Наша держава переживає трагічні часи, і голос правди, що звучить із вуст релігійних лідерів, є життєво необхідним для всього суспільства. Особливо яскравим на минулому тижні стало звернення патріарха Філарета щодо ситуації в Криму. В цих умовах, коли церкви роблять все можливе і неможливе, знову і знову задумуєшся: а що ж могла б уже сьогодні зробити оновлена держава для вірних всіх релігійних організацій, для церков? Зробити не лише тому, що це було б адекватним кроком, але й тому, що від цього була б явна користь для самої держави і для українського суспільства.
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ВІРУЮЧИХ
У програмі діяльності нового уряду визнано за необхідне прийняти закон «Про Концепцію державно-церковних стосунків». Ця концепція сформована Всеукраїнською радою церков та релігійних організацій за підтримки Центру ім. Разумкова, заслуговує на найшвидше схвалення Верховною Радою України.
Для своєї реалізації у життя Концепція потребує цілої низки законодавчих ініціатив, які могли б бути реалізовані пізніше.
Але саме прийняття Концепції означало б, що уряд та Верховна Рада надають додаткові гарантії прав віруючих, навіть більші, ніж ті, що існують сьогодні у США, що є взірцем релігійних свобод. Це могло б заспокоїти вірних УПЦ та інші релігійні групи, надати всім релігійним лідерам додаткові аргументи на користь свідчення іноземних дипломатів про підтримку сьогоднішнього ліберального уряду, який гарантує усі права та свободи вірних — як індивідуальні, так і колективні.
Також нове керівництво держави задекларувало власну прихильність до співпраці у трикутнику «держава—церкви—громадянське суспільство» за німецькою моделлю, яку релігійні лідери вважають взірцевою. Де-факто, сьогодні ця модель означала б, що не стільки держава сприяє церквам у їхній соціальній, освітній, душпастирській діяльності (це можна відкласти на рік, до прийняття конкретних законів), скільки те, що церкви активно допомагали б державі сьогодні, маючи надії на конструктивні форми співпраці завтра. Оскільки церкви — це найбільші організації громадянського суспільства, їх підтримка держави могла б стати додатковим фактором для успіху як реформ, так і для збереження України. Крім того, спільна перспектива співпраці із усіма в рамках ВРЦіРО відволікала б церкви від взаємного поборювання, примусила б більше цінувати міжцерковний мир. Адже останній є умовою можливості розвитку співпраці у трикутнику «держава—церкви—громадянське суспільство».
Останнім мотивом прийняття Концепції є знаковий характер цього кроку. Де-факто, була б прийнята декларація, яка б була знаком подяки з боку держави та суспільства за ту видатну конструктивну роль, яку церкви зіграли під час трьох місяців протестів.
Не слід забувати, що релігійний фактор дозволив під час протестів поєднати у єдиному плавильному тиглі різновекторні ідеології лібералізму, націоналізму, противсіхства, спрямувавши їх до якогось спільного горизонту надії. Релігійний простір був спільним культурним символом, що дозволяв уживатися різновекторним ідеологіями без їхнього протистояння. Сьогодні, під час нових викликів, символічний крок прийняття Концепції став імпульсом до ще більш конструктивної підтримки всіма основними церквами та релігійними організаціями як Української держави взагалі, так і нового уряду зокрема. Без жодних матеріальних витрат сьогодні уряд отримав би важливий символічний капітал, утвердив би себе в очах релігійних організацій та міжнародних чинників як гаранта прав віруючих, як уряд ліберальний та прагматичний, нескінченно далекий від радикального націоналізму та тоталітаризму. Особливо сприятливо був би прийнятий такий крок США, про що надходили відповідні сигнали як церковними, так і експертними каналами.
Концепція — не досконала, але її прийняття в існуючій редакції, схваленій ВРЦіРО, відкрило б можливості до якісно нової ліберальної та прагматичної політики України, дало б більше інструментів для збереження релігійного та національного миру, сприяло б загальному примиренню та діалогу. Також у найближчій перспективі це привело б до більшого унезалежнення українського релігійного середовища від впливу сусідніх держав, причому природнім чином: українські церкви розвивалися б далі за моделлю структур громадянського суспільства і поривали б із тими структурами сусідніх держав, які стають все більше саме державними інституціями.
НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА
Традиційно концептуальні основи національної безпеки у сфері релігії формувалися за допомогою уявлень про суверенітет та вплив у парадигмі просторових координат. Важливим видавалося унезалежнення церковних структур та їхня українізація з одного боку, а також вплив цих незалежних структур на загальнохристиянські об’єднання — від церков (Православна, Католицька тощо) до міжцерковнихоб’єднань (Всесвітня рада церков, європейська єпископська конференція тощо).
Слабке місце цієї концепції у тому, що часи змінилися, і суверенітет залежить від впливу на загальнохристиянські чи загальноцерковні процеси, а не від власне унезалежнення. Повне унезалежнення взагалі неможливе, оскільки для глобалізованого суспільства немає кордонів і його вплив долає усі перешкоди — в усякому разі негативному впливові точно не можна нічим зарадити, якщо розраховувати лише на розмежування. Як сказав один із єпископів щодо України взагалі: «Ми ще не в ЄС і не в Митному союзі, але всі негативи, які є там і там, — у нас вже є».
Сьогодні багато в чому суверенітет церков забезпечується самою участю у міжнародних церковних організаціях. Всі ж міжнародні організації різко діляться на ті, участь у яких забезпечує суверенітет, і на ті, участь у яких веде до втрати суверенітету. Останнє пов’язано з тим, що існуючі міжнародні церковні організації не мають внутрішнього суверенітету, але цілком чи майже цілком залежні від деяких держав.
Відтак неможлива загальна шаблонна політика у цій сфері, але необхідно конкретно оцінювати — чи можливий більший суверенітет і більший вплив наших церков, і чи можливе більше унезалежнення від негативних впливів.
Також слід сказати і про негативні технології, які використовували в практичній роботі. Наслідуючи радянські стандарти, держава вважала, що краще мати релігійних керівників, на яких існує компромат, ніж повністю звільнити церкви від кадрового модерування. До речі, деякі церкви змогли обмежити вплив на себе, й їхні кадри є на сьогодні кращими порівняно з іншими. Але головна проблема полягає у тому, що компромат практично застосувати виявилося неможливим. Скомпрометовані релігійні керівники залишаються при своїх посадах і їх навіть захищає частина політикуму та відповідних служб.
Між тим два десятки років незалежності показали, що легше домовитися із добре підготованими керівниками, на яких немає компромату, ніж із тими, що є поганими функціонерами, але «сидять на гачку». Загалом, сучасна церковна політика все більше стає результатом дискусій, а не маніпуляцій. Дискусії розгортаються на рівні церковного керівництва перш за все. Але також важливими є дискусії із власними вірними, дискусії із керівниками інших церков, дискусії з суспільством, дискусії з політиками. Українська держава не вміє супроводжувати ці дискусії, не вміє їх спрямовувати, не вміє користатися їх плодами.
Наприклад, сьогодні розгортається патріотична кампанія із захисту суверенітету України, її цілісності, її незалежності. ВРЦіРО прийняло звернення проти сепаратизму, кілька звернень щодо необхідності збереження миру. Так чи інакше, всі основні церкви та релігійні організації (від УПЦ до мусульман та євреїв) рішуче закликали до захисту Батьківщини, її цілісності. Зроблено це було вільно, в патріотичному пориві. На час прийняття цих заяв усе в них сказане було, очевидно, істинним з точки зору як віри, так і розуму. Залежність же від компромату лише зв’язувала сміливість окремих керівників — не менше, ніж місцеві погрози під час дискусій. Ще більш системною є така проблема в Росії . Особисто патріарх — різко проти агресії у Криму, але жодним чином не може протестувати публічно. Тиск, який чинився на керівництво Росії непублічно, не стає відомим для публіки. Офіційно ж РПЦ не підтримує, але і не засуджує агресію, що явно порушує релігійні та людські закони. Таким чином, церква зраджує свій обов’язок сповідувати правду на користь мовчання. Така ситуація вже була відомою в історії Німеччини. Потім, після краху панування утопічної ідеології, церковники пожаліли, що лише меншість мала сміливість сповідувати правду, якими б не були наслідки цього кроку. Також і досвід Греції показує, що підтримка націоналістично налаштованих полковників призводить до непропорційно великих втрат. Якщо під час СРСР мовчання церкви ще було якимось чином зрозумілим, оскільки і підтримка церквою влади не супроводжувалася масовою «промивкою мізків» у дусі радянського патріотизму із амвону. Тільки такі архієреї, як Агафангел, у радянські часи могли говорити у своїх посланнях на Великдень про миролюбну політику СРСР та необхідність підтримувати радянську батьківщину в усьому, навіть якщо це призведе до ядерної зими. Але сьогодні в РПЦ фактом стала ідеологічна війна, яка вноситься в голови і серця вірних не лише з екрана телевізора, але і з церковного амвона. Показово, що за минулий місяць втратили ідеологічну цноту останні церковні ресурси, які були поза політикою, на чолі із мегапроектом «Православие и мир». Чи ж то маємо в цих умовах хоч якийсь захист національної безпеки України у цій інформаційно-релігійній сфері? Відповідь очевидна. Інформаційній війні потрібно було б протиставити не свою таку ж війну, а адекватне свідчення церков про істину. Крім того, що це було б ефективним, це відповідало б релігійному принципу, згідно із яким злу — вільному чи невільному — треба протиставляти добро, брехні чи мовчанню — правду, рабству — свободу.
Сьогодні, коли церкви України мають велику внутрішню свободу і завершують процеси власного оновлення, цілком можливою є й нова політика держави щодо них, яка б і забезпечувала в усій повноті права вірних і була якісно новою проукраїнською модерацією у сфері забезпечення національної безпеки.
Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ, доктор філософських наук