Чи потрібно УПЦ вести переговори з розкольниками?

13:42, 17 травня 2010
0 0

«Православіє в Україні»

«Православіє в Україні»

Приводом для написання цієї статті стало відносно нещодавнє обговорення теми українських розколів із студентами 4–го курсу Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія. Хтось зі студентів здивовано запитав чи потрібно дбати про повернення до Церкви розкольників, якщо вони будуть диктувати свої умови? У зв’язку з цим хотілося б оглянути як саму суть питання, так і проблематичність «диктування умов» тими, хто зараз у розколі.

Кожен народ має свої, властиві лише йому, ментальні особливості, які проявляються в певних історичних епохах по-різному, але фактично залишаються тими самими, якими були століття тому. Наприклад, українські воїни не стали патріотами своєї Вітчизни та хоробрими бійцями тільки під час Великої вітчизняної війни (для нас та Другої світової війни – для світу) – цю чесноту вони здобули від своїх великих предків. Славні русичі–українці відчайдушно та мужньо боронили свою землю від хазарів, половців, монголо–татар, а українське козацтво, яке визволяло людей із полону, боронило мирне населення від татарських, турецьких, польських та московських нападів, захищало православну віру, стало виявом ментальної особливості українських чоловіків: безбоязний захист Церкви, Батьківщини та родини, хоча б і довелося загинути, захищаючи це. Українське козацтво ставало на захист того, що йому було найбільш дорогим і чому воно вбачало фундамент свого життя – Православ’я, вільної країни та щастя родини. Без віри й волі український народ не міг жити, а тому, коли один із цих чинників (державна незалежність) зник, то й, на жаль, бойовий дух козацтва поступово теж зникає.

Але й козацтво не з’явилося на Україні випадково. Воно так само має своїм корінням давніх предків. У IX столітті утворюється українська держава Київська Русь, яка славилася в тому числі й своїми воїнами. Так, під час славнозвісного походу русичів на Константинополь у червні 860 р. на чолі з Аскольдом, греки були настільки налякані їхньою появою, що звернулися по допомогу до Божої Матері. Греки прекрасно знали безстрашність давньоукраїнських вояків, а тому розуміли, що вони все одно досягнуть свого та захоплять столицю Візантійської імперії. Пізніші київські князі зі своїми військовими дружинами так само відважно ходили в військові походи: Святослав, Володимир Великий та Ярослав Мудрий постійно воювали з греками, через що ті мали миритися та визнавати на рівні з собою наш мужній народ. Саме звідси походять, здавалося б незбагненні речі, коли чисельно менші козацькі полки хоробро долають великі війська татарів або поляків. А тому й не дивно, що їхні нащадки здолали в антифашистській коаліції з іншими народами в 40–х роках ХХ століття нацизм, від якого потерпала вся Європа.
Політичний та національний ґрунт українського розколу

На прикладі теми українського воїна можна зрозуміти, що ментальні особливості кожного народу не народжуються самі по собі, а проявляються в певні часи за тих умов, якими вони зумовлюються. Те, що притаманно одному народу, інший ніколи не зрозуміє та не повторить. Наприклад, поява старообрядництва стала можлива лише в Росії, населення якої з самого початку свого існування мало схильність до самоконсервації, що зрештою призвело до хибного усвідомлення себе чи не єдиним мірилом питань віри та соціокультурного життя. І потім це проявилося в національній політиці Російської імперії, СРСР та, як не прикро, й сучасної Росії. Старообрядництво є не тільки релігійним, але, перш за все, ментальним явищем росіян. В Україні старовір’я ніколи не може з’явитися – для нас це питання зовсім не актуальне. Але в нас є, в свою чергу, проблема розколів, яка не зрозуміла росіянам і не є для них актуальною.

Українські розколи в Православ’ї побудовані, перш за все, на політичному та національному ґрунті. Але в цьому не слід одразу вбачати прагнення навішування поганих ярликів. Ні. Це просто констатація фактів. Українські розколи побудовані на бажанні мати свою вільну Церкву з одного боку, та на бажанні ніяким чином (окрім рівноправного на рівні Помісних Церков, євхаристичного спілкування) не залежати ні від кого. Подобається це комусь чи ні, але реалії життя говорять про це і ми повинні усвідомлювати такі процеси, знати про них та враховувати це у спілкуванні з тими, хто пішов шляхом розколу. У першу та найголовнішу чергу ми маємо розуміти, що мова йде про багато чисельну кількість наших єдинокровних співвітчизників та вірників Святого Православ’я.
Поява самосвятської УАПЦ

Поява самосвятської УАПЦ 1921 р. стала наслідком реакції на заборону служити рідною та зрозумілою всім українською мовою. Київські Єпископи, які на той час переважно були за походженням росіянами (в наслідок тривалої, т.зв. проросійської церковної та національної політики), просто не хотіли зрозуміти бажання українських священників та пастви. Тому вже скоро до мовного питання додалося питання національного єпископату, але знову воно розбилося об глуху стіну нерозуміння. Чим усе закінчилося знають всі – ображені священники та вірники, які починали з законних та зрозумілих питань, йдуть на акт самосвятського проголошення Василя Липківського «єпископом». Таким чином вони домоглися того, що здобули свій національний «єпископат» та впровадили в богослужіння українську мову. Прецедент самосвятської «хіротонії» Липківського – це порушення встановлених Єдиною, Святою, Соборною та Апостольською Церквою канонів благодатного спадкоємства єпископського служіння і про це знає кожен православний. Але, якби з самого початку київські Єпископи Російської Православної Церкви[1] дозволили цій групі священників та вірних мати Єпископів з українців та дозволили громадам за власним бажанням обирати якою мовою служити (українською чи церковнослов’янською), то можливо розкол би й не стався. Відмова Російської Церкви в цих важливих питаннях призвела до того, що велика кількість священників та вірних (переважно в центральній та західній Україні) стала з цього часу мріяти про те, щоби від’єднатися від Російської Церкви. Ця мрія не щезла – вона буде жити до тих пір, поки не реалізується в життя. Саме це стало аргументом відновлення УАПЦ під час Великої Вітчизняної війни.

Не слід забувати, що в квітні–травні 1917 року в православних приходах України відбулися єпархіальні збори. Найвідомішими стали збори в Києві, Подольську та Полтаві, де головною вимогою стало впровадження автономії Української Церкви за якою б одразу мало постати питання про її повну автокефалію[2]. Це була вимога тих православних українців, які були вірниками Київської Митрополії та інших українських єпархій, які входили до складу Російської Церкви. Однак це канонічне бажання вірників єпископат не сприйняв належним чином, а тому частина національних патріотичних сил в церкві згодом висловилися на підтримку УАПЦ, як незалежної церковної одиниці.

Особливо це реалізувалося в життя з розпадом Радянського Союзу. З’являється вже третя УАПЦ, яка так само стояла на позиції незалежності від Росії, національного єпископату та української мови за богослужінням. Слід враховувати, що переважна кількість парафій УАПЦ знаходиться на західній Україні, яка століттями з настороженістю відноситься до Росії. Особливо це стало помітним тоді, коли Галичину в наслідок т.зв. договору «Молотова – Ріббентропа» у вересні 1939 р. приєднали до СРСР і населення відчуло на собі все «щастя» бути жителем радянської республіки в атеїстичній політиці радянського режиму.
Передумови появи УПЦ КП

Найчисельнішою церквою, яка перебуває за межами євхаристичного єднання зі Вселенським Православ’ям, на Україні є УПЦ КП. Зараз неважливі причини появи цієї церкви на початку 90–х років минулого століття (це не тематика цієї статті). Головне звернути увагу на те, що гаслом й діяльністю УПЦ КП є ті ж самі принципи, що і для УАПЦ: незалежна від Росії церква, національний єпископат та українська богослужбова мова. Але, якщо УАПЦ очолюють митрополити, то УКП КП очолює патріарх, бо для українців від бабусі–парафіянки до Єпископа головою Церкви може бути все ж таки не Митрополит, а Патріарх. На цих позиціях УПЦ КП змогли побудувати другу за чисельністю (після Української Православної Церкви) православну конфесію в Україні.

УАПЦ та УПЦ КП завдали Українській Православній Церкві величезної шкоди в перші 15 років свого існування. Захоплення храмів, напад на священників, порушення прав віруючих – все це мало місце під час створення цих церков. Ті, хто на своєму власному досвіді це пережив, мабуть, ніколи не зможуть забути цих страшних подій.

З самого початку ієрархія Української Православної Церкви закликала розкольників повернутися до Церкви. Враховуючи досвід подолання ранішніх розколів, найпершою вимогою для повернення до Матері Церкви є щире каяття в гріху розколу. Почувши заклик Церкви, декілька «єпископів» повернулися з розколу, але на їхнє місце було одразу висвячено інших кандидатів … і розкол продовжується.

Представники УАПЦ вже давно почали шукати точки співпраці з Українською Православною Церквою в питанні повернення з розколу. Але через ряд причин вони затягують вирішення цієї проблеми. Одним з головних аргументів представників УАПЦ на користь швидкого вирішення їхнього повернення є здобуття Київською Митрополією якщо не повної автокефалії від Московського Патріархату, то хоча б автономії. На їхню думку це дозволить розрядити ситуацію в парафіях УАПЦ та сприятиме безболісному переходу кліру та вірних УАПЦ до Української Православної Церкви. Аргумент дійсно життєвий та серйозний. Автономія Української Православної Церкви може допомогти зберегти баланс сил: схід та південь будуть задоволені тим, що лишаються в складі Московського Патріархату; центр, північ та захід будуть задоволені тим, що Українська Православна Церква з’явиться в диптиху Помісних Православних Церков як автономна Церква (на одному рівні з Синайською, Фінляндською та Японською Церквами).
Позиція УПЦ щодо існування УПЦ КП

Відносно УПЦ КП Блаженнійший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви та Священний Синод неодноразово виносили рішення про необхідність подолання цього болісного розколу. Головною вимогою з боку Церкви є визнання розкольниками хибності своїх дій, припинення агресії по відношенню до ієрархії та вірних Української Православної Церкви та ведення переговорів без головного винуватця розколу Філарета Денисенка. До останнього часу представники УПЦ КП не бажали йти на зближення через ці вимоги, звинувачуючи представників Української Православної Церкви в тому, що цими вимогами вони, нібито, самі створюють неможливі умови для ведення переговорів. На такій позиції УПЦ КП пережила 90–ті роки минулого століття та перші роки XXI століття. Але віднедавна політика ієрархії УПЦ КП зазнала певних та відчутних змін.

Ті, хто слідкує за офіційним сайтом УПЦ КП www.cerkva.info, не могли не помітити зміни настрою представників «Київського Патріархату» по відношенню до Української Православної Церкви. У першу чергу це стосується навіть самої назви. Раніше нас відверто називали «УПЦ Московського Патріархату» (що є неправильною назвою), цим чіпляючи ярлики «москвофілів», «агентів Москви» и т.і. Тепер на офіційному сайті УПЦ КП нас називають «Українська Православна Церква (в єдності з Московським Патріархатом)». При цьому не додаються коментарії відносно самої «єдності». Для вірних УПЦ КП це є свого роду сигналом для того, що їхня ієрархія починає шукати реальні шляхи для подолання розколу в українському Православ’ї. Слід зазначити, що й інша періодика УПЦ КП так само перестала звинувачувати Церкву в «москалізмі». Вочевидь, у «Київському Патріархаті» серйозно замислилися над подоланням розколу та створенням Української Помісної Церкви, добре розуміючи, що ця Помісна Церква може з’явитися тільки в канонічному полі Української Православної Церкви, яку єдину серед інших Православних церков на Україні визнають інші Помісні Церкви. Таким чином і з боку УПЦ КП можна побачити пошук шляхів до подолання роз’єднання православної України.
Кілька слів про «умови повернення» з розколу…

Тепер зупинимось на поширеній думці про те, що розкольники при поверненні «будуть диктувати свої умови». На жаль, цю думку поділяє чимало людей. З цим твердженням можна як погодитись, так і не погодитись. Головні вимоги Української Православної Церкви по відношенню до від’єднаних були зазначені вище, і вони не змінились. Разом із цим Українською Православною Церквою створена комісія про ведення переговорів з представниками УПЦ КП про пошук шляхів подолання розколу. Звісно що про «безапеляційну капітуляцію» не може йти мова. Та сам шлях подолання розколу мають розглядати як двосторонні комісії, так і Архієрейські та Помісні Собори

Тим паче, що мова йде про спасіння людських душ. Перш за все маються на увазі прості вірні як УАПЦ, так і УПЦ КП. Думаю, що серед них небагато тих, хто пішов у розкол, аби свідомо зашкодити Православній Церкві. Ні. Хтось пішов за хорошим священником, який, у свою чергу, подався до розколу; комусь дуже імпонує богослужіння рідною мовою; для когось серйозним аргументом стала поява «Патріарха Київського»; а комусь просто не хочеться перебувати в юрисдикції Московських Патріархів. Наша мета зрозуміти цих людей та протягнути їм руку допомоги. Якщо Христос закликає нас повертатися за однією вівцею, аби приєднати її до стада з 99 овець (Лк 15, 4), то як ми можемо лишитися глухими по відношенню до тих ближніх своїх, що на сьогодні перебувають поза канонічною церковною огорожею?

Звісно, що за умов позитивного вирішення питання повернення людей з розколу виникне необхідність вирішувати й інші проблеми, серед яких однією з найболючіших стане визнання/невизнання вчорашньої розкольницької ієрархії та визнання/невизнання благодатності звершених ними таїнств. Але церковна історія вже мала такі прецеденти, а тому для вирішення цих питань можна бути знайти приклади в минулому та, поклавшись на Святого Духа, вирішити це найбезболіснішим шляхом. Ще важливим питанням стане кадрова політика – мало хто з єпископів УАПЦ та УПЦ КП схоче добровільно піти за штат. Кожному з них так само схочеться лишитися єпископом. І тут перед Церквою стане велика проблема: що робити з десятками архієреїв УПЦ КП та УАПЦ? Куди їх подіти, якщо вони добровільно повернулися до Церкви? Фактично в кожній області України УПЦ КП має паралельну з Українською Православною Церквою єпархію. Зі священиками та парафіями питання вирішиться легко – парафії не лишаться без пастирів. Але з єпископатом доведеться непросто, бо за канонами Церкви два правлячі Єпископи не можуть бути в одному місті. Тому доведеться або створити десятки вікаріатств, або розділити єпархії.

Усе це представники УПЦ КП та УАПЦ добре розуміють та усвідомлюють. Але вони роблять хоч несміливі, але перші кроки назустріч Церкві, з якою ще вчора не хотіли мати нічого спільного. Це заслуговує на повагу, але головне в цьому те, що вони добре розуміють, що (повертаємось до проблеми «диктування умов») повернення до Церкви можливе лише через каяття. Над цим слід замислитися як вірникам Української Православної Церкви, так і парафіянам УПЦ КП та УАПЦ. Подолання розколів в українському Православ’ї є життєвою необхідністю для подальшого сильного та майбутнього існування Української Православної Церкви та української державності. Хто буде на її чолі Української Православної Церкви – Митрополит чи Патріарх, справа майбутнього. Нам же слід серйозно замислитися над тим, що біля нас можуть загинути людські душі, якщо ми не протягнемо їм руку християнської допомоги.
Про «ступені» розколів

Звісно, що розкол – це тяжкий гріх. Однак не слід забувати, що є різні «ступені» розколів. Наприклад, самосвятський розкол УАПЦ 1921 р. – це, безперечно, антиканонічний вчинок. Однак, наприклад, та сама РПЦ, здобула свою церковну незалежність саме шляхом розколу, коли в 1448 р. без згоди з Константинополем поставила Митрополитом у Москві Рязанського Єпископа Іону. Одним із аргументів такого поставлення став сумнів росіян у збереженні греками чистоти православної віри після укладання Фераро–Флорентійської унії з римо–католицькою церквою. Та документи того часу свідчать про те, що росіяни не полишали надію про збереження єдності з Константинополем, щойно там знову з’являться православні (не уніатські) Патріархи. Проте самі ж московіти не зберегли цієї думки: вже в 1459 році російські Єпископи приймають ухвалу відокремлення від Київської Митрополії та «не відступати від святої Московської церкви»[3]. Слід зазначити, що Константинополь не визнав таке самочинне відділення російської частини Київської Митрополії. Вже в 1469 р. православний Константинопольський Патріарх Діонісій писав до московських єпископів, аби вони визнавали своїм головою не Іону, а Київського Митрополита Григорія. До самого 1589 р. (тобто до моменту офіційного проголошення автокефалії Російської Церкви) грецькі Церкви відносилися до Російської Церкви, як до розкольницької. Подібна ж ситуація була й в Елладській та Болгарській Православних Помісних Церквах. Найцікавіше те, що російські історики намагаються всіляко виправдовувати дії Єпископів та уряду середини XV ст., як спрямовані на підтримку незалежної російської держави та незалежної від іншого центру Церкви. Не слід забувати, що Київська Митрополія (Українська Православна Церква) була та є матір’ю для самопроголошеної у XV ст. незалежної Московської Митрополії (російські церковні історики називають це автокефалія defacto) та для сучасної РПЦ. Тож чому Україна, як незалежна держава, не може прагнути незалежності своєї Церкви від іншого адміністративного центру? Тим більше що історично Київська Митрополія має не менше, а навіть більше прав бути незалежною, і навіть по відношенню до своїх «дочок», які вже стали Помісними Церквами – РПЦ та Польська Православна Церква

Особливої ваги це все набуває після звернення Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви до Президента України Віктора Януковича, в якому він говорить про те, що Церква намагається зробити все «щодо зцілення рани розколу на тілі українського Православ’я в дусі канонічного устрою Церкви»[4].

«Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і загубивши одну з них, не покине в пустині тих дев’ятидесяти й дев’яти, та й не піде шукати загиблої, аж поки не знайде її? А знайшовши, кладе на рамена свої та радіє. І, прийшовши додому, скликає він друзів і сусідів та й каже до них: Радійте зо мною, бо знайшов я вівцю свою тую загублену. Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння!...» (Лк 15, 4 - 7).

Про автора:
ігумен Арсеній (Бочкарь) - в.о. доцента, доктор богослов`я, проректор з богословсько-дослідної роботи Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатського університету імені Августина Волошина
[1] Як відомо, до 1943 року сучасна Руська Православна Церква називалася Російською Православною Церквою. Усі 11 перших Патріархів Московських (включаючи Патріарха Тіхона), носили титул «Патріарх Російський», або «Всеросійський». Лише в 1943 р., після згоди на це Й. Сталіна, титул Предстоятеля Російської Церкви був змінений на «Патріарха Московського і всієї Русі». Тож, Московські Патріархи носять титул Патріархів «всієї Русі» лише тільки 67 років.
[2] Подробиці див.: Ульяновський В. Церква в украiнськiй державi. 1917-1920 рр. (Доба Украiнськoi Центральноi. Ради). С.100.
[3] Подробиці див.: Знаменский П. История Русской Церкви. – М., 2000. С. 93.
[4] Звернення Священного Синоду УПЦ до Президента України // Срібна Земля № 4 (750) від 5 березня 2010 року. С. 13.
 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter