ФИЛИП (Осадченко),
Архієпископ Полтавський і Миргородський,
Голова місіонерського відділу при Священному Синоді
Української Православної Церкви,
Ректор Полтавської Місіонерської Духовної Семінарії,
доктор богослов’я

КОНЦЕПЦІЯ ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ:
ЄДНІСТЬ ДУХУ В СОЮЗІ МИРУ
Доповідь на Пленарному засіданні
ІІІ Покровських міжнародних
місіонерсько-просвітницьких читань
Київ, 26 жовтня 2010 року

Ваше Блаженство!
Ваші Високопреосвященства і Преосвященства!
Всечесні отці! Браття й сестри! Пані та панове!
Друзі! Колеги!

Дозвольте мені від імені організаційного комітету сердечно привітати вас на нашому традиційному міжнародному форумі! Організатори, учасники і гості зібралися в древньому Києві з різних держав для спільного обговорення актуальних питань нашого життя, а головне — для розгляду проблем стратегії розвитку наших країн. Розділені і кордонами, і політичними реаліями, і економічними умовами, ми всі живемо у спільному домі, і тільки спільними зусиллями можна гарантувати достойне майбутнє нам, нашим дітям і всім наступним поколінням. Переконаний: Читання продемонструють можливість співпраці і взаєморозуміння людей із різними поглядами, які, втім, однаково стурбовані головним питаннями життя нинішнього і майбутнього.
Від імені всіх нас складаю сердечну подяку за Первосвятительскі вітання Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила та Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира. Увага Його Святості та Його Блаженства до нашого форуму накладає на нас особливу відповідальність і спонукає до серйозної роботи.
Сердечно дякую всім нашим почесним гостям, які звернулися до Читань із привітаннями. Архіпастирі, науковці і політики продемонстрували єдність у баченні важливої ролі духовного компоненту стратегії нашого розвитку; я переконаний, що і протягом роботи пленарного засідання, і за час роботи секцій і круглих столів ми не просто підтвердимо загальновідомі факти, але й запропонуємо спільне бачення шляхів розвитку, знайдемо те спільне, що об’єднує і зближує нас.
Знову ми зібралися для відвертої розмови про важливе, власне — про головне: яким бути суспільству. Академіки і студенти, єпископи і миряни, педагоги і ченці говоритимуть сьогодні про те, яким шляхом рухатися вперед, що робити слід, а від чого утримуватися.
Із різних країв і країн зібралися сьогодні різні люди для того, щоб у обстановці небайдужості і зацікавленості обговорити вкрай важливі питання стратегії духовного розвитку суспільства. Незважаючи на різницю політичних і соціальних умов, ми єдині у прагненні добра і блага для наших дітей, і це змушує нас шукати відповіді на наболілі питання.
Сьогодні вашій увазі буде запропоновано різні доповіді серйозних науковців і практиків, які працюють в різних умовах і на різних ділянках духовної ниви. Всі вони висвітлюють окремі важливі грані загального бачення процесу розвитку як окремої людини, так і суспільства в цілому.
В секціях же відбудеться більш конкретна розмова, присвячена окремим питанням розвитку, складним духовним моментам.
Знаючи теми та познайомившись із великою кількістю з надісланих доповідей та повідомлень, маю зазначити: будуть суперечки, будуть дискусії. Та, на відміну від тих, хто називається «мудрецями», кажучи, ніби в суперечці народжується істина, ми переконані: Істина, а разом і Путь, і Життя для нас — не абстрактні ідеї. «Я — Путь і Істина і Життя» (Ін. 14. 6), — сказав Господь наш Ісус Христос. Тому, сперечаючись, ми не відкриємо істину, адже Істина Сама відкрила Себе; дискутуючи, ми навчимося бачити і більш глибоко розуміти позиції один одного, знаходити такі шляхи розвитку, які б, ураховуючи весь спектр думок, об’єднували би їхніх носіїв, згуртовували би зусилля для спільної і узгодженої роботи.
Я ж дозволю собі визначити кілька положень, які, на думку Української Православної Церкви, є головними у нашому спільному баченні стратегії духовного розвитку.
І найперше маю торкнутися питань загального змісту.
Україна — світська держава, і всі релігійні структури відділені від держави і системи освіти, у відповідності до чинного законодавства. Так само обстоять справи у переважній більшості держав. Водночас ми знаємо про велику, часто визначну роль традиційної духовності у формуванні як духовності країни взагалі, так і конкретної системи освіти в усіх її формах та проявах. Духовність, і саме вона, визначала і визначає головні моменти розвитку країни.
Як узгодити ці положення? Чи може світська система мати будь-які духовні компоненти? Чи не суперечить викладання дисциплін духовно-морального наповнення самому принципу світськості освіти? Чи не є зростання ролі Церкви свідченням певної клерикалізації суспільства?
Відповідь на це питання має для себе сформулювати кожен. Я спробую розділити відповідь на ці питання на низку тез, ідеологічного та практичного змісту, скажу про основні підходи, принципи та положення, які визначають стратегію духовного розвитку країни, як її бачить Українська Православна Церква.
1. Підходи:
а. Спільна мета
Українська Православна Церква переконана: Церква і Держава мають спільне бачення стратегії розвитку України. Воно полягає в створенні гармонійного громадянського суспільства, заснованого на розвиткові всебічно розвиненої особистості. Водночас і Церква, і держава зацікавлені саме в такому розвиткові країни; розвиток країни і особистості у зазначеному вище напрямку відповідає спільним інтересам Церкви і держави.
Спільність мети визначає відтак наступний момент:
б. можливість співпраці
Заради здійснення спільних цілей Церква і держава мають співпрацювати, і в цій співпраці обидві сторони мають виступати в якості рівноправних партнерів.
Маючи можливість співпрацювати, Церква і держава мають визначитися із тим, що в основі такої співпраці, крім спільності цілей, лежить
в. взаємна повага.
Церква і держава, як утворення принципово різні, мають — кожне свої — особливі і відмінні принципи існування, форми буття та методи діяльності. Однак, за умови співпраці, ці принципи, форми і методи вступають в тісні взаємини, так що мають враховувати існування одне одного.
Вважаємо, що першим із моментів є принцип поваги
г. до світськості держави і освіти
Українська Православна Церква поважає принцип світськості державних освіти і виховання. На спільну думку Церкви і Держави, принцип світськості освіти означає утримання Державою від проголошення обов’язкового для вивчення і засвоєння світогляду, який викладається в державних закладах освіти, або окремої релігії чи атеїзму як державної ідеології. Принцип світськості освіти означає, на думку Церкви, відмову від примусу в питаннях особистого духовного розвитку та вибору вектору духовного розвитку.
Конституція України, декларуючи свободу совісті, водночас достатньо загально говорить про те, що «Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова» (ст. 35). Але, наприклад, атеїзм не є релігією (в усякому разі він себе релігією не проголошує) — тож чи значить це, що атеїзм, як не-релігія може бути визнаний як обов’язковий тип світогляду? Доктор Жан Боберó визначає світськість як якість держави, що забезпечує повну рівність громадян у питаннях віри і повну свободу сумління, завдяки одночасній відмові від державного атеїзму та від визнання будь-якої релігії в якості загальнообов’язкової чи офіційної.
Відтак, поважаючи світськість держави, Церква не усвідомлює означену якість як не-церковність та апріорну атеїстичність.
Водночас, Церква розраховує на те, що державою будуть проявлена відповідна повага
д. до Церкви.
Церква як носій традиційної духовності є і має бути повноправним учасником усіх процесів громадянського суспільства
Церква не є замкненим інститутом, а всі члени Церкви є також повноправними членами суспільства. Американський дослідник К. Дурем, «не можна просто вважати, що чим жорсткіше церква відділена від держави, тим більше розвинена релігійна свобода. На певній стадії агресивний сепаратизм обертається ворожістю щодо релігії. Намагання механістичного відділення за будь-яку ціну може непомітно підштовхнути систему спочатку до ігнорування релігії, а потім і до відкритого переслідування».
Відділення від держави має усвідомлюватися суспільством як наявність у Церкви прав не просто на висловлення своєї думки, але й наявність у Церкви права бути вислуханою і почутою.
Водночас, маємо нагадати, що в силу різниці між Церквою і державою між ними має існувати
е. розподіл компетенції
Українська Православна Церква проголошує повагу до розподілу сфери компетенції Церкви і Держави. Кожна зі сторін має працювати у взаємно визначених межах своєї компетенції. Співпраця Церкви і Держави відбувається на принципах взаємодопомоги у вирішенні спільних питань та невтручання: Церкви — у справи Держави і Держави — у справи Церкви. При цьому кожна зі сторін має право висловлювати своє бачення та оцінку певних дій одна одної.
Втім, крім взаємної поваги та розподілу компетенції ми повинні погодитися з тим, що ці принципи мають бути реалізовані через
ж. консультації
Українська Православна Церква переконана: в усіх питаннях, які стосуються духовно-морального розвитку, головним шляхом їхнього вирішення є шлях консультацій. Церква завжди намагалася і в подальшому так само намагатиметься утримуватися від однобічних кроків, які б порушували раніше досягнуті домовленості, без попередніх консультацій із відповідними структурами світської освіти. Для організації консультативного процесу Українська Православна Церква та активно бере участь у різного роду спільних церковно-державних дорадчо-консультативних структурах.
Визначення державних пріоритетів у духовному розвиткові та принципах співпраці з Церквою має відбуватися і бути реалізованим як
з. баланс дозволів та застережень
Визнаючи наявність принципово небезпечних форм та проявів духовності, слід, окрім загального ознайомлення із різними духовними традиціями та практиками, по-перше, надавати перевагу саме традиційним із них — як притаманним вітчизняній духовності і властивим її носіям; по-друге, небезпечні прояви духовності можуть і мають бути обмежені — так само, як держава обмежує свободу і прояви діяльності людей, які завдають шкоди здоров’ю та матеріальним статкам інших людей
Нарешті, оскільки єдність цілей між Церквою і державою має на увазі спільність дій протягом тривалого часу, визначними положеннями співпраці Церкви і держави є її
і. постійність і стратегічність.
Українська Православна Церква зацікавлена у співпраці з світською системою освіти в напрямку розробки та реалізації стратегії духовно-морального розвитку на постійній основі. Взагалі ж, слід відзначити, що згадані та наступні принципи не є для Церкви тактичними, але стратегічними. Ми також відзначаємо, що намір співпраці з системою освіти не є ситуаційно зумовленим, але виник і реалізується у відповідності до загальної освітньої стратегії Української Православної Церкви. Цих же принципів планується дотримуватися і в наступному.
2. Принципи:
а. Духовність визначає буття
Гармонійний розвиток суспільства можливий виключно на основі високої і традиційної духовності
Формування ідеалу саме духовної людини є завданням як Церкви, так і держави. Якщо держава визнає як ідеал людину високодуховну, то це спонукає до розвитку все суспільство
Теза матеріалістичної філософії про те, що «буття визначає свідомість» є невірною — вона заперечена всією історією людства. Духовність визначає свідомість людини — а свідомість визначає буття
Духовний розвиток людини спричиняє не тільки зростання ї моральності, але й розвиток та удосконалення її свідомості, і зміну матеріального життя на краще
Єдність держави може бути порушена двома основними факторами: національно-мовним та релігійним. Високий рівень духовності є запорукою цілісності держави, єдності нації
Утворення українського народу як цілісного і єдиного у розмаїтті можливе тільки й виключно за умови врахування духовних та морально-культурних традицій Українського Православ’я.
Водночас Православна традиція не претендує на роль «керівної і спрямовуючої сили» суспільства в політичному розумінні цього. Стосунки Церкви і світу набагато складніші, і не можна боятися того, що Церква «змусить», «обмежить» чи «заборонить». Дух Христов — дух свободи і любові — в певні часи викликає до життя різні форми; але вони все ж мають значення більш другорядне.
Слід зазначити, що говорити про духовний розвиток і формування цілісного світогляду можна тільки коли в основі такого світогляду буде
б. науковість.
За думкою видатного французького вченого, спеціаліста зі світської держави доктора Жана Боберó, світськість є універсальною цінністю тільки за тієї умови, коли вона «буде уникати самосакралізації». Сам по собі принцип відокремлення Церкви від держави не означає відокремлення Церкви від науки і культури; точніше сказати, науковість підходів означає тільки науковість, а не протицерковність. Положення церковного вчення є церковними, положення світської науки є світськими, але… Не існує релігійної геометрії чи світської хімії. Наука залишається наукою; і принципи науки не різняться, незалежно від того, яка це наука.
Водночас хочеться нагадати, що науковість ні в якому разі не означає «голого раціоналізму» чи, тим більше, нецерковності та атеїзму! І питання так званої суперечки віри і розуму скоріше є окремими питаннями окремих галузей, ніж питаннями науки, гносеології взагалі. Іван Киреєвський відзначав цілком справедливо, що абстрактно-раціональна та цілісна форми пізнання існують, але «не в тім справа, щоб підкорити розум вірі і стіснити його, а в тому, щоб із середини підняти мислення до вищої її форми, де віра і розум не протистоять одне одному» [«Не в том дело, чтобы подчинить разум вере и стеснить его, а в том, чтобы изнутри поднять мышление до высшей его формы, где вера и разум не противостоят одна другому»]. Отже, ми переконані в тому факті, що:
в. атеїзм є лише однією з форм світогляду (не обов’язково науковою!)
Атеїзм як система цінностей і форма світогляду для держави має бути в такому ж положенні, яке і будь-яка інша система цінностей і вірувань, як і будь-яка інша форма світогляду — в тому числі і релігійна
Настав час перейти від некомпетентної світськості («релігія нас не обходить») до світськості розуміючої («наш обов’язок — її зрозуміти») — Р. Дебре, доповідь Міністерства народної освіти Франції «Викладання у світській школі предметів, які стосуються релігії».
Ми переконані: настав час зрозуміти, що науковість світогляду не є синонімом атеїзму; і навпаки: атеїзм не може сприйматися як виключно науковий світогляд. Доказами цього є як глибока релігійність визначних учених, так і дані науки, які не суперечать вченню Церкви.
Співпраця Церкви і держави у справі духовного розвитку суспільства має на меті також забезпечення умов для можливості вільного вибору світоглядних орієнтирів кожним членом суспільства. важливим фактором світоглядної свободи є
г. свобода вибору
Українська Православна Церква засвідчує необхідність свободи вибору в питаннях духовно-морального розвитку. Виходячи з цього, Церквою проголошується намагання сприяти якнайширшому вивченню в системі факультативних занять на всіх рівнях освіти історії, моралі та культури традиційних для України релігій.
Ми констатуємо, що свобода вибору не має порушувати суспільної безпеки та обмежувати свободу іншої особистості. На спільне переконання Церкви і Держави, можливість вільного вибору світоглядної позиції має надаватися в усіх напрямках освіти, в тому числі при вивченні природничих наук (зокрема, викладення поряд із теорією еволюції креаціоністських поглядів), історії (об’єктивне висвітлення історії Церкви та її впливу на державне життя і розвиток суспільства), культури (релігійно-моральний чинник у творах мистецтва; відбиття в культурі Святого Письма і традиційної православно-християнської духовності) тощо.
Водночас Церква із занепокоєнням сприймає ті факти, коли під маскою духовних цінностей і навіть цінностей православних, насаджуються ідеї та принципи, які до духовності не мають ані найменшого відношення. Тому важливим моментом у формуванні світогляду є
д. правда
Зокрема, Церква залишає за собою право визначати, чи є та чи інша позиція власне церковною, тобто такою, яка відповідає вченню і традиції Церкви. Так само і кожна наука має визначитися, наскільки та чи інша теза узгоджується з її [науки] досягненнями та висновками.
Ми категорично заперечуємо намагання запровадження псевдоцерковних, псевдоправославних, псевдодуховних цінностей. Не тому, що ми обскуранти і мракобіси, але тому, що і в світській науці теорему Піфагора ніхто не наважується назвати законом Бойля-Маріотта, ніхто не стверджує, що французька революція відбулася в 1917 році, а Тарас Шевченко на визнається автором «Енеїди». Церква виступає за чесність у твердженнях і відвертість у намірах.
І в цьому контексті маю поділитися з вами, шановні слухачі, даними з листа, отриманими мною з однією єпархії. Там відбулася низка занять із підготовки викладачів християнської етики. Здивовані і обурені педагоги пишуть, що лектори, називаючись православними і час від часу повторюючи про те, що викладають саме православну традицію, говорили речі, які до православ’я не мають ані найвіддаленіших стосунків. Більше того: час від часу висловлювалися широко відомі, але вкрай дешеві і спекулятивні звинувачення… на адресу Православної ж Церкви». А лектори, без особливих докорів сумління, висловлювали свої конфесійно-теологічні симпатії слухачам, які ніяк не могли зрозуміти, до чого ж тут православ’я. Виступаючі, між тим, то переконували слухачів у корисності єресей — це, мовляв, воля Божа!; то говорили про свою «православність», підкреслюючи одночасно, що ні в які храми не ходять принципово. Коментарі, як то кажуть, зайві…
І тут важливо от що зрозуміти: ми ні в якому разів не заперечуємо право кожного мати свою точку зору і її боронити та пропагувати. Але, якщо йдеться про православ’я, слід його так і називати; якщо ж пропагується окультизм, або поганство — треба чесно сказати про це. І якщо конкретний педагог, викладач, або політик належить до якоїсь конкретної релігійної організації, конфесії чи деномінації, про це слід говорити відверто і чітко, а не ховатися за вивіскою: «Ми всі православні». Я не думаю, що не було би слухачів, коли би було оголошено про те, що лекція для педагогів читатимуть, наприклад, не православні; але чому ж, пропагуючи не православ’я, намагаються слухача переконати: все добре, це також православ’я…
3. Положення
а. Духовність уможливлює стратегічний вимір розвитку (є ґрунт для принципів, підстава для цінностей тощо)
Розвиток суспільства у будь-якому своєму вимірі зумовлений саме наявністю відповідної духовної основи. Звичайно, не можна думати, що духовний розвиток можливий поза духовністю; але й розвиток економічний, політичний також без духовного неможливі. Причому саме духовне буде зумовлювати все інше.
Чому? А в першу чергу тому, що духовність створює підґрунтя для будь-яких принципів будь-якого розвитку; за їхньої відсутності розвиток або не відбувається взагалі, або йде у невірному напрямку.
Наприклад, будь-які зміни у політичному житті будуть приречені на невдачу, поки політик не матиме чіткої відповіді на питання: Чому я маю бути чесним і порядним? Чи є щось (або Хтось), що чи Хто заважатиме мені казати неправду виборцеві? З чого випливає обов’язок політика, якщо певних видів відповідальності цивільної і навіть кримінальної можна уникнути?
Чому я маю бути непідкупним? — має відповісти для себе суддя; в противному випадку будь-яка висока зарплата чи, навпаки, страх покарання не створять праведного суду.
Навіщо мені берегти природу та думати про дитячий відпочинок? — має знати великий бізнесмен, який веде будівництво; чому це мені слід платити податки? — має знати дрібний підприємець, ображений на державу.
Чому я маю вчити дітей добру, коли довкола стільки зла і все, здається, можна вже і продати, і купити? — має знати вчитель, який покликаний нести в душі молоді «розумне, добре, вічне».
Чому я, отримуючи не таку вже й велику заробітну платню, не маю брати хабарів і не вимагати від часто приреченого хворого часто останні копійки? — має знати лікар.
Чому? Чому? І тільки духовність дасть відповідь на ці питання. У випадку сприйняття норм моралі як норм Божественного походження їхнє виконання стане не просто можливим, але і бажаним. Високий же рівень духовності застереже і від помилок у реалізації тих норм і положень, які часто просто неможливо докладно «прописати» в законодавстві. Нарешті, саме духовний важіль буде змушувати людину робити певні речі, які «з простої людської точки зору» робити і невигідно, і важко.
б. Розвиток держави і суспільства, процеси освіти і виховання, мають духовний характер
Освіта має бути перетворена із системи набуття знань та вмінь на виховання і духовне утворення людини, власне — на цілісний розвиток.
Освіта має набути холістичності, і духовний компонент у цьому є одним із першорядних.
Церква наполягає на тому, що освіта є процесом духовним, відтак Церква, як носій традиційної духовності, має брати участь не лише у визначенні стратегії розвитку освіти, але й у здійсненні власне освітнього процесу (в тому числі у створених нею навчальних закладах усіх типів, форм та рівнів акредитації), а також у формуванні програм та змістового наповнення тих предметів, які викладають питання історії, культури, моральності, особливо ж — релігійні
в. Пріоритет духовного виміру.
Оскільки вже багато йшлося про важливість і першорядність саме духовної основи суспільного життя, ми вправі очікувати, що саме духовний вимір стане основним і пріоритетним у виборі моделі розвитку суспільства. У питаннях освіти і виховання, так само як і в царині політики та економіки, мають бути вироблені чіткі духовні принципи.
г. Традиційність
Українська Православна Церква висловлює свою повагу до історії і культури України та до традиційних для України духовно-моральних цінностей. Церква свідчить, що становлення духовності та менталітету українців та представників інших націй і культур, які спільно мешкають в гостинному українському домі, відбувалося за участі і великого впливу Православної моралі та створеної Східним християнством культури. Не ставлячи під сумнів світськість освіти та неклерикальність Держави, Українська Православна Церква відзначає важливу роль Православної духовності в минулому нашої країни, її сьогоденні та майбутньому розвитку. Знайомство із Православною етикою в контексті української культури визнається нами важливим моментом у повноцінному духовному розвиткові особистості.
«Іде розбудова Європи. Із цим пов’язуються великі надії. Їх удасться реалізувати, тільки враховуючи історичний досвід: бо Європа без історії була би подібною до дерева без коренів. День нинішній почався вчора, майбутнє завжди було зумовлене минулим. Минуле не повинно зв’язувати руки теперішньому, але може допомогти йому розвиватися, зберігаючи вірність традиціям, і створювати нове, просуваючись уперед шляхом прогресу», — свідчить видатний спеціаліст із історії цивілізації Жак ле Гофф. Ми переконані, що Україна, саме як Європейська держава, потребує серйозного врахування історії як фактору, що визначає майбутнє. Натомість, намагання побудувати «новий світ» виключно на руїнах знищеного «старого світу» може викликати настільки ж трагічні наслідки, як і ті, що виникли внаслідок діяльності керівників держави зразку 1917–1990 років.
д. Сімейні пріоритети
Українська Православна Церква вважає, що пріоритет у питаннях виховання і освіти належить сім’ї. Освіта та виховання є невіддільними частинами єдиного процесу цілісного розвитку особистості. Сімейне виховання має пріоритет у вихованні як моралі зокрема, так і світогляду взагалі, у відповідності до традиційних цінностей. Зокрема, саме сім’я має визначати питання напрямку та часу статевого виховання. Церква і Держава сьогодні єдині у баченні того, що права та свободи дитини визначаються в першу чергу її перебуванням у рідній сім’ї та повноцінним родинним вихованням.
е. Духовна безпека
Українська Православна Церква твердо переконана: поважаючи свободу вибору і принципи вільного розвитку особистості, не можна не визнати шкідливості певних видів ідеології, моралі та духовності. Тому слід намагатися створити ефективні механізми протидії всіляким проявам фашизму, ксенофобії, екстремізму, пропаганді псевдодуховності та неорелігій деструктивного змісту, сатанізму та окультизму.
Ми з великою повагою ставимося до досвіду країн Європи, в яких духовний та моральний розвиток регулюється в законодавчому порядку, із додержанням основних прав і свобод людини та обмеженням нетрадиційних і деструктивних проявів духовності.
ж. Православ’я як запорука стабільності
Сáме Православ’я створило українську культуру, і як частина культури воно має
а) сприйматися
б) вивчатися
в) визнаватися
Причетність кожної людини до культури своєї країни є необхідною умовою її повноцінного і всебічного розвитку.
При повній повазі до різних вірувань, Православ’я визнається як чинник, який відіграв особливу роль у історії та культури української держави, і відіграє величезну роль і духовному розвиткові України в майбутньому.
Ми знаємо європейські країни (Велика Британія, Греція, Норвегія), які в законодавчому порядку визначають особливий статус однієї з існуючих у країні релігій — при цьому я не можу пригадати, щоб серйозні дослідники, політики чи правозахисники навіть намагалися підняти питання про несвободу та недемократичність цих країн… І цей досвід, ця частина європейського буття мають братися до уваги, хоча Українська Православна Церква ніколи не ставила під сумнів світськість України та не пропонувала оголосити Православ’я державною релігією.
Так, Церква не висловлює прагнення до проголошення Православ’я офіційної релігією України або обов’язковою формою світогляду. Ми вважаємо, що Православна традиція настільки виважена і серйозна, що не потребує «одержавлення»; однак саме держава, демонструючи своє розуміння високого значення і ролі Православ’я, має зробити все, щоб духовними надбаннями Православ’я змогли користуватися всі бажаючі, і спираючись на багатовіковий досвід вирішення багатьох питань на ґрунті православної етики та відповідних духовних позицій йти
Таким чином, докладаючи зусиль до впровадження духовних основ розвитку, ми формуємо наше майбуття. Думаю, що в такій справі ми повинні бути разом — Церква і держава, педагоги і богослови, вихователі і місіонери, науковці і практики. Спільними зусиллями ми зможемо вирішити ті питання, які ставить перед нами життя.
Шановні друзі! Можна багато говорити про ці та подібні питання, але сьогодні час діяти. Кожен має на своєму місці: на архієрейській чи університетській кафедрі, у вузі чи школі, в храмі чи у парламенті — у відповідності до наших переконань, згідно зі Словом Божим і настановами нашого сумління, діяти!
Бог є дух (Ін. 4. 24), і тільки духовна людина може жити вповні відповідно до волі Божої, а воля Божа в тому полягає, щоб усі спаслися і пізнали Істину (1 Тим. 2. 4). Тому саме від наших скромних зусиль багато в чому залежить можливість вільного вибору людьми високого і гідного людського життя. Словом і справами ми свідчимо перед світом про свою віру і своє сподівання, виявляючи любов до ближніх і дальніх, до супротивників та друзів ми воістину преображаємо світ. Наближаючись до Бога кожен із нас водночас сприяє створенню більш міцного суспільства.
На фундаменті традиційних православних духовних цінностей, в єдності духу і союзі миру ми можемо збудувати нову країну — спільний дім, в якому кожен зможе вільно вибирати путь розвитку і мати можливість реалізації своїх потенціалів, при цьому благо суспільства і благо кожного окремого члена суспільства будуть взаємно пов’язані та взаємозумовлені.
Просимо Бога про всесильну Його допомогу у цій добрій справі.
Дякую за увагу!
 

Читайте останні новини України та світу на каналі УНІАН в Telegram