Інтерв’ю Керуючого справами Української Православної Церкви порталу«Православіє в Україні».
«Помісна — необов’язково незалежна»
— Владико, вже не перший рік в українському суспільстві ведуться розмови про створення єдиної Помісної Православної Церкви. Як Ви ставитеся до цього проекту?
— Ви дуже влучно назвали цю ідею «проектом». З часу появи цієї ідеї вона завжди сприймалася саме як «проект». Причому проект політичний. Якщо не помиляюся, ще наприкінці 1990-х українські політики вперше заговорили про необхідність створення єдиної Помісної Церкви.
Як на мене, це формулювання є чітким відбитком суто політичного мислення. Навряд чи таке формулювання відповідає самоусвідомленню Церкви. З нашої точки зору Помісна Церква в Україні вже давно існує — понад тисячу років. Цілком очевидно, що Київська митрополія, яка існувала з часів прийняття Давньою Руссю християнства, вже була Помісною Церквою.
— Однак, митрополія не була незалежною…
— У тому і справа, що Помісна Церква – це зовсім не обов’язково повністю незалежна Церква. В нас зараз дуже часто плутають два поняття: Помісна Церква та Автокефальна Церква. Звісно, що будь-яка Автокефальна Церква є Помісною, при цьому далеко не всі Помісні Церкви є Автокефальними.
— Проте більшість наших співвітчизників вважають, що «автокефальна» та «помісна» — одне й те саме. Ви можете пояснити, у чому різниця?
— Помісна Церква – це поняття, яке дослівно означає Церкву певної місцевості, певної території. У вузькому сенсі Помісною Церквою можна назвати будь-яку церковну територіальну одиницю, яка очолюється єпископом.
Наприклад, кожна єпархія Української Православної Церкви є помісною Церквою певної території, тобто певної області, чи частини області України. Саме таким було традиційне мислення отців Церкви. Згадаємо, наприклад, знамениті послання святого Ігнатія Богоносця. Вже на початку ІІ ст. він чітко говорить, що Церква є там, де є єпископ. Для нього кожна християнська громада конкретного міста, яка очолюється єпископом, є повноцінною Помісною Церквою.
Однак сьогодні зазвичай Помісними Церквами звуть об’єднання кількох єпархій у межах певної держави чи навіть континенту. Наприклад, сучасний Олександрійський Патріархат – це Помісна Церква Африканського континенту. А, скажімо, Румунська Православна Церква – це Помісна Церква Румунії.
Звісно, протягом століть змінювалися державні кордони, разом з ними постійно корегувалися і кордони церковних адміністративних одиниць. Тому і сьогодні кордони Помісних Церков далеко не завжди відповідають кордонам конкретних держав.
Помісна Церква, як я сказав, це не обов’язково Церква повністю незалежна. Наприклад, Фінляндська Церква є автономною у складі Константинопольського Патріархату, а Японська Церква – автономною у складі Московського патріархату. Отже, вони не є автокефальними. При цьому цілком очевидно, що вони є Помісними Церквами.
«Співіснування на одній території структур різних Помісних Церков — це канонічна аномалія»
— Ви говорите про території та кордони. Наскільки ці суто земні поняття є актуальними для Церкви?
— Вселенська Церква завжди будувалася за територіальним принципом. Канонічне право Східної Церкви передбачає саме територіальний принцип розподілу церковної юрисдикції.
До речі, коли говорять, що Церква — «це суто духовне поняття», яке ніяк не пов’язане з земними категоріями, то це не відповідає християнському вченню. Апостол Павел чітко каже, що Церква є Тілом Христовим. Тіло – це суто земна категорія. Тіло є обмеженим у просторі. Так і Церква Христова має свої кордони, хоча далеко не завжди ми їх можемо чітко визначити. При цьому, як у Христі людська природа поєднана з Божественною, так і Церква Христова є сповненою божественної благодаті.
— Наскільки для Помісної Церкви є важливою національність її пастви? Помісні Церкви дуже часто звуть національними. Сьогодні постійно говорять, що найбільші Помісні Православні Церкви пов’язані не стільки з територіями, скільки з націями…
— Апостол Павел писав, що у Христі вже немає ні еліна, ні юдея. Це означає, що в Церкві Христовій національні ознаки перестають грати визначальну роль. Церква не може будуватися на національному принципі. Усі християни, які мешкають на певній території, мають входити у Помісну Церкву цієї території. Християни усіх національностей, які мешкають на одній території мають перебувати у складі однієї Помісної Церкви.
Наприклад, православні грузини, румуни, болгари та представники інших національностей, які мешкають в Україні, входять до складу Української Православної Церкви. В нас є парафії, які звершують богослужіння за грузинською чи румунською традиціями. І це є цілком нормальним.
Однак сьогодні існують численні приклади порушення цього принципу. Наприклад, в Західній Європі чи Америці православні християни різних національностей, як правило, перебувають у різних канонічних юрисдикціях. В результаті, незважаючи не те, що у Західній Європі мешкає велика кількість православних християн, тут фактично немає Помісної Церкви в класичному розумінні цього поняття. Тут церковна юрисдикція розподіляється не за територіальним, а за національним принципом. Тому на одній території в Західній Європі співіснують канонічні структури різних Помісних Церков. Цілком очевидно, що це є певна канонічна аномалія. Однак на сьогодні не знайдено оптимального варіанту вирішення цієї проблеми.
«Втручання держави у процес проголошення автокефалії завжди призводило до ускладнень у міжцерковних взаєминах»
— Як поняття помісності співвідноситься з поняттям автокефалії?
— Термін «автокефалія» має грецьке походження. Буквально його можна перекласти як «самоглавіє». Автокефалія означає вищий можливий в православ’ї ступінь незалежності Помісної Церкви.
Головною ознакою автокефалії є право Церкви самостійно, без участі інших Помісних Церков, обирати та висвячувати свого предстоятеля, тобто головного єпископа своєї Церкви. Тому я і кажу, що усі Автокефальні Церкви є Помісними Церквами. Однак, не всі Помісні Церкви є автокефальними. Наприклад, хоча в Україні вже понад тисячу років існує Помісна Церква, однак вона ніколи не мала повної незалежності.
— Ще однією ознакою автокефального статусу Церкви вважається її право на виготовлення святого мира для власних потреб…
— Дійсно, інколи можна зустріти таку точку зору. Однак реально сьогодні далеко не всі Автокефальні Церкви виготовляють для себе святе миро.
Наприклад, Еладська та Албанська Православні Церкви завжди отримували і продовжують отримувати святе миро від Константинопольського Патріархату. При цьому ніхто не ставить під сумнів їхній автокефальний статус.
У XVIII-ХІХ ст. у Києві зі згоди Святішого Синоду виготовляли святе миро. При цьому Київська митрополія в ці часи аж ніяк не була автокефальною. Тому виготовлення святого мира не можна вважати стовідсотковою ознакою автокефальної Церкви.
— Якщо говорити про сучасну Українську Православну Церкву, наскільки вона далека від автокефального статусу?
— За головною ознакою, яку я вказав, ми не є автокефальною Церквою. Предстоятель Української Православної Церкви хоча і обирається українським єпископатом, але вступає в свої права лише після того, як отримує благословення від Московського Патріарха.
При цьому усі питання внутрішнього самоврядування наша Церква вирішує самостійно. Українська Православна Церква сама створює єпархії, визначає їх кордони, висвячує єпископів, канонізує святих.
До речі, Еладська Церква проводить канонізації святих лише за погодженням з Константинопольським патріархатом. Це ще один доказ того, що конкретний обсяг прав автокефальної Церкви не завжди однаковий.
— Виходить, що в самій назві «єдина Помісна Православна Церква» є певне непорозуміння?
— Мені багато разів доводилося говорити на цю тему з вітчизняними політиками. Зазвичай коли вони говорять про створення єдиної Помісної Церкви, мають на увазі дві речі: подолання розколу в українському православ’ї та здобуття Українською Церквою законного автокефального статусу. Звісно, що ідея «створення» єдиної Помісної Церкви ніяк не означає прагнення створити, як то кажуть, «з нуля» нову Церкву. Йдеться лише про бажання політиків вирішити ключові питання церковного життя в Україні.
— Як Ви оцінюєте це бажання?
— Покійний Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир неодноразово наголошував, що наша Церква вітає бажання держави допомогти нам у подоланні розколу, однак це має бути саме допомога, а ні в якому разі не втручання у внутрішні церковні справи. Розкол – це церковна проблема, і вирішувати її має Церква.
— Щодо автокефалії. Відомо, що у ХІХ ст. автокефалії проголошувалися за активної участі держави…
— У тому й річ, що втручання держави у процес проголошення автокефалії, як правило, призводило до ускладнень у міжцерковних взаєминах і навіть до церковних розколів. Автокефалія не може проголошуватися державою. Це має бути внутрішнє рішення самої Церкви.
Якщо ж говорити про нашу Церкву, то значна частина нашої пастви сьогодні не поділяє прагнення до автокефалії.
«За останні місяці ситуація в конфесійній сфері в Україні змінилася на гірше»
— Що сьогодні заважає подоланню церковного розколу в Україні?
— Коли на початку 1990-х в Україні стався церковний розкол, це призвело до численних порушень громадського спокою. Відбувалися зіткнення прихильників та противників автокефалії, силові захоплення храмів. Це була дуже важка травма для нашої Церкви. І досі священики пам’ятають, як їх силою змушували залишити місця свого служіння. Ці рани ще не загоїлися. І це суттєво ускладнює пошуки шляхів до подолання розколу.
На жаль, і сучасна ситуація є вкрай напруженою. Ми знов стикаємося зі спробами захоплення храмів, з порушеннями українського законодавства, з адміністративним та навіть відвертим силовим тиском на наших вірних. За таких умов складно говорити про конструктивне спілкування…
— Але ж громади самі приймають рішення про перехід, наприклад, до «Київського патріархату»…
— Діюче законодавство допускає релігійній громаді в законний спосіб змінювати свою юрисдикцію. Це вільне право кожного громадянина обирати свою віру.
Однак сьогодні ми стикаємося з тим, що якраз члени релігійної громади не бажають виходити зі складу нашої Церкви. А рішення про «перехід» до «Київського патріархату» приймається тими людьми, які не належать до релігійних громад УПЦ.
Було кілька випадків проведення так званих місцевих «референдумів», на яких усі мешканці села головували за те, до якого релігійного об’єднання має належати місцева церковна громада. Але це є відвертим порушенням закону. Ці так звані референдуми не можуть приймати рішення про перехід парафії в іншу юрисдикцію. Таке право має виключно сама релігійна громада.
Коли ж місцеві мешканці, які не є членами релігійної громади, приймають рішення передати храм з усім його майном іншій релігійній спільноті, то це є нічим іншим, як незаконним захопленням чужої власності. І поки такі захоплення відбуваються, не можна говорити про відкриті та чесні взаємини між УПЦ та тими, хто перебуває у розколі.
— Скільки на сьогодні зафіксовано випадків захоплень храмів?
— Таких випадків відносно небагато, однак факт незаконного захоплення навіть однієї парафії – це свідчення недружнього ставлення до нашої Церкви. Тому кожен локальний релігійний конфлікт завжди дуже боляче відбивається на всій конфесійній ситуації в Україні.
— З Ваших слів виходить, що нам ще дуже далеко до подолання церковного протистояння…
— Відверто кажучи, за останні місяці ситуація в конфесійній сфері в Україні змінилася на гірше. Під час Євромайдану всі конфесії, які входять до складу Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, докладали спільних зусиль, аби не допустити порушень міжконфесійного миру. Тоді ми всі чітко усвідомлювали: якщо суспільний конфлікт набуде релігійного забарвлення, це може призвести до вкрай складних наслідків.
На жаль, так званий «Київський патріархат» останнім часом зробив чимало кроків, які загрожують порушенням міжконфесійного миру. Ми дивимося на це як на велику небезпеку. Ми маємо зберегти в Україні релігійний мир, аби не допустити погіршення і без того непростої ситуації.
Що ж до подолання церковного розколу, то ми молимося, аби Господь допоміг нам прийти до довгоочікуваної єдності православних християн в Україні.
