Церква не підтримує рух ЛГБТ, тому що це є відкритим пропагуванням гріховного способу життя. Про це заявив Митрополит Антоній Інформаційно-просвітницькому відділу УПЦ.
Також керуючий справами Української Православної Церкви розповів, як УПЦ ставиться до закликів до насильства під час так званого «Маршу рівності» та що таке насправді «рівність» і «рівноправ’я». Інтерв'ю з Митрополитом наводить офіційний сайт УПЦ.
Біблія містить чітку негативну оцінку гомосексуалізму
— Уже тиждень у Києві триває так званий Київпрайд, у рамках якого пройде «Марш рівності». Перед організацією свого заходу представники української ЛГБТ-спільноти вкотре наголосили, що «у цивілізованому світі Церква змінила ставлення до представників нетрадиційної орієнтації» (йдеться про Ірландію, Німеччину, Англію, США та інші країни, де протестантські пастори надають благословення так званим «одностатевим шлюбам). І тільки Православна Церква продовжує їх «дискримінувати». Чому Православна Церква принципово відмовляється змінити своє ставлення до ЛГБТ-руху та гомосексуальних стосунків?
— Перш за все, слід зазначити, що не тільки Православна Церква непорушна у своїй оцінці гомосексуалізму. Значна частина протестантських громад, а також і Католицька Церква теж негативно оцінюють такі стосунки. Біблія містить чітку негативну оцінку гомосексуалізму. Фізична близькість між людьми однієї статі у Святому Письмі однозначно тлумачиться як гріх. Наприклад, у Книзі Левіт читаємо: Не лягай з чоловіком як з жінкою: це мерзенність (Лев. 18, 22). Апостол Павел чітко пише до коринфян: Hе обманюйте себе: …мужоложці… Царства Божого не успадкують (1 Кор. 6, 9-11). Усі намагання якимось чином «перетлумачити» ці однозначні висловлювання є свідомим псуванням біблійного тексту.
В Україні, наскільки мені відомо, переважна більшість релігійних громад оцінюють гомосексуалізм як гріх. Тому негативно оцінюються і спроби пропагувати цей гріх, оголошувати його нормою. Не тільки наша Церква, але й інші конфесії не підтримують руху ЛГБТ, вважаючи його відкритим пропагуванням гріховного способу життя.
Сучасний світ постійно звертає до нас нові виклики. І Церква має їх сприймати серйозно
— Цього року в рамках Київпрайд організатори провели презентацію видання «Православ’я та ЛГБТ» і запрошували бажаючих до дискусії. Чи можлива тут взагалі дискусія?
— Насправді Церква завжди відкрита до дискусії. Звісно, що ми маємо прямо говорити про свою позицію, наводити свої аргументи, дослухатися до позиції наших опонентів та пояснювати, чому ми не можемо з ними погодитися. Дискусія та відвертий діалог – це вкрай важлива складова і церковного життя, і суспільного життя як такого. Ми маємо вчитися вмінню вести діалог.
Сучасний світ постійно звертає до нас нові виклики. І Церква має їх сприймати серйозно. Розвиток сучасного ЛГБТ-руху – це теж важливий виклик. Ми маємо діяти, виходячи з нашого пастирського обов’язку. Наше завдання – відкрити людям їх помилки та допомогти виправитися. В цьому для нас мета дискусії та діалогу.
Узаконити свій гріховний спосіб життя — це не є прагненням до рівності. Це є бунт проти встановленого Богом порядку
— Як взагалі християнство тлумачить такі поняття як «рівність» та «рівноправ’я»?
— Християнство виходить з того, що на кожного з нас Господь покладає особливі завдання. Це і є наше покликання. В кожного воно своє. До того ж, можна говорити і про те, що є особливе покликання, звернуте до окремих груп людей. Наприклад, чоловік покликаний захищати рідну землю, а жінка покликана бути матір’ю. Це цілком очевидні речі. Тут не йдеться про «нерівність». Це просто свідчення різних покликань. Тому коли я чую про «марш рівності», то сприймаю це як підміну понять. У кожного своє покликання. І не можна це ігнорувати.
Звісно, що усі люди, незалежно від їхніх переконань, статі, національної, етнічної та релігійної приналежності мають мати в суспільстві рівні можливості для самореалізації. Але це аж ніяк не означає, що люди мають брати на себе непритаманні їм соціальні ролі. Коли людина прагне узаконити свій гріховний спосіб життя, то це не є прагненням до рівності. Це є бунт проти встановленого Богом порядку.
— Молоді учасники таких «маршів» називають себе «прогресивною молоддю». Ви постійно спілкуєтеся з молодим поколінням. Хто, на Вашу думку, за сучасних реалій є дійсно «прогресивною молоддю»? Які в неї ідеали та прагнення?
— Поняття «прогресивний» не завжди має позитивний відтінок. Прогресивний – це той, хто змінився в сучасному напрямку, хто крокує в ногу з часом, передовий. І тільки.
Прогресивність не є гідністю. Частіше всього це – дань моді.
У той же час гідність – морально-етична категорія, вона засвідчує наявність високих моральних якостей у людині, повагу до оточуючих і самоповагу.
Досвід життя в Церкві показує, що з плином часу гріх витончується, стає оманливішим. Раніше було простіше визначити зло як зло, а добро як добро.
Сьогодні, як ніколи, цивілізація навчилася обманювати людину, подавати їй гріх під красивою обгорткою. Людина без духовних орієнтирів не може в цьому розібратися.
І саме духовна людина має сьогодні величезну перевагу: вона може відрізнити зло від добра, чорне від білого. Тільки духовна людина здатна боротися за істину, приймати її. А істина – це Сам Христос, Який так і сказав: «Я є дорога, і правда, і життя!» (Івана 14:6). Духовна людина думаюча, здатна аналізувати й міркувати. Вона милосердна, її серце здатне до співчуття.
Тому православна молодь, котра живе справжнім церковним життям, може стати світлом цього світу тим, хто заплутався й загубився. Саме до цього прагне православна молодь, і саме така молодь має бути в авангарді.
Церква не підтримує закликів до насильства… Справа Церкви молитися за тих, хто відмовляється чути Благу Звістку Христа
— У соціальних мережах, коли обговорюють тему «маршів рівності», то дуже часто починаються заклики до жорсткої, навіть фізичної боротьби з представниками ЛГБТ-руху. Чи можна казати, що це є позиція Церкви?
— Церква не підтримує закликів до насильства, як не підтримує вона і будь-яких силових дій проти тих, хто сповідує інші погляди.
Завдання Церкви – привести людей до Бога. Якщо люди помиляються, якщо вони не розрізняють межу між добром і злом, то ми, як пастирі, маємо зробити усе можливе, щоб допомогти їм подолати цей гріховний стан.
Справа Церкви молитися за тих, хто відмовляється чути Благу Звістку Христа. Ми віримо, що Господь Сам знайде шлях до серця кожної людини. І не наша справа виносити остаточний суд про людину, навіть якщо вона перебуває у важкому полоні гріха. Господь може звільнити нас з будь-якого полону. Будемо сподіватися, що Він вбереже нашу країну від прямої пропаганди гріха і подасть усім нам мудрість та розсудливість.
