– Ваше Преосвященство, наскільки соціальне служіння Церкви залежить від її вчення? І яким чином можна визначити важливість та необхідність існування соціальної доктрини в Православній Церкві.
– Я намагаюсь навіть не вживати такого терміну, як «соціальне служіння». Чому? Тому що з одного боку правильно та прийнято вживати саме такий термін, але з іншого цей термін в загальній свідомості часто асоціюється із розповсюдженням гуманітарної допомоги. А це є один, і то не самий важливий, аспект служіння Церкви. І тому я вживаю термін, як мені здається, більш широкий і який дозволяє уникнути цього неправильного тлумачення, а саме – «суспільне служіння Церкви». Тому що власне «соціум» це є суспільство.
Те, що Церква має суспільне служіння, походить хоча б від того, що Вона має подвійну природу – природу Божественну і природу людську. Бо Церква це є Тіло Христове, і Христос є і Богом і Людиною одночасно. І тому Церква з одного боку є свята, вічна, божественна, а з іншого боку Вона конкретно діє в певний період часу серед певного суспільства з його всіма проблемами та негараздами… І тому з одного боку покликання Церкви не є перетворення умов існування суспільства (соціуму) в рай на землі, тому що гріх діє в людях і безперечно неможливо щоб цей гріх до Страшного суду був повністю подоланий у суспільстві. Але з іншого боку Церква має прагнути до того, щоб як найбільше розповсюдити вчення Христове і щоб це вчення було не тільки набором певних знань, але щоб воно втілювалося в життя. Тому що як ми знаємо «віра без діл мертва» (Як. 2:20) і от якраз діла віри, діла духовного та тілесного милосердя – це є те, що втілюється у конкретний час в певному соціумі. Ось це і є тим, що можна назвати суспільним служінням Церкви.
Тобто коли християни виявляють свою віру у конкретних справах, свідчать самим своїм життям про ті ідеали, які вони сповідують. Це розуміння в широкому контексті. Тобто це є як християнське сповнення самої віри у конкретних ділах, так і свідчення для зовнішніх, мало віруючих та невіруючих, цілого суспільства загалом, чим є вчення Христа. Бо Господь вчив, що саме по справах, а не по словах будуть бачити Його учеників, сказавши: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5:16).
Тому, якщо говорити про соціальну чи суспільну доктрину Церкви, можна сказати, що це вже є богословськи осмислений та систематизований підхід до тієї ролі, яку має відігравати Церква загалом і кожен християнин зокрема у суспільстві. Тобто – як повинен поводитись християнин у суспільстві, яка його роль у суспільних відносинах, яке ставлення Церкви до різного роду сучасних суспільних проблем, які походять від нинішніх умов буття людства, і знайдення відповідей на ті запити, які ставить суспільство саме в цей час.
Тому що є питання, які стосуються саме нашого часу, а не якогось часу віддаленого. Наприклад, колись було актуальним питання рабства та рабовласництва і в більш давній час не була актуальною проблема біоетики, бо сама наука ще не була настільки розвинута щоб, оперувати на генетичному рівні (використання людських ембріонів як матеріалу, штучне запліднення). Тому, відповідно, одні питання були важливими, а інших ще не виникало. А зараз ці запити суспільства існують і Церква повинна давати на них відповідь. ґрунтуючись на своєму істинному вченні. Тобто суспільна (соціальна) доктрина – це не те, що винаходиться заново, а переосмислення і подання у сучасному контексті досвіду віри та богословських знань, які накопичені Церквою за весь час її існування. Тобто не щось нове придумане, а те що має ґрунтуватись на істинах Священного Писання і Священного Передання та богословських здобутках. Бо Церква не може придумувати чогось нового в порівнянні з тим, що вже було відкрите Богом, а вона може лише виявляти свій скарб у нових умовах, відповідаючи на запити сучасності. Залишаючись вічною, завжди має бути актуальною.
– Тобто саме питання існування доктрини в Православній Церкві фактично є зовнішнім від світу цього, який лежить у злі і Церква для того, щоб показати йому свій есхатологічний характер і виконати свою місію, має необхідність у існуванні доктрини.
– Я хотів би в цьому питанні відзначити два аспекти – зовнішній і внутрішній. Тому що з одного боку така доктрина потрібна для того, щоб відповідати на питання зовнішнього, мало віруючого чи невіруючого світу. З іншого боку ця доктрина потрібна і самим віруючим, тому що не кожен віруючий, не кожен священнослужитель є настільки досвідченим богословом в таких тонких суспільних питаннях, щоб мати можливість самотужки сформувати певне бачення тих чи інших питань. Тим більше що не кожен священик і навіть не кожен архієрей має компетенцію займатись цим. Тому що існують такі питання які виходять за рамки приватних богословських суджень, а належать до судження всієї Церкви і лише ціла Церква може дати визначення тих чи інших позицій, яких мають дотримуватись всі її члени.
І тому з цієї точки зору (внутрішньої) також потрібна така концептуальна база, яка втілюється в певному документі, з яким би кожен конкретний мирянин і кожен конкретний священик міг би звіряти свої власні думки, вчинки – правильні вони чи ні. З цього документу всі вірні мають отримувати відповіді на питання – як на свої власні, так і на питання від зовнішніх. Скажімо так – це своєрідний «суспільний катехізис». Якщо катехізис є відповіддю на питання про віровчення (він допомагає невіруючим чи мало віруючим пізнати віру, а віруючим правильно її сповідувати), то суспільна чи соціальна доктрина має відповідати на питання суспільного життя, служіння Церкви, як для зовнішніх, так і для внутрішніх.
– Скажіть, будь ласка: дивлячись на минуле Католицької Церкви – інквізицію, індульгенцію, хвилю реформації, заборону мирянам читати Святе Писання та Святого Причастя під двома видами і багато чого іншого, в наслідок їхньої неправильної еклезіології (вчення про Церкву), сотеріології (вчення про спасіння), чи можна сказати, що теперішня позиція Ватикану зумовлена зовнішніми факторами від світу, який тепер вже не підкориш мечем імператорів? Тобто, що сама доктрина Католицької Церкви це є певний підхід до того ж самого володарювання у суспільстві.
– Важко однозначно оцінити природу і мотиви появи всієї соціальної концепції Ватикану. З одного боку, ці мотиви є тими, про які я сказав раніше, а саме – потреба виявити суспільству вчення Церкви, узагальнити досвід Церкви для самої себе з тих чи інших питань, що стосуються суспільства. З іншого боку, безперечно, що, втративши важіль політичного та державного впливу на народи, Католицька Церква прагнула і шукала способу, як відновити цей вплив. Якщо колись це робилося з допомогою державної сили, то тепер за допомогою переконання словом і вченням. І тому я думаю, що ці фактори – і одні й інші – відіграли свою роль у появі соціальної доктрини Католицької Церкви.
А це, в свою чергу викликало потребу і для Православної Церкви сформулювати своє вчення. До речі, повернусь до свого порівняння з катехізисом – приблизно ті самі мотиви були і щодо укладання катехізису православної віри. Тому що історично так склалось, що катехізис був укладений за часів св. Петра Могили і він майже два століття був єдиним такого роду навчальним посібником і документом Православної Церкви. А він з’явився, як відповідь на протестантський і католицький катехізиси.
Спочатку з’явився протестантський катехізис, як відповідь на це з’явився католицький тридентський катехізис, і, як відповідь на все це, з’явився і православний катехізис. Те саме, я думаю, має місце і стосовно суспільної доктрини Православної Церкви: з одного боку це відповідь на потреби світу, потреби Церкви, з іншого – існує потреба сформулювати саме православний погляд на ті чи інші питання, а не запозичувати католицький погляд, який істотно відрізняється від православного. Цей фактор викликав появу більш систематизовано суспільного (соціального) вчення Православної Церкви. Але якщо у нас цей процес продовжується, то в Католицькій Церкві соціальну доктрину можна вважати сформованою.
– Ваше Преосвященство, як Ви оцінюєте програми Католицької Церкви: «Деполітизації католицизму», «Тотальної Євангелізації», «Знамення часу» та «Відновлення справжніх пріоритетів життя» прийняті на Другому Ватиканському соборі в 1965 році? Чи не є це черговим устремлінням Святого Престолу до гегемонії в світі, адже тепер він не має можливості керувати, як колись в середньовіччі?
– Якщо ми поглянемо на шлях Католицької Церкви, як папського інституту, то побачимо, що протягом всієї її історії вона весь час прагнула до певного домінування не тільки духовного, але й світського. І земні тимчасові аспекти буття людини, суспільства – завжди мали важливе значення для Католицької Церкви. Цим самим показувалося, що Церква є не тільки духовною силою, але й силою суспільною, силою світською. В той час, як для Православної Церкви світський, державний вплив завжди мав менше значення. В католицькому світі виникають різного роду спроби повернути вплив на суспільство за допомогою осучаснення Церкви, застосовується механізм певних реформ, які мають зробили Церкву більш зрозумілою для сучасного суспільства. Все це виявилось на Другому Ватиканському соборі і в тій діяльності, яку прийнято називати «аджорнаменто» – оновлення.
Елементами цього оновлення і стали документи собору. Сам цей собор, політика «аджорнаменто» і документи Другого Ватиканського собору, в яких вона відображена, були викликані кризовим станом. Тому що за період між Першим і Другим Ватиканським собором у світі сталися значні зміни. На Першому Ватиканському соборі, як ми знаємо з історії, була яскраво та чітко утверджена влада папського інституту. Після цього католицькі монархії в переважній більшості впали, або втратили свій вирішальний вплив на політичне життя країни, відбулось дві світових війни, відбулась комуністична революція у Росії, внаслідок чого з’явився великий комуністичний табір, де провідною ідеологією став державний атеїзм, на заході все більше і більше розповсюджувався секуляризм – і на все це Церква мала давати відповідь. Вона дійсно втрачала вплив на суспільство. Але ця відповідь, як мені здається, була знайдена не до кінця правильно. Тому що модернізація Церкви в дусі Другого Ватиканського собору в певних елементах була правильною і виправданою, в інших елементах вона виявила свою хибність. Тому що Церква не може і не повинна бігти за суспільством, яке тікає від Бога, бо цим самим вона сама відходить від Нього.
– Чи є небезпека в тому, що Церква перетвориться на звичайний соціальний інститут, якщо почне займатись на протестантський зразок служінням тілу (покращення умов життя, праці), враховуючи її есхатологічний характер за словами Спасителя: «Царство моє не від світу цього» (Ін. 18, 36)?
– Церква не повинна перетворюватись на організацію, яка займається саме суспільним служінням – для цього існує багато інших установ. Починаючи з держави, яка за своєю природою покликана займатись суспільним служінням, і закінчуючи різного роду благодійними та громадськими організаціями. Для Церкви все це важливо, але вторинне, бо первинним є спасіння. Спасіння – це те, чим не може і не повинна займатись жодна інша організація. Бо те, чим займаються благодійні організації, може займатись Церква, але тим, що робить Церква – спасіння людини і приведення її до Бога – цього жодна благодійна організація зробити не може.
Нажаль, аспект суспільного служіння Церкви почав на заході в багатьох випадках переважати аспект богослужіння. Для себе я образно це уявляю у зображенні Хреста Господнього – де горизонтальна перекладина є суспільне служіння, а вертикальна є богослужіння, рух людини від земного до небесного. І тільки в гармонії ці служіння можуть відбуватись в повноті, тобто коли є богослужіння і від нього походить суспільне служіння. А коли суспільне служіння підмінює богослужіння – життя Церкви перетворюється на гонитву за парафіянином. Церква стає світською спільнотою, а не спільнотою святих, які служать Богові. Таким чином Церква, тимчасово вигравши битву за кількість своїх членів – програє війну, бо перестає бути Церквою.
Найяскравіше це видно у багатьох протестантських деномінаціях. Там служіння пастора, служіння того, хто заміняє священика (проповідника), все більше і більше нагадує служіння соціального психолога, де найважливішим елементом життя громади є якась певна громадська робота (спільні заходи, благодійні концерти, табори відпочинку, навчальні програми). Вся ця діяльність – корисна, але часто це реалізується так, що духовна складова (містична складова, богослужіння) є вторинною по відношенню до цієї суспільної складової.
З усвідомлення цього факту походить розуміння того, чому виникає проблема так званого «жіночого священства». Особливо це проявляється в протестантських деномінаціях, а часом і в Католицькій Церкві. Тому що на священика (пастора) дивляться вже не як на священнослужителя, який виконує певні сакральні функції, а як на проповідника, вчителя, навіть більше того – як на соціального психолога, який просто допомагає людині вийти з кризового депресивного стану. З цього виникає питання, а чому цим не може займатись жінка, якщо цим займається чоловік? Дійсно жінка може бути психологом, соціальним працівником і тому погляд на пастирство (священнодійство) саме як на суспільно-психологічну роботу викликає до життя питання про жіноче священство.
В православній традиції такого питання взагалі виникнути не може, тому що священик виконує сакральні функції, до священства призиває Господь, а не людина сама себе кличе. І тому ніхто, крім Бога, не може визначити, хто буде священиком, а хто не буде священиком. І ми бачимо, що в Священному Писанні чітко показано, що до священнослужіння були завжди покликані тільки чоловіки – як в Старому, так і в Новому Завіті. І тому це питання просто не виникає, так як і багато інших питань, які стосуються суспільної позиції Церкви.
Підсумовуючи вище наведені аргументи, можна сказати, що з одного боку рішення Другого Ватиканського собору відіграли свою роль в тому, що Церква стала більш зрозумілою та відкритою для суспільства, а з іншого боку вони призводять до того, що Церква зі спільноти божественної за природою все більше і більше перетворюється в одну із суспільних інституцій. Актуалізуючи питання суспільного служіння – втрачає свою сакральну функцію богослужіння і приведення людей до Бога.
– Владика, як в Київському Патріархаті декларують суспільне служіння Церкви?
– По-перше, є документ, прийнятий Ювілейним Помісним собором у 2001 році, який присвячено двотисячоліттю Різдва Христового. На цьому соборі було прийнято декларацію, в якій викладено основні положення соціального вчення нашої Церкви. Цей документ багато в чому повторює вчення інших Церков. Нажаль, він не отримав масового розповсюдження.
По-друге, на Помісному соборі в 2004 році була прийнята декларація «Церква і світ». Цей документ містить три розділи, кожний з яких має по сім пунктів, де викладається погляд Церкви на основні суспільні проблеми (глобалізація, секуляризація). Тобто якщо в попередньому документі більшою мірою приділяється увага визначенню понять і характеристика проблем «соціальне служіння Церкви», «Церква і держава», «Церква і медицина», «Церква і біоетика» тощо, то в другому документі приділено увагу питанням глобалізації та секуляризації, з якими ми зіткнулися в останні роки. Цей документ нам нагадує про те що Церква є світло для світу і сіль землі. Церква повинна бути Церквою і не перетворюватись на щось інше.
Нажаль, в структурі нашої Церкви немає такого відповідного відділу, який би відповідав суто за соціальну роботу в Церкві і це пов’язано з об’єктивними причинами. По-перше, в порівнянні з іншими конфесіями в Україні наша Церква володіє значно меншими матеріальними ресурсами. Відповідно вона має меншу можливість проводити якусь благодійну роботу чи акції, хоча вона цим займається. По-друге, через те, що наша Церква змушена боротись за своє визнання і право на буття, значні сили і ресурси вкладаються в утвердження Помісної Української Православної Церкви. І, відповідно, до декотрих площин діяльності просто, образно кажучи, «не завжди доходять руки» і часто доводиться займатись абсолютно різнорідними проблемами – в тому числі й мені.
Але не можна сказати, що наша Церква взагалі не веде суспільної роботи. Ось, наприклад, декілька років тому в нас взагалі не було Синодального управління у справах молоді та Вiддiлу з духовного виховання у місцях позбавлення волі, а тепер ці напрямки досить добре розвиваються. Спочатку були утворені молодіжні братства, потім вони переросли в Синодальну установу. Зростає також досвід співпраці з військовими формуваннями, якими опікується також відповідне Синодальне управління. Я думаю, що в більшій мірі все залежить від особистого ентузіазму та ініціативи. Тому що можна знайти людей і доручити їм займатись тими чи іншими проблемами, але якщо у них немає покликання до цієї діяльності, то позитивного результату не буде.
– Від імені редакції нашого сайту та його читачів висловлюємо Вам, Ваше Преосвященство, подяку за цікаву розмову. І сподіваємось що багато хто знайде відповіді на свої запитання. Хочеться нагадати що для Православної Церкви більш властивим, виходячи з її онтологічної сутності, є служіння Маріїне, в той час коли для Католицької Церкви служіння Марфи. Але в нашій Церкві є місіонерська, соціальна діяльність, яка вже є наслідком життя в Христі. Тому як такої не існує соціальної доктрини для православ`я, хоча виходячи зі складного і бездуховного стану суспільства Православна Церква формулює певні тези стосовно тих чи інших проблем суспільства. Тому соціальне служіння має бути, але як наслідок життя в Церкві. Не можна збудувати словами те, що руйнується ділами.
Розмову вів Андрій ГОЛОВКОВ
