ВОЛОДИМИР, МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ УКРАЇНИПРЕДСТОЯТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИПАМ`ЯТЬ ПРО НОВИЙ ЄРУСАЛИМ: КИЇВСЬКА ТРАДИЦІЯ(Слово про Київ на відкритті IХ Міжнародних Успенських Читань «Пам’ять і надія: горизонти та шляхи усвідомлення»)Теорії про Київ як «новий» або «другий» Єрусалим без малого дев`ятсот років. «Бачите гори оці? Яка на горах цих возсія благодать Божа, і має бути город великий», передає слова св. апостола Андрія Первозванного «Повість врем’яних літ» (переклад В.Яременко). Згідно свідчення преподобного Нестора Літописця, св. апостол благословив київську землю і поставив тут свій хрест. «І захотів піти в Рим.І прийшов до гирла ДніпрськогоІ звідти пішов по Дніпру горі,І за призначенням божим прийшовІ став під горами на березі.І, вставши зранку, рече учням своїм, що були з ним:«Бачите гори оці? Яка на горах цих возсія благодать божа,І має бути город великий,І багато церков бог воздвигне».І зійшов на гори ці, І благословив їх,І хрест поставив,І помолився Богу,І зійшов з гори тої, де опісля постав Київ, І пішов по Дніпру горі»[1].Аби наблизитись до розуміння «київської ідеї», варто порівняти свідчення про заснування Києва та інших міст. Узагальнюючи, можна сказати, що середньовіччя знало лише два типи таких теорій. Перший тип — пов`язаний з сакралізацією місця, де була пролита кров. Як свідчить класична легенда про заснування Риму, він був побудований на тому місці, де Ромул вбив Рема. Другий тип легенд оповідає про заснування міста-храму, та передбачає (таємне або явне) сходження Божого благословення на землю, де пізніше буде засноване нове місто. Ця версія має своїм прототипом Єрусалим. Засновником його був пророк Давид. Проте ще до пророка Давида існував таємничий «цар Салиму» — Мелхіседек: «священик Бога Всевишнього», який благословив самого Аврама. «…Він без батька, без матері, без родоводу, не мав ані початку днів, ані кінця життя, уподобився Божому Сину, пробуває священиком завжди», — свідчить про Мелхіседека апостол Павло. Те саме можна сказати і про Єрусалим, вічне місто, яке, згідно блаж. Августина, зійшло на землю до початку історії. Що формує унікальний образ міста? Що робить місто самим собою? Це його головна містобудівна ідея — той образ або схема, які були закладені в нього спочатку. Для Києва ця «схема» виражена в структурі простору стародавнього міста. Це «єрусалимська» схема. У середньовіччі Єрусалим, місто Христа, вважався за центр світу. Тому будь-яке місто, що претендує на імперський статус, в середньовіччі будувався як «ікона» (або образ) Єрусалиму. В центрі Єрусалиму знаходилася його головна святиня — старозавітний храм (пізніше, після його руйнування римлянами в 33 р. такою святинею стане Храм Гроба Господня). З ним були зв`язані Золоті Ворота — ті самі, через які до Єрусалиму увійшов Христос. Ця ж смислова вісь — головний храм граду і Золоті ворота — характерна для містобудівної схеми Константинополя і Києва. Поглянувши на карту цих стародавніх міст, ми побачимо чотири подібні об`єкти: храм святої Софії, Золоті Ворота, храм святої Ірини і храм святого Георгія. У «Слові про закон і благодать» святитель Іларіон (середина XI ст.) порівнює св. князя Володимира і його сина Ярослава Мудрого з біблейськими пророками Давидом і його сином Соломоном. Навіщо митрополиту Іларіону знадобилося це порівняння? Звернувшись до тексту «Слова», ми побачимо, що таким чином він не тільки освячує біблійним авторитетом рід Володимира, але й затверджує Київ як Новий Єрусалим. Пророк Давид завоював Єрусалим та зробив його столицею Ізраїлю. Премудрий Соломон побудував головну святиню Єрусалиму — Храм. Святий Володимир був будівничим Києва, утвердив його як християнський град. А його син Ярослав Мудрий став «новим Соломоном», бо збудував храм Святої Софії. «І дім божий великий Святій Його Премудрості створив на святість, на освячення міста твого»[2], пише митрополит Іларіон. Християнська середньовічна свідомість мислила місто як святиню, порівняти яку можна з біблійним єрусалимським храмом. Увесь світ — це притвор або «двір язичників». Захищене стінами місто — самий простір храму. Головний храм міста — вівтар. А у вівтарі — святая святих. Замислюючись над філософією стародавньої київської архітектури, можна побачити, що Київ будувався як храм. Це місто-храм, місто, що виникає з зосередження храмів. У цього храму храмів був свій вівтар — собор святої Софії. А в цьому Соборі своя «святая святих» — зображення Оранти, тобто Пресвятої Богородиці зі здійнятими угору (у молитовному предстоянні за Київ та Русь) руками. Київ – це Новий Єрусалим, стверджував митрополит Іларіон та будівничі давнього Києва. «І я, Іоанн, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними» (Одкровення, 21, 2-3). Будуючи Київ як ікону цього таємничого міста, невідомий натхненник системи розписів Собору Святої Софії[3], дав розпорядження прикрасити Оранту грецьким написом з псалму 45: «Бог посеред нього, він не похитнеться. Бог допоможе йому з раннього ранку».Переклад дещо приховує сенс, що містив у собі цей напис для середньовічної людини. Адже у християнській традиції Пресвята Богородиця вважалася за покровительку міста. А само слово місто (поліс) мало жіночий рід. Таким чином, буквальний граматичний сенс напису стосувався не тільки Богородиці, але і поліса-Києва: «Бог посеред неї». Тобто посеред полісу-Києва. Так, використовуючи тонкощі візантійської культури, наші предки затверджували ідею богообраності Києва. Як бачимо, мова архітекторів Софії, Ярослава Мудрого і митрополита Іларіона була елітарною. Але це не перешкодило «київській ідеї» зберегтися впродовж сторіч, аби знайти друге дихання в епоху козацького ренесансу. «Kiovia nostra coclum est, Київ — це наше небо, — писав у 1635 році київський Митрополит Сильвестр Косів. А інший київський митрополит - Іов Борецкий в своєму окружному посланні (15 грудня 1621) закликав вірних звертатися: «...до богоспасаємого міста Києва, другого руського Єрусалиму». У цьому ж ідейному контексті слід розуміти й ухвали Київського православного собору 1621 р. про вшановування пам`яті св. апостола Андрія Первозванного: «Оскільки святий Андрій Апостол є перший Архієпископ Константинопольський, патріарх вселенський та Руський Апостол, і на Київських Горах ноги його стояли, і Русь очі його бачили, і уста благословили, і насіння віри він у нас посіяв, то слушною і побожною річчю буде — урочисто й нарочито празник його відновити; воістину, Русь нічим не менша від інших східних Народів, мала й вона у себе цього Апостола проповідника»[4]. Стверджуючи, що апостол проповідував на «Київських горах», отці собору тим самим затверджували апостольство Києва, його статус «богохранимого» і Богообраного міста. Пізніше цей же комплекс ідей буде висловлено автором «Кобзаря» Тарасом Шевченком:«Мов на небі виситьСвятий Київ наш великий.Святим дивом сяютьХрами Божі, ніби з самимБогом розмовляють.Дивлюся я, а сам млію.Тихо задзвонилиУ Києві, мов на небі...» Минають століття, зміняються стиль та мова, але «київська ідея» незмінно сполучає град-Київ з трансцендентним досвідом, проголошуючи його «нашим небом», «Небесним Єрусалимом» або містом, взятим на небо. Гора, хрест, благословення апостола. Легенди можуть не зовсім відповідати буквальному історичному сенсу. Проте, як писав чудовий французький історик 19 століття Огюстен Т`єрі: «Справжню історію ми знайдемо тільки в легендах. Легенда - це жива традиція, і в трьох випадках з чотирьох вона правдивіша, ніж те, що ми називаємо історією».[1] Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В. В. Яременка.— К.: Рад. письменник, 1990.— 558 с.[2] Цитуємо за перекладом С. Бондаря. [3] Деякі дослідники вважають, що це був автор «Слова про закон та благодать» митрополит Іларіон. [4] Цитуємо за перекладом Ю.Пелешенко.http://orthodox.org.ua/uk/node/5667