Митрополит Онуфрій розповів про сходинки духовної досконалості

17:23, 23 березня 2018
Православ`я
2997 0
Митрополит Онуфрій / news.church.ua

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ опублікував інтерв’ю Блаженнішого Митрополита Онуфрія для “Церковної православної газети”.

Без Бога ми – ніщо

– Ваше Блаженство, цьогоріч (18 березня) виповнилося 47 років прийняття Вами чернечого постригу. Згадуючи той знаменний день Вашого життя, хотілося б торкнутися теми чернецтва. Про нього міркують по-різному: одні говорять про постійну молитву, другі – про піст на все життя, треті – про служіння Богу та ближньому, інші – про ненабутливість, зречення від усіх мирських благ. На Вашу думку, що ж таке чернецтво? Як правильно жити в монастирі, до чого повинен прагнути чернець?

– Чернець – це людина, котра заради служіння Богу і ближньому бере на себе обов’язок посту, молитви, зречення від мирських благ. Однак не потрібно думати, що чернецтво пов’язане тільки з обмеженнями, скорботами і стражданнями. Чернецтво – це блаженство. Йдучи шляхом обмежень, чернець досягає істинного блаженства, щастя. У самому корені слова «монах» міститься вказівка на те, що людина сама може досягти щастя, коли стане на путь Христових заповідей. У Нагірній проповіді Господь наш Іісус Христос вказує нам шлях досягнення блаженства. Чернець іде цим шляхом, зрікаючись від усього, що може відвернути його від мети.

У монастирі потрібно нести послух, жити не свавільно, а згідно з тим, що вимагає монастирський устав і благословляє священноначалля. Внаслідок боротьби з гріхом з’являється осмислення того, хто ти є насправді. Людина на досвіді усвідомлює, що без Бога вона – ніщо. Це усвідомлення своєї нікчемності та повної залежності від Бога називається убогістю духов­ною, котра і є першою сходинкою блаженства. Тобто, людина, яка дійшла усвідомлення своєї духовної убогості, виявляється не нещасною, а блаженною.

Ченці, що досягають наступного ступеня, починають плакати над своїми гріхами і над тим, що ними вони ображають Бога, Його милосердя. Адже Бог є Любов, Він робить людині тільки добро, а за добро не можна ображати нікого. Коли чернець про це плаче, ми думаємо, що він нещасливий, а він насправді блаженний, адже Бог сказав: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться».

На більш високому рівні – рівні сумирності – чернець уже ні до кого не має почуття ненависті, злоби, недоброзичливості, він усіх поважає, усіх шанує, як носіїв образу Божого. На цьому рівні ченця також очікує блаженство, адже Господь каже: «Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю».

Наступна сходинка духовної досконалості – чернець повністю вручає свою волю Богу, не хоче нічого свого, шукає тільки волю свого Творця, шукає Божу правду. Ця людина блаженна, бо Господь каже: «Блаженні ті, що прагнуть і жадають правди, бо вони наситяться».

Про тих, які навіть до своїх ворогів проявляють жалість і милосердя, нікому й ніколи не мстять, Господь сказав: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть».

Чернець досяг чистоти серця, коли в його душі вщухли всі пристрасті, всі пороки, всі нечисті бажання. Він виявляється теж блаженним: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать».

А в момент, коли людина наповнюється Божим миром, вона стає миротворцем. Така людина може не виступати на круглих столах, на переговорах, не закликати з різних кафедр або трибун людей до миру, вона сама стає носієм миру. І всі, хто її бачить, хто з нею спілкується, осяваються тим духом миру, який від неї виходить. Про цих людей Господь сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться».

Ще більш високого рівня на шляху вдосконалення чернець досягає, коли зазнає усіляких неправд і наклепів, не обурюється на це, не чинить опору. Він знає – якщо Бог попустив, отже, потрібно терпіти і за все Йому дякувати! А про таких Господь каже: «Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне».

І найвищого ступеня досконалості чернець досягає, коли терпить гоніння, переслідування, терпить усе заради Христа. Якщо чернець терпить, коли його женуть не тому, що він крадій чи злочинець, а тому, що він послідовник Христа, служитель Божий, що він зрікся світу і присвятив своє життя Богу, то він – блаженний.

Тож чернецтво є шляхом досягнення блаженства. І блаженна та людина, котра обирає цей шлях.

– Але ж це – дуже складний шлях…

– Так, але при цьому Господь посилає чимало розради. Хоч яким жорстоким, суворим і тісним здавався б цей шлях, насправді в тій невеликій площині, в якій живе чернець, є багато духовно солодкого, блаженного, котре дарує Бог. Як могли б жити преподобні, котрі зачинялися в печері та роками перебували в темряві й тісноті, якби не мали утішення від Святого Духа? В тісноті та скромності святі знайшли для себе те, чого ми не можемо знайти. Вони знайшли Бога, Який утішав і наповнював їх Своєю благодаттю. І вони вже нічого іншого не хотіли.

– А мирська людина може наслідувати святих? У неї ж свої турботи – робота, сім’я, діти, батьки…

– Зрозуміло, ми, звичайні люди, не можемо бути повністю схожі на святих. Але в чомусь ми можемо й повинні наслідувати їх. Ми, ті, що живемо в миру, повинні намагатися витерплювати без ремствування та нарікань все, що Бог посилає. Не потрібно довіряти своїм почуттям, що зіпсуті гріхом, і ремствувати. Набагато краще – віддатися волі Божій, дякувати Йому за все й пам’ятати про те, що Бог є Любов’ю і абсолютним Добром. Тож коли від Нього походить гірке, то й воно приносить блаженство і радість, якщо ми це приймаємо із вдячністю.

До смирення потрібно себе привчати

– Ви кажете, що потрібно віддатися волі Божій. Як це реалізувати на практиці?

– Насамперед, необхідно проявити смирення. Смиряється та людина, яка усвідомлює себе творінням Божим, намагається жити за Заповідями Божими, критично себе оцінює та докоряє собі, аналізує свої вчинки, стан, почуття і помисли. Якщо людина так робить, то вона починає помічати свою неміч у боротьбі з гріхом, починає розуміти, що Бог і Його сила перемагають наш гріх. Тоді людина починає віддавати себе в руки Божі, щоб Його благодаттю перемогти гріх.

– У чому відмінність молитви смиренної людини від молитви людини самолюбної?

– Самолюбні дуже багато хочуть, а смиренні просять милості. Той, хто бачить себе слабким і немічним, зміцнюється Божественною силою. Христос нам заповів: навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем (Мф. 11: 29). Господь воскрешав мертвих, ходив по воді, годував декількома хлібами тисячі людей, зцілював хвороби. Така сила перебуває там, де є смирення.

– Якщо початківцю говорити про смирення, то в його духовному житті можуть відбутися «перепади тиску». Досі він вважав себе кращим за всіх, а тепер виявляється, що він – гірший від усіх. Такі думки можуть призвести до зневіри й навіть до відчаю…

– Смирення не потрібно боятися, до нього потрібно себе привчати. Коли грішник себе правильно оцінює, Бог виявляє любов і посилає йому розраду. А якщо в душі з’являються дискомфорт, смуток, відчай, туга – це ознака того, що людина загордилася. Гордість відвернула її від Бога і її душа страждає. Щоб зцілитися, потрібно зіставити своє життя, порівняти його із Заповідями Божими, іншими словами – треба поставити собі правильний діагноз. Потім треба скрушитись усім серцем, помолитися Богу і попросити в Нього прощення за свої причуди. Коли людина починає скрушуватися, Господь її втішає. Дуже часто на допомогу нашому скрушенню Господь посилає нам скорботи і хвороби. Коли ми тілесно хворіємо, то йдемо до лікаря, котрий прописує ліки. Гіркі пігулки лікують нашу плоть. А у Господа – ліки інші. Хвороби і скорботи заповнюють нестачу покаяння. Багато людей грішать сильно, а каються – слабко. Не потрібно бігти від Бога, коли Він намагається тебе виправити. Інакше приречеш себе на погибель. Треба із вдячністю приймати «духовні пігулки».

– Новий Завіт свідчить про те, що Милосердний Господь був розіп’ятий заради нашого спасіння. І ми, у свою чергу, покликані до того, щоб розіп’ястися разом із Ним. Як розуміти ці слова?

– До хреста прицвяховується той, хто зв’язує себе Божим Законом. Спаситель сказав: хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене (Ін. 14: 21). Євангельські заповіді – це закони любові, і той, хто цими законами живе, сам наповнюється любов’ю. Коли ми намагаємося виконувати Євангельські заповіді, ми починаємо реально любити Бога, і ця любов до свого Творця прицвяховує нас до Хреста, тобто робить нас байдужими до гріховних спокус, а також здатними всіх любити і всім прощати. Ті, хто розіп’яв себе, досяг­ли святості. Це духовні світила. Вони своєю любов’ю до Бога, своїм благочестивим життям прикрашали землю, а сьогодні є молитвениками за всіх нас, грішних. У житіях Святих чимало написано про те, як вони служили Богу, розпинались разом із Христом. Так і ми повинні чинити. Зв’язувати себе путами любові слід добровільно, не чекаючи слушної нагоди, а спонукаючи себе щодня і щогодини.

– Але ж у такому разі може виникнути відчуття обмеженості…

– Це буває лише спочатку. Насправді той, хто вберігає себе від гріха, отримує свободу святості. Простір гріха тісний і похмурий, а простір святості – нескінченний і наповнений щастям, миром і радістю. У просторі гріха людина вкушає печаль, а в просторі святості така втіха, що нам, грішним, неможливо її уявити або вимовити словами. Йдеться про щастя. Його всі шукають, але тільки по-різному: в багатстві, славі, алкоголі або наркотиках. Проте це оманливий шлях, він засліплює розум і руйнує серце й душу людини. Як показує саме життя, справді щасливими є лише бранці священних Заповідей Божих. Це, насамперед, стосується членів Церкви Христової. Саме ми, православні, маємо таку чудову нагоду – в скрутних життєвих обставинах, у духовній боротьбі звернутися по допомогу до Самого Бога, молитовного предстательства Божої Матері, Святих. Якщо будемо так чинити, Господь пошле Свою благодать, допоможе викорінити гріх, перемогти немочі, досягти справжнього щастя й здобути вічне спасіння.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter