Напередодні святкування ювілею Хрещення Русі Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ опублікував історію знайдення і прославлення чудотворних мощей та ікон, з якими відбудеться Хресний хід та які під час урочистостей будуть доступні для поклоніння в Трапезному храмі Печерських Києво-Печерської лаври.
Мощі святого рівноапостольного князя Володимира - Хрестителя Русі
З іменем святого рівноапостольного князя Володимира пов’язана найважливіша подія в історії нашої Вітчизни - прийняття християнства і входження в сім’ю християнських народів світу.
…Наречений князь Володимир за Божим Промислом «розболівся очима і не бачив нічого, і тужив вельми, і не знав, що зробити». Тоді царівна Анна порадила йому, щоб він швидше охрестився: «Коли ж не охрестишся, то не видужаєш від недуги своєї».
Почувши це, князь Володимир сказав: «Якщо справді станеться це, то воістину великий Бог християнський». І звелів охрестити себе. Корсунський єпископ зі священиками, огласивши, охрестили Володимира й назвали його у хрещенні Василієм. Літопис свідчить, що під час хрещення сталося диво, подібне до того, що було із Савлом у Дамаску: тільки-но Володимир увійшов у святу купіль, а єпископ за чином хрещення поклав на нього руку, негайно немовби луска спала йому з очей, і він прозрів і прославив Бога, Який привів його до істинної віри.
Досі князь пізнавав лише головні істини про Бога. Та щоби пізнати Його, потрібне особливе Боже благовоління до людини, яке людина переживає явно як особисту зустріч із Богом. І ця зустріч відбулася! «Тепер пізнав я істинного Бога», — радісно вигукнув великий князь, відчувши своє зцілення. Побачивши диво, охрестилася і вся княжа дружина. Сталася ця подія в 988 році. Хрещення князя Володимира з боярами та дружиною було початком Хрещення всієї Київської Русі…
Напередодні святкування 1000-річчя Хрещення Русі, у 1988 році, державна (радянська) влада передала Церкві декілька визначних Християнських Святинь, які до цього зберігалися в музейних сховищах. Серед них – ковчег із часткою чесних мощей святого рівноапостольного князя Володимира.
З благословення Святішого Патріарха Пимена, цей ковчег було передано Керуючому справами Московської Патріархії митрополиту Ростовському і Новочеркаському Володимиру (Сабодану). Його встановили в кафедральному соборі Різдва Пресвятої Богородиці міста Ростов-на-Дону.
24 липня 2005 року Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан, +2014) особисто привіз до Києва із Ростова-на-Дону ковчег із часткою мощей рівноапостольного князя Володимира.
Ковчег було встановлено в Успенському соборі Свято-Успенської Києво-Печерської лаври – для поклоніння віруючих. Тут він перебуває і сьогодні.
Мироточива глава священномученика Климента, єпископа Римського
За поширення християнства священномученик Климент, єпископ Римський, учень апостола Петра, за наказом римського імператора Траяна був засланий у Крим. Одним із місць заслання на той час була інкерманська каменярня в околицях Херсонеса. Св. Климент, прибувши на місце заслання, знайшов тут більше двох тисяч засуджених християн…
Звістка про місіонерську діяльність святого в Херсонесі дійшла до імператора, і той віддав таємний наказ - втопити в морі св. Климента, прив’язавши якір до його шиї. Мученицька кончина святого відбулась у 101 році.
У ІХ ст. Херсонес відвідали святі рівноапостольні Кирил і Мефодій. Після соборного служіння святих Кирила і Мефодія та прибулого з ними з Царгорода духовенства і старанної молитви усіх присутніх - опівночі на поверхні моря чудом з’явилися святі мощі єпископа Климента. Їх урочисто перенесли в місто до церкви святих апостолів.
Згодом свята глава була принесена в Київ святим рівноапостольним князем Володимиром і покладена в Десятинній церкві разом із мощами святого Фіви, де був влаштований приділ в ім’я святого Климента.
Десятинна церква - перша кам’яна церква Київської Русі, була зведена в 989 – 996 роках на території Київського дитинця князем Володимиром, який на її побудову та утримання виділив десяту частину своїх прибутків - десятину, звідки і походить назва храму. У 1240 році церква була зруйнована під час монгольського штурму Києва. Так глава священномученика Климента з руїн Десятинної церкви була перенесена в печери Києво-Печерської Лаври.
У наші дні глава священномученика Климента зберігається в Дальніх печерах Свято-Успенської Києво-Печерської лаври і мироточить.
Стопа апостола Андрія Первозваного
Сьогодні ковчег із мощами святого апостола Андрія Первозванного (стопа) зберігається в Одеському Свято-Успенському Патріаршому чоловічому монастирі.
…Ще в 1876 році в Одесі з’явилося паломницьке подвір’я, засноване монахами афонської обителі - Руського Свято-Пантелеімонівського монастиря. Але з часом воно вже не могло впоратися з напливом паломників, і незабаром до діяльності з розміщення паломників в Одесі підключилися інші обителі Афону.
Так, будучи настоятелем Свято-Іллінського скиту Святої гори Афона, преподобний Гавриїл Афонський в 1893-1905 роках неодноразово відвідував Одесу.
10 листопада 1894 року архімандрит Гавриїл, у співслужінні соборного духовенства, звершив закладку храму. В його основу замурували пам’ятну табличку, перший наріжний камінь поклав сам архімандрит Гавриїл.
Наріжний камінь був доставлений на бригу «Святий Пророк Ілія», що належав Ільїнському скиту. До свого призначення намісником Свято-Іллінського скиту о. Гавриїл мав особливий послух - був економом на цьому вітрильному судні. Чернечий бриг здійснював рейси між Афоном, Константинополем, Одесою і Маріуполем, де завантажувався зерном, борошном, волзької рибою та іншими продуктами. Капітаном корабля був ієромонах, команда складалася з ченців і послушників — уродженців Херсонської, Курської та інших губерній, а щогли були увінчані золотистими хрестами.
Таким чином у південній столиці імперії преподобний Гавриїл Афонський заснував Свято-Пантелеімонівське подвір’я Свято-Іллінський собор. І саме афонський старець тоді привіз в Одесу великі святині: ліву стопу святого апостола Андрія Первозванного і чудотворну ікону Пресвятої Богородиці «Годувальниця» («Млекоживителька»).
***
Святий апостол Андрій став першим учнем Христа і першим сповідав Його Спасителем (Месією), привівши до Христа свого старшого брата Симона, майбутнього апостола Петра.
З проповіддю Слова Божого святий апостол Андрій здійснив кілька подорожей, під час яких тричі повертався в Єрусалим. Він пройшов Малу Азію, Фракію, Македонію, Скіфію (земля, на якій пізніше утворилася Русь), Причорномор’я. Вгору по Дніпру апостол Андрій піднявся до місця розташування майбутнього Києва, де, як оповідає преподобний Нестор Літописець, поставив хрест на київських схилах, звернувшись до своїх учнів зі словами: «Чи бачите гори ці? На цих горах засяє благодать Божа, буде велике місто, і Бог спорудить багато церков».
Ікона святого апостола Андрія Первозваного з часткою мощей і хреста
Чудотворна ікона апостола Андрія Первозваного прибуде до Києва з містра Патри (Греція) шляхом самого апостола - по Дніпру.
Ця ікона була написана насельницями жіночого монастиря на честь Святого Миколая у грецькому місті Патри. Писалася вона тривалий час, причому деякі деталі монахині виписували під збільшувальним склом.
Митрополитом Патрським Хризостомом у святий образ вкладені частки мощей святого апостола Андрія і хреста, на якому його було розп’ято.
Написану в Патрах ікону апостола Андрія Первозваного було освячено на його святих мощах.
Саме в Патрах на Х-подібному хресті був розп’ятий святий Андрій Первозванний, який є небесним покровителем Києва.
Ікона Божої Матері «Зимненська»
Чудотворний образ постійно зберігається у Зимненському Святогорському Успенському ставропігійному монастирі на Волині.
Як свідчить літопис, її приніс на Волинь хреститель Русі благовірний князь Володимир, віддавши в благословення своєму сину – волинському князю Всеволоду.
У 1724 році село Зимно придбав ревний католик, волинський староста Михайло Чацький. Він наказав переобладнати храм на костьол – з п’яти куполів залишити два. Потім присвоїв церковні багатства, розорив усипальницю і зняв прикраси з Зимненської ікони.
Знущаючись над образом, він вигукнув: «Що ж, православна святиня чудотворна, так і не змогла ти врятувати свій православний монастир!».
Після таких слів нечестивець осліп, а через три роки помер. Покарання уразило весь рід Чацьких – його спадкоємці чоловічої статі за три роки до смерті втрачали зір…
У зачиненому храмі Зимненська чудотворна ікона була до 1797 року – третього поділу Польщі, після якого монастир знову став православним, щоправда, уже жіночим.
У 1914 році нова хвиля нещасть прийшла на волинські землі: монастир було ліквідовано. Ігуменя Аріадна з благочинною та келійницею, забравши Зимненську ікону, виїхала в Житомир. Там сестри, не мали змоги звершувати чернечий подвиг в обителі, тоді працювали на заводі. Домашня молитва біля однієї з найбільших православних святинь і збереження великої таємниці її місцезнаходження стали сенсом їхнього нового життя. Так тривало багато років. Коли з трьох сестер залишилась живою лише стариця-черниця Іуліанія, аби врятувати древню святиню, вона попросила настоятельку Корецького жіночого монастиря взяти Зимненську чудотворну ікону до своєї обителі на збереження. Із 1966 року Корецький монастир охороняв таємницю Зимненської ікони, яку впродовж багатьох десятиріч розшукували для вилучення в музей.
І тільки в 1995 році її хресним ходом перенесли в рідну обитель – у Святогорський жіночий монастир, що біля Володимира-Волинського, Волинської області.
Розповідають, що напередодні прибуття ікони в Зимно паломники бачили в монастирі опівночі вогняний стовп над церквою Святої Трійці і чули з храму спів «Херувимської». Вирішивши, що в церкві правиться служба, вони пішли туди, але виявилося: храм закритий.
Ікона з часткою мощей священномученика Володимира (Богоявленського)
Київський митрополит став першим священнослужителем-новомучеником, загиблим в роки революції та Громадянської війни. Попереду країну чекали непрості роки. Тисячам людей Церкви належало постраждати за свою віру. Багато з них так само, як і митрополит Володимир, потім були зараховані до лику святих…
Владику розстріляли у 70-річному віці. До цього святитель пройшов важкий життєвий шлях, і випивши чашу слави, і чашу труднощів. Труднощів було більше.
Він народився 1 січня 1848 року в родині сільського священика на Тамбовщині. У хрещенні його назвали Василем. Він закінчив духовне училище і семінарію у Тамбові, потім поступив у Київську духовну академію. Кандидатом богослов’я він повернувся до Тамбова, де спочатку став викладачем в рідній семінарії, а потім, одружившись, прийняв сан і пішов на парафіяльне служіння.
Однак сімейне щастя отця Василя було недовгим - через кілька років спільного життя померла матушка і єдина дитина. Особисте горе привело молодого священика на новий шлях служіння Церкви. 8 лютого 1886 року він прийняв чернечий постриг з ім’ям Володимир, був призначений настоятелем Троїцького Козловського монастиря, а в жовтні того ж року - настоятелем Антонієва монастиря в Новгороді Великому. Його активна діяльність привернула увагу церковного керівництва.
Невдовзі отця Володимира возвели у святительський сан. Під час масштабної епідемії владика, він тоді був єпископом Самарським, організовує комітет взаємодопомоги, збирає пожертвування постраждалим від холери та голоду, влаштовує безкоштовні їдальні для голодуючих. Він безстрашно відвідує і служить в холерних бараках, на холерних кладовищах і місцях, охоплених епідемією. У численних друкованих відозвах і повчаннях владика Володимир закликає всіх прийти на допомогу тим, хто голодує. За словами сучасників, «голос не замовкав до тих пір, поки не вщухла буря народного лиха».
За той час, поки владика Володимир ніс служіння екзарха Грузії, там було збудовано понад сто храмів і відкрито понад триста церковно-парафіяльних шкіл, серед учнів яких були і мусульмани, і іудеї, і протестанти, і вірмени, і старообрядці, і діти сектантів.
Після Грузії призначили владику на Московську митрополичу кафедру. Тут святитель продовжив свою просвітницьку діяльність. В його єпархіальному будинку проводилися лекції, читання, бесіди, діяла бібліотека з читальним залом для всіх охочих, також він розпочав боротьбу з народним пияцтвом, особисто беручи участь у проповіді християнства серед робітників. У 1912 році митрополита Володимира перевели в Петербург, але недоброзичливці домоглися переведення святителя в Київ.
Революція 1917 року активізувала діяльність прихильників незалежності українських єпархій від Московського патріархату. Владика поводився як прихильник єдності та неподільності Церкви. Із захопленням Києва більшовиками почалися грабежі, насильство, осквернення храмів і монастирів. Тоді ж почалася і наклеп на святителя, який ніби «оббирає Лавру, отримуючи величезні гроші».
Акт медичного огляду тіла убитого митрополита показує, що архіпастиря-мученика розстрілювали розривними кулями і кололи холодною зброєю. Гетьман Скоропадський встановив на місці розстрілу пам’ятник святителю, який був зруйнований, коли місто знову було захоплено більшовиками.
Влітку 1992 року, з благословення Митрополита Київського Володимира (Сабодана, +2014), чесні мощі святителя були знайдені й почивають нині в Дальніх печерах Святої Успенської Києво-Печерської лаври.
Мощі великомученика Георгія Побідоносця
Мощі вмч. Георгія Побідоносця Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі передали афонські монахи на знак єдності між Святою Горою і Лаврою, засновник якої - преподобний Антоній Печерський - свого часу взяв благословіння на Афонській горі, щоб жити у подвизі на Київських схилах.
На іконах святий Георгій Побідоносець зображується верхи на білому коні, вражаючи списом змія. Це зображення засноване на переданні і відноситься до посмертних чудес святого великомученика. Розповідають, що неподалік від місця, де народився святий Георгій, у місті Бейрут, в озері жив змій, що часто викрадав і пожирав людей з тієї місцевості. Що це була за рептилія – удав, крокодил чи великий ящір – невідомо. Забобонні місцеві жителі, щоб угамувати ненажерливого хижака, регулярно, за жеребом, віддавали йому на поживу юнака або дівчину. Одного разу жертвою стала дочка правителя того поселення. Її відвели до берега озера і прив’язали, де нещасна, тремтячи від жаху, стала чекати появи змія.
Коли ж звір став наближатися до неї, раптом з’явився на білому коні світлий юнак, який списом вразив змія та врятував дівчину. Цим юнаком був святий великомученик Георгій. Своєю дивовижною появою він припинив знищення юнаків і дівчат у межах Бейрута і навернув до Христа мешканців тієї країни, які до цього були язичниками.
Можна припустити, що явлення святого Георгія на коні для захисту жителів від змія, а також описане в житії оживлення єдиного вола селянина, послужили приводом до шанування святого Георгія як покровителя скотарства і захисника від хижих звірів.
У дореволюційні часи в день пам’яті святого Георгія Побідоносця жителі сіл уперше після холодної зими виганяли худобу на пасовище, звершивши молебень святому великомученику з окропленням будинків і тварин святою водою. День великомученика Георгія в народі ще називають «Юріїв день».
Зображення Георгія Побідоносця на коні символізує перемогу над дияволом – «стародавнім змієм» (Откр.12: 3, 20: 2).
У руських князів, починаючи з рівноапостольного князя Володимира, існував благочестивий звичай засновувати храми на честь своїх Ангелів Охоронців. Так, рівноапостольний Володимир, у святому Хрещенні Василь, побудував у Києві і Вишгороді храми в ім’я святителя Василія Великого, князь Ізяслав I (1054-1068), у Хрещенні Димитрій, побудував у Києві храм і монастир в ім’я святого великомученика Димитрія, князь Ярослав Мудрий (1019-1054), у святому Хрещенні Георгій, заклав храм і чоловічу обитель на честь свого Ангела Охоронителя – великомученика Георгія.
Храм на честь великомученика Георгія знаходився перед воротами Святої Софії, на його будівництво князь Ярослав витратив колосальні кошти. У зведенні храму брала участь велика кількість будівельників. У Синопсисі Київському згадується про церкву: «Созда же [Ярослав] и церковь святаго великомученика Георгия от камене, во имя себе от св. крещения данное, по правой стране святыя Софии». 26 листопада храм був освячений святителем Іларіоном, митрополитом Київським, тоді ж було встановлено щорічне святкування на честь цієї події.
Ікона з часткою мощей святого преподобного Серафима Саровського
Коли Прохору з Курська виповнилося 17 років, в ньому остаточно дозрів намір залишити світ і вступити на шлях чернечого життя. Його набожна мати Агафія одразу відпустила сина на служіння Богу. Агафія дала йому прикластися до ікон Спасителя і Божої Матері, потім благословила його мідним хрестом. Взявши з собою цей хрест, він до кінця життя носив його завжди відкрито на своїх грудях.
Ще одне важливе питання залишалось вирішити Прохору: куди і в який монастир йти. Слава подвижницького життя ченців Саровської пустині схиляла його йти до них, однак юнакові хотілося бути попередньо в Києві. Подивитися на праці Києво-Печерських ченців, отримати повчання і поради від старців, пізнати через них волю Божу, утвердитися у своїх думках, отримати благословення від лаврського подвижника і помолитися у св. мощей преподобних Антонія і Феодосія Печерських - основоположників чернецтва на Русі.
Прохір вирушив пішки, з палицею в руці. У Києві, обходячи тамтешніх подвижників, він почув, що недалеко від Святої Печерської Лаври, у Китаївській обителі, пустельник Досифей, має дар прозорливості. Прийшовши до нього, Прохір впав до його ніг і просив поради і благословення. Прозорливий Досифей, вбачаючи в ньому благодать Божу і передбачивши в ньому доброго Христового подвижника, благословив йти до Саровської пустині і сказав: «Гряди, чадо Божие, и пребуди тамо. Место сиё тебе будет во спасение, с помощью Господа. Тут скончаешь ты и земное странствие твоё. Только старайся стяжать непрестанную память о Боге чрез непрестанное призывание имени Божия так: Господи, Иисусе Христе, Сыне Божий, помилуй мя грешнаго! В этом да будет всё твоё внимание и обучение; ходя и сидя, делая и в церкви стоя, везде, на всяком месте, входя и исходя, сиё непрестанное вопияние да будет и в устах, и в сердце твоём: с ним найдёшь покой, приобретёшь чистоту духовную и телесную, и вселится в тебя Дух Святый, источник всяких благ, и управит жизнь твою во святыне, во всяком благочестии и чистоте. В Сарове и настоятель Пахомий богоугодной жизни; он последователь наших Антония и Феодосия!»
Бесіда з блаженним старцем Досифеєм остаточно затвердила юнака у добрих намірах. Сповідавшись і причастившись Святих Таїн, ще раз вклонившись угодникам Києво-Печерським, він повернувся до Курська, в будинок матері. Цей час був його прощанням з батьківщиною і рідними.
20 листопада 1778 року Прохір вступив у Саровську обитель, напередодні свята Введення в храм Пресвятої Богородиці, і потрапив на послух до старця ієромонаха Іосифа. 1786 року Прохір був пострижений у монахи з ім’ям Серафим…
