ж цих Соборів про автокефалію є вираженням волі віруючого народу мати свою автокефальну Церкву.

– Але і після Собору 1921 р., і після Собору 1991 р. виникли церковні розділення, боротьба…

– Протягом останніх років я перекладаю творіння Святих Отців – Іоана Золотоустого, Василія Великого, Григорія Богослова, Афанасія Великого. У їхніх творіннях розповідається про різні собори – правдиві та неправдиві, про боротьбу, про церковні розділення та єресі, про складні обставини їхнього особистого служіння.

Це у посібниках для початківців пишеться просто, що Перший Вселенський собор засудив єресь Арія та утвердив православ’я. І якщо прочитати це, то складається враження, нібито все було просто, ніби Церква зібрала Собор, на якому було утверджено істину, – і єресі, неправда були відразу цим подолані. Але коли ми читаємо про історію цього часу глибше, більше, коли ми читаємо творіння Святих Отців, які були безпосередніми учасниками боротьби з єресями – тоді ми бачимо, як складно все було.

Після Нікейського собору ще близько 50 років аріанська єресь мала багатьох прихильників, серед яких були і єпископи, і державна влада, а православні піддавалися гонінням. Загалом же аріанство існувало ще кілька століть після цього. Тобто соборне рішення, яке у Нікеї теж було прийняте не без боротьби, не без суперечок, було утверджене життям Церкви лише з плином часу і після напруженої боротьби.

Цей приклад я наводжу для того, щоби можна було краще зрозуміти – в історії Церкви жодне важливе рішення не було сприйняте і утверджене без боротьби, без розділення на згідних і незгідних, без появи супротивників. Правда завжди перемагала, але неправда чинила опір, і опір запеклий. І не раз було так, що на боці неправди до часу була більшість і сила, а правду відстоювала меншість.

Зараз ми утверджені у православній вірі і ні в кого не виникає сумнівів – чи Слово Боже є істинний Бог? Ми співаємо Символ віри навіть не замислюючись над тим, скільки боротьби було навколо утвердження таких звичних для нас тепер слів. Але в той час, коли ця боротьба відбувалася, все виглядало не таким ясним і зрозумілим, як зараз. Бо православні посилалися на соборні рішення, на авторитет відомих ієрархів – і єретики теж посилалися на свої собори, і на своїх відомих вчителів. Але правда перемогла, бо з правдою Бог.

Я вірю, що так само буде і з утвердженням єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Зараз іде боротьба, зараз йдуть суперечки – але Церква буде утверджена, об’єднається, і колись у далекому майбутньому про нинішні розділення будуть згадувати, лише як про історію.

Цим самим шляхом пройшли багато Помісних Церков: вони боролися за свою автокефалію, за свою незалежність – і перемогли. І тепер ніхто не заперечує автокефалію Болгарської, Грузинської, Румунської чи Сербської Церков. Так само, пройде час – і ніхто не заперечуватиме автокефалії Української Церкви. Бо правда у цій боротьбі – на боці Помісної Церкви, а не на боці прихильників єдності з Москвою.

– Ваша Святосте, але ж і прихильники єдності з Москвою теж вважають, що правда на їхньому боці.

– Так, вони теж так вважають і думають, що коли вони борються проти автокефалії, то борються за правду. Але давайте поставимо питання: автокефалія для Помісної Церкви – це добро чи зло? Бо противники заявляють, що сама автокефалія – це зло. Що коли одна Помісна Церква стає незалежною від іншої – це зло.

Такі думки, наприклад, намагається проповідувати Московський патріарх Кирил, який каже, що всяке розділення – зло. Але якби це було зло, то Єдина Церква Христова не існувала би, як спільнота автокефальних Церков. І сама Російська Церква не відділялася би ніколи і не ставала автокефальною.

Чи може хтось правдиво стверджувати, що існування автокефальних Церков є противним волі Божій? Не може, бо якби це було противним волі Божій, то Господь від самого початку творив би Церкву на інших засадах. А так ми з історії знаємо, що від початку існували автокефальні Церкви – єдині у вірі, але незалежні одна від одної у питаннях управління. Змінювалися зовнішні умови – змінювалися і межі автокефальних Церков, вони збільшувалися або зменшувалися, але принцип автокефалії залишався.

До речі, коли Римська Церква почала вимагати особливого місця і фактично відкинула принцип автокефалії, проголосивши папу видимим главою для всієї Церкви – Церквою це не було сприйнято. І не буде сприйняте ніколи, бо вчення про примат, тобто главенство папи в Церкві, змінює, спотворює саме вчення про Церкву, про її природу.

Церква повинна виконувати Євангеліє і жити за прикладом апостольським. А в Євангелії сказано, що той, хто хоче бути першим, нехай буде всім слугою, і що в Церкві не повинно бути так, як у миру, де є князі і володарі, які володіють народами.

Згадаймо, що і апостоли сперечалися між собою про владу та хто з них є старшим – але до того часу, коли на них зійшов Дух Святий. А після сходження Святого Духа вони вже про це ніколи не сперечалися, бо вони всі рівні були між собою і старшим був той, хто більше трудився і служив, хто свідчив про правду – як апостол Павло, який на соборі викрив неправду Петра, коли той перестав спілкуватися з християнами, які були хрещені з язичників.

Тому я думаю не даремно головне правило, на якому утверджується автокефалія – 34 Апостольське правило. Не правило Святого Отця, не правило Помісного Собору, не правило навіть Вселенського Собору, – а правило Апостольське, тобто таке, яке походить від вчення самих апостолів.

Те, що ті, хто борються за автокефалію Церкви, борються за правду – підтверджується і самою історією. Бо кожна Церква, яка несе своє служіння серед певного окремого народу і має всі умови для самостійного буття, тобто має достатньо єпископів, духовенства, храмів та віруючих, і яка на Соборі засвідчує своє бажання бути автокефальною – кожна така Церква рано чи пізно добивалася визнання своєї автокефалії. Кожна! Єдиний випадок, коли та чи інша Церква втрачала автокефалію – це коли народ, який складає цю Церкву, втрачав свою державність. Але коли державність відновлювалася – відновлювалася і автокефалія.

Хіба все це відбувалося і відбувається без волі Божої? Ні, не без волі Божої!

Тому раз Господь зволив, щоби Україна стала незалежною державою, і раз ми бачимо, що Українська Церква має всі внутрішні умови для самостійного буття, – а вона навіть зараз, в розділеному стані, є однією з найбільших Помісних Церков й розвивається якісно та кількісно, – значить єдиний правильний шлях для Української Церкви – утверджувати свою автокефалію. Саме це і підтверджують рішення церковних Соборів, ювілей яких ми відзначаємо цього року.

– Все це так, але противники автокефалії Української Церкви та прибічники єдності з Москвою вважають, що і відділення України від Росії є тимчасовим і є злом. І вони сподіваються, що невдовзі Україна знову з’єднається з Росією. Вони вважають, що українці належать до єдиного «народу Святої Русі», чи до пресловутого «русского мира». І тому для автокефалії УПЦ, на їхній погляд, немає ніяких підстав.

– Для того, щоби зрозуміти, на чиїй стороні тут правда, давайте застосуємо євангельський закон – подивимося на плоди. Які плоди у тих, хто бореться за автокефалію, і які – у тих, хто бореться проти неї?

Україна стала незалежною державою мирно, без війни, без кровопролиття – хіба це не знак Божого благословення? Україна існує як незалежна держава 20 років – і весь цей час вона розвивається не в бік повернення до єдності з Москвою, а навпаки – в бік більшої незалежності. До влади не раз приходили політики, які виступали за єдність з Москвою – але з часом всі вони, рано чи пізно, ставали прихильниками незалежності та відстоювали її. Наприклад, Леонід Данилович Кучма йшов на вибори з гаслами єднання з Росією, а коли пройшов час, то саме він заявив: «Україна – не Росія».

Патріарх Кирил вже два роки проповідує в Україні «русский мир» – і що, збільшилася кількість прихильників цього «мира»? Ні, навпаки, його все більше і більше критикують. І вже навіть ті, хто два роки тому з радістю зустрічали Кирила в Україні, тепер не хочуть його бачити. І я думаю, що не в останню чергу – через цю проповідь «русского мира».

Тепер подивімося на життя Церкви. Київський Патріархат починав свій розвиток з гірших умов, ніж УПЦ МП. Ми були в меншості, були слабкими, нас відкидала влада, особливо місцева, більшість храмів та монастирів була в руках Московського Патріархату, нас штучно ізолювали від спілкування зі Вселенським Православ’ям. Тобто – все було проти нас. І тоді, у 1991-92 роках думали, що автокефальна Українська Церква швидко зникне, бо вона потрібна лише Філарету та купці українських націоналістів.

А що ми бачимо зараз? Ми бачимо, що не наші прихильники стають прихильниками єдності з Москвою, а навпаки – в самій УПЦ МП стає все більше і більше прихильників автокефалії. В суспільстві більшість підтримує Помісну Церкву, а не єдність з РПЦ. Київський Патріархат у несприятливих умовах виріс та зміцнів настільки, що вже і в самій Московській патріархії зараз думають не стільки про те, щоби зруйнувати нашу Церкву, скільки про те, як втримати владу над УПЦ МП і не допустити її автокефалії.

Або ще такий факт. Скільки за ці роки було спроб зруйнувати Київський Патріархат – ззовні та зсередини. До нас і засилали московських агентів, таких як Антоній Маседич, які потім себе викрили. Намагалися схилити до зради наших єпископів – і знаходили зрадників, які погоджувалися відійти від нас і об’єднатися з Москвою. Але хіба хоч одна така спроба виявилася вдалою?

В книзі Діянь розповідається про те, як мудрий законовчитель Гамаліїл порадив синедріону залишити в спокої апостолів, які проповідували, що Ісус є Христос, тобто обіцяний Богом Месія. Гамаліїл наводив приклад попередніх проповідників, які того чи іншого проголошували Месією, але невдовзі вся їхня справа розвалювалася і зникала. Тому він запропонував подивитися – якщо справа апостолів не від Бога, то вона розвалиться, а якщо від Бога – то він сказав: «Бійтеся бути противниками Божими!»

І я впевнений, що зростання та зміцнення Київського Патріархату, все ширша підтримка необхідності для Української Церкви бути автокефальною – це підтвердження Божого благословення нашої справи.

– Ваша Святосте! Але ж противники автокефалії часто люблять вказувати на те, що навіть серед її прихильників немає єдності, бо існує Київський Патріархат та УАПЦ…

– Так, вони люблять на це звертати свою увагу. Але насправді цей аргумент не є таким переконливим, як їм здається. Бо, по перше – розділення фактично існує на рівні єпископату, а на рівні парафіян такого розділення немає.

Між нами і Московським Патріархатом є розділення, бо вони вважають наші таїнства недійсними і закликають своїх парафіян не ходити в наші храми. А з УАПЦ такого розділення немає – ми визнаємо таїнства одне одного і багато віруючих на Західній Україні, де найбільше представлена УАПЦ, ходять і в ту, і в іншу Церкву. Або на храмові свята, чи як в Галичині кажуть – на празник, – священики УАПЦ запрошують на службу священиків Київського Патріархату, і навпаки. Всі разом служать, святкують – і не вважають себе противниками.

Це є правильний шлях – потрібно об’єднатися всім, хто виступає за автокефалію Української Церкви. Саме тому я, як Предстоятель Київського Патріархату, і Митрополит Мефодій, як Предстоятель УАПЦ, підписали у вересні спільну заяву про необхідність подолати розділення та почати переговори про єдність. І працювати в цьому напрямку треба не тільки на рівні Предстоятелів, а на всіх рівнях – від єпископів до простих парафіян. Ми готові робити кроки на зустріч нашим братам з УАПЦ, і бачимо що в УАПЦ більшість теж підтримують цей процес.

– Минулими роками, особливо на початку 90-х, часто можна було чути звинувачення на Вашу адресу, бо раніше Ви виступали проти УАПЦ і нібито це й досі є перешкодою для об’єднання.

– Я не міг підтримати автокефалію Української Церкви тоді, коли Україна не була ще незалежною державою, а була у складі Радянського Союзу. Бо якби я підтримав тоді Автокефальну Церкву – чи у 60-80-х роках, чи навіть у роки так званої перебудови – мене би просто відсторонили від служіння, а на моє місце поставили б відданого Москві. Зрештою, так і зробили – але вже був інший час, Україна була незалежною, і тому знищити справу автокефалії не змогли.

До речі, й самі ті священики, які у 1989-91 рр. увійшли до складу відновленої УАПЦ – вони ж теж до того часу служили в Російській Церкві. Але коли відчули підтримку серед своїх парафіян у справі автокефалії – тоді і вони виступили за автокефалію. Тому вони повинні зрозуміти мою позицію – доки у справі автокефалії я не відчував підтримки Церкви, яку я очолював, і доки Україна не стала незалежною – я не міг виступити за автокефалію.

Але і в той час я робив те, що міг. Наприклад почав видавати Євангеліє, молитовники, тексти Літургії українською мовою, дозволив звершувати українською мовою богослужіння, добивався – і добився – того, щоби Український Екзархат РПЦ став незалежною в управлінні Українською Православною Церквою. Нинішня ж УПЦ МП, наприклад, лише недавно видала богослужбове Євангеліє українською мовою, лише говорить про переклади богослужбових тестів. І користується правами, отриманими у 1990 році, не добившись, поки що, нічого більшого…

Тоді, у 1989-91 рр., я дійсно критикував УАПЦ, – але для цього була вагома причина. Бо на хвилі патріотизму серед багатьох справді відданих автокефалії, до УАПЦ кинулося і багато негідних, кар’єристів, які швидко почали пробиватися до її керівництва. Але час виявив, хто є хто – бо рано чи пізно лукаві, такі як Масендич, відпали від Української Церкви.

Разом з тим, зараз можна бачити, що саме завдяки тому, що багато священиків на Галичині виступили за автокефалію Української Церкви – в цій частині України в умовах відновлення структур Греко-Католицької Церкви вдалося зберегти присутність та вплив Православ’я. Бо тоді багатьох священиків спокушали тим, що справжній український патріот може бути лише греко-католиком, а хто православний – той слуга Москви. Священики ж УАПЦ та Київського Патріархату на Галичині в цей період, в умовах гонінь, насильства змогли зберегти вірність Православ’ю, відстояти православну віру. І не тільки зберегти, але й примножити – бо за ці роки на Галичині збудовано велике число нових православних храмів, серед яких багато побудовано громадами УАПЦ. За це їм честь і вдячність.

Минулими роками багато сіялось розбрату і недовіри – і робилося це для того, щоби не допустити об’єднання УАПЦ і Київського Патріархату. Бо супротивники автокефалії Української Церкви добре розуміють, який поштовх для розвитку дає таке об’єднання. Ці недовіру та розбрат слід долати. Бо не можна йти вперед з головою, оберненою назад.

УПЦ Київського Патріархату в 1992 році з’явилася завдяки єднанню тих, хто виступав за автокефалію у складі УАПЦ, і тих, хто виступав за автокефалію у складі УПЦ. Я щиро сприйняв це об’єднання. І думаю в Київському Патріархаті зі мною всі погодяться, що і відродження УАПЦ у 1989 р., і обрання першого Патріарха Київського і всієї України Мстислава на Соборі у 1990 р. – це частина нашої спільної церковної історії, важливі етапи нашої спільної боротьби за церковну незалежність.

На підтвердження своєї думки хочу підкреслити – я ніколи нікого не виділяю і нікому не надаю переваги за принципом – хто до якої Церкви належав до об’єднання. Думаю, що і священики, і єпископи, які раніше були в УАПЦ і які об’єдналися у Київському Патріархаті, можуть це підтвердити. Як Предстоятель я формую своє ставлення у залежності від справ – хвалю за добрі або напоумлюю за недобрі, незважаючи на те, хто де був раніше.

– Сподіваємося, що рано чи пізно справа об’єднання всіх прихильників автокефалії Української Церкви завершиться успіхом. Але дехто, мабуть, вагається – чи підтримати її та як це відобразиться на ньому самому?

– Я не раз говорив раніше і зараз можу повторити: з нашої точки зору механізм для об’єднання є простим і зрозумілим. Він полягає в тому, що хто що має – той з тим і залишається після об’єднання. Є священик настоятелем парафії – він і залишається настоятелем. Благочинний, або як кажуть на Галичині – декан – залишається на своїй посаді. Єпископ якими парафіями керував, тими і буде керувати. Хто займав визначне місце у загально-церковному керівництві – той буде мати визначне місце і після об’єднання. Тобто ніхто нічого не втрачає.

Навпаки – той, хто об’єднається, лише набуде. Бо зараз, будемо говорити прямо, Київський Патріархат має більший вплив у суспільстві, ніж УАПЦ. Тому треба не вагатися, а робити рішучі кроки назустріч одне одному. Ми до таких кроків готові та відкриті для співпраці з усіма, хто поділяє і підтримує автокефалію Православної Церкви в Україні.

Розмову вів єпископ ЄВСТРАТІЙ

Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram та Viber
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
loading...

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку