Day.kiev.ua
Місцеві вибори 2010 року запам’ятаються нам, у тому числі й дуже сильним напливом священнослужителів як претендентів на депутатські місця. Попри заборони пастирів найвищого рівня, ієрархи не менш високого рангу очолюють виборчі списки і безпосередньо агітують за милих їхнім серцям політичні сили. Участь священиків доповнюється прямою і непрямою агітацією та контрагітацією — церква прагне максимально підсилити і закріпити свій вплив на паству за допомогою політичних інструментів. Але головне, для чого церковні діячі зібралися в хрестовий похід у владу, — світоглядні та ідеологічні баталії, що розгорнулися довкола минулого, сьогодення та майбутнього України. Для одних святих отців важливо закріпити перемогу, для інших — зберегти можливість говорити правду, для третіх найнасущнішими є суто кар’єрні міркування.
СОЮЗ СВІТСЬКИЙ І ЦЕРКОВНИЙ
Взаємодія за лінією «церква — держава» в нашій країні проходить у кількох видах. По-перше, церква безпосередньо бере участь у кампанії як політичний гравець, висуваючи своїх кандидатів за партійними списками і мажоритарною системою. По-друге, священнослужителі працюють агітаторами-пропагандистами щодо «найсистемніших» питань сучасності. По-третє, значна частина світських кандидатів використовує стосунки з церквою для взаємовигідного обміну: у відповідь на демонстрацію своїх високих релігійних принципів і жертвування коштів на церковні потреби такий потенційний депутат отримує рекламу від батюшки і навіть прямо благословляється на депутатство.
Серед священиків ніколи не було браку в ораторах і в умільцях працювати з людьми. Сама місія, саме покликання священика вимагають не лише певного духовного і душевного настрою, але й практичного завзяття в спілкуванні з паствою. З урахуванням того, що досить значна частина сучасних святих отців є бізнесменами, і до того ж дуже практичними, а обіги біляцерковного бізнесу, як стверджують викривальники «рясоносних користолюбців», досягає багатьох мільйонів доларів, не обходиться й без комерційної складової у питаннях відносин церковників і світської влади.
Утім, основна боротьба на цих виборах ведеться все ж щодо ідеологічних моментів. Неформальні домовленості, що вибудовуються в ході передвиборчої кампанії між лідерами партій і священиками, які входять до їхніх списків або просто підтримують ту або іншу політсилу, в майбутньому можуть отримати серйозний розвиток. Але можуть з такою ж вірогідністю не реалізуватися взагалі — і тоді святим отцям доведеться чекати до 2012 або 2014 року.
Через «роздроблений», локальний, характер виборів агітація з боку священиків цього разу більш деперсоналізована, ніж на виборах президентських. Хоча ніщо не заважає, як у попередні роки, вивішувати в храмах портрети нинішнього глави держави. Цього разу симпатії того або іншого церковного діяча виявляються в загальному постулюванні принципів, співзвучних симпатичній батюшці політсилі. А вже якщо священик сам вирішив взяти участь у виборах — тут уже він стає не відрізнимим від звичайного кандидата і піддається такому ж об’єму тиску з боку конкурентів.
Узагалі, історія співучасті церкви та держави в справах один одного впродовж людської історії зайшла настільки глибоко, що було потрібно кілька кривавих революцій, щоб принцип відділення церкви від держави став загальноприйнятою нормою, а не сприймався як єретичне вільнодумство.
Але саме цей принцип, схоже, безпосередньо ігнорують багаточисельні церковні кандидати. Набагато привабливішими, ніж скромність і неучасть у мирських справах, для них виглядає практика, що існувала в Україні до переможного пришестя на ці землі соціалістичного ладу. У ХІХ і перших десятиліттях ХХ століття (на Західній Україні — до 1939-го, а в Закарпатті — до 1945 року відповідно) церковні діячі грали величезну роль у справжньому захисті прав населення, в освіченні народу, були літераторами, істориками, ученими. Роль видатних священиків минулого в активації політичного життя, в пробудженні національної самосвідомості українського народу, в захисті його від недругів усіх рас та народів безперечна. Але чи така роль святих отців зараз? Наскільки прогресивною може вважатися їхня політична активність, що набуває часом анекдотично-нав’язливих або нарочито-пафосних форм?
ТАКИХ БЕРУТЬ У ДЕПУТАТИ
Найпоказовішою є ситуація в Одеській єпархії УПЦ Московського патріархату. Список Партії регіонів в Одеській області очолює митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел (Саввін). 2006 року він уже очолював місцевий список ПР. Агафангел є ярим прибічником нинішнього Президента України ще з 2004 року. За нього та його політичну силу він закликав голосувати ще 2004 року, і потім — на всіх подальших виборах. Одночасно Агафангела потрібно вважати одним із найвідоміших церковних консерваторів, а також найвідданішим в Україні прибічником «руського світу» — головної ідеологічної та геополітичної концепції Московського патріарха Кирила. Агафангел стояв у відвертій опозиції до попередньої української влади, зате відкрито проповідував «руський світ». Ось, наприклад, його цитата листопада минулого року: «Канонічною територією Російської православної церкви з часів Хрещення є територія Святої Русі, Руського світу, ядром якого є сучасна Росія, Україна, Білорусь та Молдова».
Звичайно, за Агафангелом, «руський світ» оточують вороги. У числі їх і Константинопольський патріархат, що регулярно «замишляє» зло відібрати в РПЦ канонічну українську територію. Але першим і головним із них є Захід. Серед іншого непотребства, звідти до нас проникає злісна зараза у вигляді сектантства, лібералізму і старого ворога — «латинства». Католицизм узагалі не має права навіть наближатися до території благословенного «руського світу». Вершиною потурання ворогам «справжньої віри» Агафангел досі вважає візит Папи Римського Іоанна Павла II 2001 року. «Відвертим викликом для православного народу став візит 2001 року на запрошення тодішнього президента України Римського Папи Іоанна Павла II, що став сигналом, початком нової хвилі католицької та уніатської експансії. Вона виразилася згодом у перенесенні уніатського центру в колиску руського православ’я — Київ і встановлення в Одесі католицького екзархату. Українські чиновники, які стояли тоді біля керма держави, нехтували думкою священноначалія не лише української, але й російської церкви», — заявляє пристрасний митрополит.
І, нарешті, вірний соратник і слуга патріархів московських твердо стоїть на найнепримиреннішій позиції щодо української національної церкви. «Ми ні на крок не маємо відходити від церковних канонів, роблячи все можливе для ліквідації розколу в Україні, але не шляхом компромісу, а шляхом покаяння тих, хто перебуває в розколі, та покірливому поверненні в рятівне лоно Російської православної церкви без будь-яких попередніх умов», — безапеляційно заявляє Агафангел. Зрозуміло, що настільки переконаний ревнитель православ’я просто зобов’язаний своїм авторитетом підняти рейтинг Партії регіонів на Одещині до небачених висот.
Можна наводити безліч цитат високоповажного Агафангела на всі можливі теми — від ставлення до сексуальних меншин і до питань історії України. Але шукати цитати самого митрополита для цього необов’язково: можна просто прочитати виступи його начальника — патріарха Кирила. Жодної різниці в риториці обох немає.
Зате є в списку Партії регіонів в Одеській області єпископ Білгород-Дністровський, вікарій Одеської єпархії УПЦ МП Алексій (Гроха). 2006 року він був литвинівцем, але потім, звісно, перейшов у фракцію ПР. В Одеську же міську раду за списком регіоналів йде настоятелька Архангело-Михайлівського жіночого монастиря ігуменя Серафима (Шевчик).
Одеські традиції залученості церковних ієрархів у політику є найяскравішими в країні. Більше ніде такої концентрації священнослужителів високого рангу на чолі з митрополитом не спостерігається. Проте священиків рангом нижчим, починаючи з єпископа, серед кандидатів у депутати безліч — як в УПЦ МП, так і в УПЦ КП. Останні, звичайно, балотуються не на сході й півдні, а в центрі та на заході країни. Причому найвидніші з них займають позиції не менш завзяті, ніж Агафангел, лише із протилежною сумою ідеологічних переконань. У Волинську облраду від ВО «Свобода» балотується голова прес-служби Волинської єпархії УПЦ КП Віталій Собко. Причому займає він у списку четверте місце, що, з урахуванням політичних симпатій у цьому регіоні, практично гарантує йому проходження в місцевий законодавчий орган. Ще один ієрарх може піти номером другим за списком «Свободи» на Вінниччині — це єпископ Вінницький і Брацлавський Онуфрій (Хаврук). 15 його підлеглих уже висувалися від партії Тягнибока в місцеві органи влади у Вінницькій області.
Активна «Свобода» і в інших областях. До Київської облради від неї висувається протоієрей Григорій Большаков. Місце в списку в нього сьоме, що на Київщині, де «Свобода» все-таки не така сильна, означає місце в «групі ризику». Більше шансів у його чернівецького колеги Миколи Семелюка, настоятеля одного з приходських храмів міста. У тамошньому списку «Свободи» в Семелюка четверте місце.
«Свобода», схоже, діє в пику ультраортодоксальним діячам типу Агафангела. Звідси й масовий заклик священиків у списки кандидатів партії. Умілі піарники- свободівці дозволяють собі багато що, від чого в «білорукавичних» націонал-демократичних партіях і партійках відвертають ніс, — активно вербують прибічників серед священиків і використовують церковну агітацію. Зважаючи на сильний вплив церкви на населення Західної України, таку тактику слід визнати добре прорахованою.
Мабуть, щоб остаточно дати московським конкурентам привід скреготати зубами і захлинатися гнівними звинуваченнями, Патріарх Київський і всієї України УПЦ КП Філарет (Денисенко) нагородив лідера ВО «Свобода» Олега Тягнибока орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира III ступеня з формулюванням «за заслуги з відродження духовності в Україні й затвердження Помісної Української православної церкви». Мало того, що нагородив — благословив його партію на участь у виборах. Нагородження пройшло 25 серпня цього року, через чотири дні після того як Президент Віктор Янукович нагородив митрополита Агафангела орденом Ярослава Мудрого V ступеня. Воістину, наші політичні й церковні лідери надають дуже ритуальне значення орденським колодкам — вони діють так, ніби нагороджують васала за вірну службу. І, звісно, благословляють на політичний бій.
Священики в списках кандидатів вважаються «дорогоцінними кадрами», особливо в сільській місцевості. Особливо — на заході країни. Тому голова Львівської обласної організації Комітету виборців України Оксана Дащаківська і повідомляє про факти «полювання на священиків», яких усіма способами прагнуть заманити в списки партій.
ЯКІ НЕ ПРИЛУЧИЛИСЯ
На цьому тлі голоси ряду високопоставлених священнослужителів звучать мало не дисонансом. Категорично заборонив своїм підлеглим брати участь у виборах єпископ Луцький і Волинський УПЦ МП Ніфонт (Солодуха). Він відмовив у благословенні на депутатство майже двом десяткам священиків, які бажали пройти в місцеві ради. «Це йде врозріз із Конституцією, де говориться про відділення Церкви від держави. Кожен священик, коли приймає священний сан, приносить присягу не вступати в жодні політичні угруповання», — прямо заявив Ніфонт. Не менш принциповим виявився і митрополит Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук), якого включили в список Партії регіонів узагалі без його відома. Коли єпископ дізнався про факт свого внесення до списку від самого губернатора області Сергія Тулуба, він пояснив, що не бажає взагалі брати участі у виборах. При цьому митрополит Софроній послався на свій негативний досвід участі у виборах. «Не хочу нехтувати своєю совістю», — зауважив ієрарх.
І якщо в УПЦ МП і УПЦ КП через перебування цих конфесій на передовій міжусобної боротьби за душі та гроші парафіян спостерігається плюралізм думок щодо участі в політиці, то греко-католицькі священики України вже давно не мають права брати участі у виборах. Ще з 2006 року Синод єпископів УГКЦ ухвалив рішення заборонити священикам балотуватися в органи влади всіх рівнів. При цьому варто зауважити, що саме в греко-католицької церкви великий досвід захисту українства в австро-угорському парламенті.
ХТО Ж ЇМ ЗАБОРОНИТЬ?
У Росії священикам було заборонено балотуватися на виборні посади ще 1995 року. Зауважимо, зроблено це було в епоху підданої нині анафемі єльцинської демократії та вседозволеності. Можливо, патріарх Кирило і шкодує нині про це, але саме тому, що Кирило і так занадто амбітний і заполітизований, російський уряд не даватиме йому додаткових джерел впливу на владу. До того ж допомоги священиків як депутатів тамошня «Єдина Росія» і не потребує — в країні немає церковного розколу, і Церква є надійною опорою влади і без формальної участі в ній.
В Україні законодавчої заборони на участь священиків у політиці немає. Ще недавно ми могли б пишатися таким фактом, розмірковуючи про більший рівень демократії в нашій країні. Тепер, коли демократія змінюється міцніючим «стабільним» морозом, політичну активність священиків можуть потенційно вивести за межі закону. Звісно, це дещо зменшить можливості партії влади з додаткової обробки свого електорату, але зовсім не вирішальним чином. Адже агітаційна роль священиків УПЦ МП при цьому залишилася б колишньою, зробившись аналогічною їхнім російським колегам. Одночасно таке рішення «зрізало» б і можливості проходження в органи влади священиків опозиційних конфесій. Хоча і в тих залишилася б можливість агітації за національну ідею.
При цьому слід усвідомлювати, що ні «московські», ні «київські» священнослужителі не мають вирішального впливу на ухвалення політичних рішень навіть на місцевому рівні. Вони служать, швидше, для декору, виконуючи функції прикриття, будучи, швидше, символічними фігурами. Звісно, тіньові й темні питання напівлегального бізнесу на стику Церкви, криміналітету і політики існують, але це вже інша історія. Священикам для цього абсолютно не обов’язково бути у владі.
Використання ж Церкви як засобу пропаганди залишиться за нею назавжди. Практично неможливо, особливо в умовах нашої розколеної країни, уявити собі повну відстороненість священика, тим більше — представника білого духівництва, від мирських симпатій і пристрастей. Хто як не сільські батюшки завжди були близькі народу й виступали його лобістами? За ці роки, насичені виборами і революціями, дуже багато ієрархів і простих священнослужителів устигли чітко висловити свою позицію щодо політичного та ідеологічного курсу держави, а то й активно взяти участь у політиці. Від цього їм нікуди подітися. Тому тепер мало хто, як митрополит Софроній, готовий перекреслити своє політичне минуле, добровільно відмовившись від нечистої мирської метушні, що іменується виборами.
Враховуючи, що в країні є два великі патріархати, а також кілька дрібніших, але амбітних православних конфесій, ризикнемо передбачити: самими цими Церквами рішення про заборону священикам балотуватися в депутати буде видане не скоро. Зважившись на таку заборону, УПЦ МП або УПЦ КП в однобічному порядку зроблять подарунок суперникові, який у пику конкурентам не відмовиться від подібної практики. Київський патріархат навряд чи піде на це першим — нині він перебуває не в кращому становищі, перспективи його існування взагалі нечіткі, й тому грати в благородство і відстороненість від мирських справ для нього — недозволенно. Що ж до Московського патріархату в Україні, то й він навряд чи розродиться найближчими роками подібним указом. Патріарх Кирило розуміє роль священиків у політичному процесі, тим більше — в стратегічній для «руського світу» Україні. В принципі, той же митрополит Агафангел корисний для побудови цього самого світу і без депутатського мандата, але якщо вже владика вирішив особисто просувати місцевий список правлячої партії, чом би не підтримати настільки благородний порив...
Отже, заборона на участь у політиці для священиків двох головних українських конфесій ще довго вважатиметься справою їхнього внутрішнього вибору. В принципі, участь ця не є злочином або відходом від якихось християнських канонів. Вона сповна відповідає демократичній практиці безлічі країн світу, які зовсім не страждають клерикалізмом. Проте зайве заполітизовування священиків на виборах 2010 року стало очевидним. І якщо наступні вибори — парламентські — відбудуться вже 2012 року, тоді нам слід чекати ще більшого залучення священиків у політику — адже перша битва за Верховну Раду епохи Януковича буде дуже жорсткою. І священнослужителі, можемо бути впевнені, знову «рядами і колонами» вирушають підкорювати політичні висоти. Цього разу — в залі під куполом.
