Церква та держава на постсоціалістичному просторі: у пошуках парадигми відносин

Коли говорять про відносини між державою та церквою на пострадянському просторі, перш за все вказують на відділення церкви від держави як на засадний принцип. Між тим сьогодні в країнах світу існує значне розмаїття моделей відносин між державою та релігійними громадами.

Сьогодні, коли говорять про відносини між державою та церквою (релігійними угрупуваннями) на пострадянському просторі, перш за все вказують на відділення церкви від держави як на засадний принцип цих відносин. Але слід зазначити, що конституційне положення про відділення церкви від держави як таке не визначає специфіки державно-церковних відносин. Сьогодні в країнах світу існує значне розмаїття моделей відносин між державою та релігійними громадами.

Моделі відокремлення: від переслідування до кооперації

По-перше, слід зазначити, що існують різні форми відділення церкви від держави. Скажімо, в Радянському Союзі це відокремлення означало державний атеїзм та гоніння на релігійні громади. У Франції відділення церкви від держави передбачає, перш за все, створення послідовно світської держави (так званого l`Etat laique або laicité de l`Etat), в якій влада практично повністю ігнорує існування релігійних громад, хоча і не веде з ними війни. Модель, що реалізована у Сполучених Штатах Америки, як правило, зветься поміркованою. Хоча і тут держава підкреслює свій принципово світський характер, все ж таки існує фінансова підтримка церковних шкіл, в збройних силах діє інститут капеланів, а церковні одруження мають юридичну силу. У Німеччині, незважаючи на те, що церква відділена від держави, фактично існує досить широка співпраця цих двох інституцій, тому німецьку модель визначають як систему кооперації церкви та держави.

По-друге, слід пам`ятати, що навіть не в усіх соціалістичних державах Східної та Центральної Європи було здійснено відокремлення церкви від держави. Наприклад, у Конституціях соціалістичних Румунії та Чехословаччини не було пункту про відділення. Тут священнослужителі зареєстрованих конфесій отримували зарплатню від держави, богословські факультети існували при державних університетах тощо. При цьому влада сповідувала державний атеїзм і досить жорстко обмежувала діяльність релігійних угрупувань.

По-третє, сучасні європейські держави, які зберігають систему державної церковності (Велика Британія, Данія, Греція), значною мірою лібералізували юридичний статус релігійних угрупувань, що не є державними. Тому розбіжності між моделлю державної церковності та моделлю відокремлення церкви від держави сьогодні значною мірою зменшилися.

Таким чином, наявність чи відсутність конституційного положення про відділення церкви від держави не вичерпує специфіку державно-церковних відносин. Реально ці відносини будуються в залежності від історичних, політичних, конфесійних та культурних традицій кожного окремого регіону.

Візантійська спадщина

Значна частина країн Східної, Центральної та Південно-Східної Європи, що пережили період соціалізму, - це країни, де більшість населення є вірними православної Церкви (Білорусія, Болгарія, Грузія, Македонія, Росія, Румунія, Сербія, Україна, Чорногорія). Для них характерна своя специфіка державно-церковних відносин. Якщо для західних країн, пов`язаних із латинською церковною традицією, типовим є дуалізм держави та церкви, то для східно-християнської традиції типовим є монізм, що тяжіє, умовно кажучи, до цезаропапізму, тобто до повного підкорення церкви державі. Церква в цих країнах завжди намагалася (і намагається) мати державний (або близький до нього) статус. Держава ж, у свою чергу, гарантуючи Церкві цей статус, значною мірою контролює церковне життя, аж до вирішення суто внутрішніх церковних питань. Ця модель, яка фактично є спадщиною Візантійської імперії, лишалася типовою як у Середньовіччі, так і в новий і навіть новітній час. Незважаючи на значні західні впливи, така модель існувала в Російській імперії у XVIII - початку XX століть, а також у балканських країнах, що відродили свою державність у XIX столітті (Греція, Сербія, Болгарія, Румунія).

Цікаво зазначити, що сьогодні подібна модель продовжує існувати в Греції - державі, що не зазнала таких революційних катаклізмів, як інші країни регіону. Тут система державно-церковних відносин більш-менш еволюційно розвивалася, починаючи з моменту створення Грецької держави у 1830 році. Цю модель нерідко визначають як поствізантійську.

Згідно з Конституцією Греції, головною релігією цієї країни є православ`я, оскільки саме цю віру сповідують більше 95% населення (стаття 3). Президент та віце-президент Греції мають належати до православної Церкви (стаття 33), перші особи держави мають складати присягу у відповідності до православного обряду (стаття 36, § 2-3). Православні єпископи, священики, диякони, проповідники та миряни, що працюють у Церкві, отримують заробітну платню від держави, Церква звільняється від податків, у державній школі викладаються основи православного віровчення, в державних університетах існують теологічні факультети.

На нашу думку, можна казати, що усі країни східно-християнської традиції тяжіють до подібної системи державно-церковних відносин. Причому це тяжіння має взаємний характер. До нього прагнуть як влада, так і самі Церкви. Не викликає сумнівів, що саме намагання створити «державну церкву» стало, наприклад, однією з головних причин церковних розколів у Болгарії, Чорногорії та Україні у 1990-ті роки. Типологічно ці розколи дуже близькі між собою. Цілком очевидно, що, наприклад, у Болгарії церковний розкол став наслідком політики партії Союз демократичних сил (СДС), що приходила до влади у 1991 та 1997 роках. Саме державні діячі, що належали до цієї політичної сили, намагалися спочатку усунути від влади патріарха Максима, а потім, коли цього зробити не вдалося, активно підтримували антипатріарший Синод на чолі з митрополитом Піменом. Навпаки, коли у 1994 році СДС програв вибори, а до влади прийшла Болгарська соціалістична партія (БСП, спадкоємиця колишньої Болгарської комуністичної партії), адміністративний тиск на Болгарську Православну Церкву на чолі з патріархом Максимом було припинено. А в 2001 році, коли перемогу на парламентських виборах здобув Національний рух «Сімеон Другий», а Ппрезидентом країни став соціаліст Георгій Пирванов, влада почала долати розкол тими ж адміністративними методами, якими у 1992-94 роках він розростався. На наш погляд, як СДС, так і БСП виходили із все тієї ж «поствізантійської» моделі, тобто прагнули створити фактично державну церкву. Розбіжність полягала лише в тому, що вони робили ставку на різні угрупування в болгарському православ`ї.

Ієрархія політичних режимів?

В офіційних документах католицької та православних Церков, присвячених відносинам з державою, можна також бачити деякі важливі розбіжності. Протягом ХХ століття в католицькій Церкві сформувалося практично нейтральне ставлення до форм державного устрою. Конституція II Ватиканського Собору Gaudiam et spes (GS) встановлює, що «визначення форми державного правління і призначення правителів надається незалежній волі громадян» (GS, 74). Церква «не пов`язує себе ні з якою політичною системою... У сферах своєї діяльності політична спільнота і Церква автономні та незалежні одне від одного» (GS, 76). Від цієї нейтральності Церква може відступати лише у тих випадках, коли політичні режими обмежують можливості здійснення місії Церкви. Фактично католицька Церква сьогодні надає рішучу перевагу демократичним цінностям та визнає принцип світськості держави.

Дещо інший підхід можна знайти в сучасних документах руської православної Церкви. Хоча Архієрейський Собор 1994 року визнав правильність позиції «о непредпочтительности для Церкви какого-либо государственного строя, какой-либо из существующих политических доктрин», все ж таки в «Засадах соціальної концепції руської православної Церкви» встановлюється певна ієрархія політичних форм правління, відповідно до духовного та морального стану суспільства. Найвищою формою правління визнається теократія, далі йдуть: «суддівство» (форма, що описана у біблійній Книзі Суддів), монархія, демократія. Перехід від більш релігійно вкоріненої форми правління до менш релігійно вкоріненої пов`язується з духовною деградацією суспільства. Але цитований документ не відкидає можливості зворотного руху: від секулярних форм правління до більш релігійно вкорінених, що пов`язується з духовним відродженням у суспільстві.

Також документ зазначає, що спроба створити ідеальну форму державно-церковних відносин мала місце у Візантії, де були розроблені принципи так званої «симфонії влад». І хоча в повноті ці принципи так і не були реалізовані, все ж таки вони лишаються ідеалом для східного християнства. Фактично «Засади соціальної концепції руської православної Церкви» декларують прагнення до певного взаємовигідного союзу з державою та по можливості відродження традиційних форм державної церковності, тобто декларують «поствізантійський» вибір.

І хоча інститут державної церковності в Центральній, Східній та Південній Європі ніде, окрім Греції, сьогодні не існує, все ж певні тенденції до його відродження можна бачити практично в усіх країнах регіону. Наприклад, у законі Російської Федерації «Про свободу совісті та про релігійні угрупування (1997 року) та в законі Республіки Болгарії «Про віросповідання» (2003 року) присутні положення про особливу роль православної Церкви в історії та культурі цих країн. І хоча це не означає юридичного закріплення якогось особливого статусу православної Церкви, все же таки держава надає певну перевагу співпраці саме з цією конфесією. Подібні тенденції можна спостерігати і в українській політиці. Наприклад, українська влада традиційно визначає пріоритети своєї політики у конфесійній сфері (сьогодні один із них - це подолання церковного розколу та створення єдиної помісної Церкви). А коли в липні 2008 року в Києві перебував Вселенський патріарх Варфоломій, його приймали за протоколом приймання глави держави.

В очікуванні конкордату

Треба зазначити, що на пострадянському просторі існують приклади будування нових моделей державно-церковних відносин. У деяких країнах вже підписані угоди між Церквою та державою, які встановлюють особливі права Церкви та гарантують їй певну державну підтримку. Такі угоди існують у Грузії та Білорусі. Наприклад, у Грузії відповідно до конституційної угоди, підписаної 14 жовтня 2002 року президентом Е. Шеварнадзе та Католикос-Патріархом Іллею II, за главою грузинської православної Церкви визнано статус недоторканості, недільні дні та церковні свята визнані загальнодержавними вихідними днями, духовні особи звільнені від військового обов`язку, за духовенством закріплено право не розголошувати тайну сповіді, держава визнала церковні дипломи про отримання духовної освіти. Держава також зобов`язалася частково повернути збитки, завдані Церкві в роки радянської влади. 12 червня 2003 року угода про співпрацю була також підписана між Республікою Білорусь та білоруською православною Церквою (що входить до складу Московського патріархату). Ці угоди започаткували традицію своєрідних конкордатів між православними Церквами та державами колишнього Радянського Союзу.

На наш погляд, до подібної форми побудови державно-церковних відносин тяжіє і українська держава. Можливо, така система влаштувала б і найчисленніші українські релігійні угрупування. Однак, що стосується власне православної Церкви в Україні, обговоренню подібного конкордату має передувати подолання церковного розколу.

Володимир БУРЕГА, "Релігія в Україні"

УНІАН в Google News