Святитель Петро (Ратенський): волинянин, який переніс столицю Православної Русі до Москви

Святитель Петро (Ратенський): волинянин, який переніс столицю Православної Русі до Москви

Святитель Петро (Ратенський) - уродженець Волині, увійшов в історію як перший митрополит Московський. Святитель Петро вважається Небесним Покровителем Москви і всієї руської землі.

3 січня за новим стилем Православна Церква вшановує пам`ять святителя Петра (в 1339 році причислений до лику святих).

ЖИТТЯ СВЯТИТЕЛЯ ПЕТРА

Святитель Петро народився на Волині у другій половині XIII століття (за різними джерелами - в 1225-1260 роках) в благочестивій родині.

Про волинське походження митрополита Петра говорить дослідник історії Української православної церкви, митрополит Анатолій Дублянський. У своїй книзі "Українські святі", виданій в Мюнхені в 1962 році, він зазначає, що святитель, митрополит Київський Петро походив з містечка Ратне на Волині.

До народження святителя Петра, Господь відкрив його матері під час сну, «що вона тримає на руках ягня, між рогами якого виростало благолиственне древо з багатьма квітами і плодами, посеред же гілок горіли свічки, і від них виходили пахощі»*. Це був сон про те, що Господь збагатив благодатними дарами свого угодника.

У 12 років Петро пішов у монастир: вивчив книжні науки і виконував монастирський послух.

«Сам він носив на плечах своїх воду, омивав волосяниці братські, узимку і влітку не залишаючи цього послуху, але незважаючи на те за церковним дзвоном перший перебував у церкві для нічних і денних служінь, благоговійно стояв у храмі, ніколи навіть не притулившись до стіни, і останнім виходив»*.

Багато часу майбутній святитель приділяв вивченню Священного Писання і іконопису.
Ігумен обителі висвятив ченця Петра в сан ієромонаха. Після багаторічних подвигів ієромонах Петро залишив обитель в пошуках відокремленого місця.

Він прийняв рішення працювати у безмовності на річці Рать (нинішній Сокальський район на Львівщині, звідси й прізвисько Петра - Ратський, або Ратенський, як його іменують на Західній Україні), де побудував собі келію. Згодом на місці подвигів святителя був створений монастир, а Петра обрали ігуменом.

«Ніколи не дратувався він на тих, хто грішить, але з тихістю вмовляв зворушливим словом; стільки був він милостивий, що ніколи того, хто просить у Бога, чи мандрівника не відпускав з порожніми руками, але все подавав, пам`ятаючи слово Святого Письма:"хто милостивий до вбогого, той позичає для Господа, і Він віддасть йому за благодіяння його "(Притч 19:17), і веління самого Господа:" Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний "(Лк 6:36). Часто, не маючи, що подати тому, хто просить, роздавав писані ним ікони, а іноді і волосяницю, знявши з себе, подавав убогому, що потерпає від холоду, і, в таких перебуваючи подвигах, не міг сховатися на горі чесноти»*.

Про доброчесного ігумена-подвижника стало відомо далеко за межами обителі. Щоб почути духовні настанови святого подвижника в монастир приходив Галицький князь Юрій Львович.

Одного разу обитель відвідав Володимирський митрополит Максим - у той час глава Православної митрополії Русі. Приймаючи святительське благословення, ігумен Петро приніс в дар написаний ним образ "Петровської ікони Божої Матері" . Деякі дослідники бачать в ній стилістичні особливості, близькі до західного готичного живопису, характерного для галицько-волинської школи

Коли митрополит Максим помер, Володимирська кафедра деякий час залишалася без очільника.
Галицький князь Юрій Львович бажав перетворити волинську єпархію в митрополію. Для цього він умовив Петра їхати до Константинополя з грамотою. У своєму посланні він звернувся до Патріарха з проханням поставити Петра у Волинські митрополити. Таким чином князівство Юрія Львовича стало б центром Православ`я Русі.

У той же час, великий князь Тверський і Володимирський Михайло послав до Константинополя свого ставленика на Володимирську митрополичу кафедру. Назрівав розкол Православної Церкви на Русі.

Як свідчать перекази, коли ставленик князя Михайла плив морем, вночі, під час бурі, йому явилася Божа Матір і сказала: "Даремно трудишся, долаючи такий довгий шлях, бо не буде покладено на тебе великий сан святительський, який хотів ти захопити, але той , хто написав мене, Петро, ігумен Ратський, служитель Сина мого і Бога, зведений буде на верховний престол митрополії руської і прикрасить його, і людей своєї пастви, за яких Син мій і Господь Ісус пролив кров свою, від мене перейняту; і так, богоугодно поживши, на старості маститим радісно перейде він до бажаного свого владики і верховного архієрея"*.

Слова Божої Матері в точності справдилися. Патріарх Константинопольський Афанасій (1289-1293) звів на митрополію святителя Петра в титулі "митрополит Київський і всієї Русі". При цьому патріарх об`єднав дві митрополії: Київську та Галицьку.
Після повернення, в 1308 році, митрополит Петро протягом року перебував у Києві. Київ у той час зруйнували князі, винищили татари, а з півночі - вже підступали литовці. Святитель переселився у Володимир.

Його чекав досить прохолодний прийом. Святий князь-мученик Михайло був незадоволений тим, що митрополитом став Петро, а не відправлений ним на поставлення Геронтій. Митрополит почав шукати собі союзника серед інших князів, і трохи пізніше знайшов його в Московському княжому домі.

У перші роки управління митрополією Первосвятитель зазнав багато труднощів. Русь страждала під татарським ярмом. У цей період особливо важливі були праці святителя про затвердження в державі істинної віри і моральності. Він невпинно повчав народ і духовенство про суворе збереження християнського благочестя. Ворогуючих князів він закликав до миролюбства і єдності.

У 1312 році святитель відправився в Орду, де отримав від хана Узбека грамоту, що охороняла права руського духовенства і повне заступництво з боку Золотої орди - в замін на молитви про неї. Святитель домігся затвердження статусу Православної Церкви в умовах золотоординського експансії.

Хан Узбек прийняв святого з великими почестями: «Ніхто да не образить на Русі соборну церкву Петра митрополита і людей його церковних, ніхто да не стягує стяжань... Ніхто нехай не вступає в церковне надбання митрополита ... від нас йому буде кара смертна. Митрополит нехай перебуває в тихому й лагідному житії, без всякої смути і правим серцем молить Бога за нас, за наших дітей і наше плем`я... Коли дань для нас стягують, або коли інше що, або якщо для нашої служби, з наших улусів повелим рать збирати; але від соборної церкви Петра митрополита і від усіх його людей і причту ніхто так не стягує, бо вони за нас Бога молять і дотримуються нас, і зміцнюють наше воїнство... »*.

СВЯТИТЕЛЬ ПЕТРО ПЕРЕНІС СТОЛИЦЮ ПРАВОСЛАВНОЇ РУСІ ДО МОСКВИ

У 1325 році святитель Петро переніс митрополичу кафедру з Володимира до Москви. Це сталося після того, як московським князем став Іван Калита, з яким у Святителя були давні дружні відносини. Він і запросив Петра до Москви на митрополичу кафедру.

Саме це його рішення неоднозначно сприймається в Україні досі. Одні вихваляють митрополита Петра за його діяння на користь Церкви, інші, відкидаючи історичні обставини того часу, вказують, що саме при ньому митрополія з Київської стала Московською.

Між тим, вважається, що саме святитель Петро передбачив звільнення від татарського ярма і майбутнє піднесення Москви як центру Росії.

Російський історик Василь Ключевський (1841-1911) в «Курсі російської історії» писав, «нитки церковного життя, далеко розходилися від митрополичої кафедри по Руській землі, притягували тепер її частини до Москви, а багаті матеріальні засоби, які мала тоді руська церква, стали стікатися до Москви, сприяючи її збагаченню. Ще важливіше було моральне враження, вироблене цим переміщенням митрополичої кафедри на населення Північної Русі. Тут з великою довірою стали ставитися до московського князя, вважаючи, що всі його дії відбуваються з благословення верховного святителя руської церкви».

Щоб закласти міцну основу нової столиці і своєї кафедри, святитель бажав ще за життя спорудити соборний храм, який би міг замінити Боголюбський собор Володимира.

З його благословення у Московському Кремлі в серпні 1326 був закладений собор на честь Успіння Пресвятої Богородиці. При цьому митрополит власними руками побудував собі кам`яну труну у вівтарі цього храму.

В кінці XIV століття Кипріан писав про те, що Петро, вмираючи в присутності Івана Калити, вмовляв князя добудувати соборний храм Успіння Божої Матері, кажучи: «Якщо, син, мене послухаєш і храм Богородиці поставиш і мене упокоїш в своєму місті, то і сам прославишся більше за інших князів, і прославляться сини і внуки твої, і місто це славне буде поміж усіх міст руських, і святителі стануть жити в ньому, зійдуть руки його на плеча ворогів його, та й мої кості в ньому покладені будуть ».

21 грудня 1326 святитель Петро відійшов до Бога. Святе тіло Першосвятителя було поховано в Успенському соборі.

Митрополита Петра хоронив єпископ Луцький Феодосій, земляк святителя. Ймовірно, зі скасуванням Галицької митрополії в 1305 році, вона більше не поновлювалася, а єпархії Західної Русі підкорялися святителю Київському, що перебував у Москві.

Москва розпочала свій шлях від невеликого князівства - до Російської імперії.
Як відомо, в 1448 році в Москві обрали нового митрополита Іону (1448-1461), що вже формально іменувався митрополитом Київським і всієї Русі. Вихід єпархій Росії зі складу Київської митрополії був закріплений в 1461 році. РПЦ була визнана на Константинопольському соборі в 1593 році.

ШІСТЬ ПОСЛАНЬ МИТРОПОЛИТА

Митрополит Петро Ратенський увійшов в історію Православ`я як літератор і талановитий проповідник. Відомі шість його послань.

1. "Повчання смиренного Петра митрополита Київського і всієї Русі ігуменів, попів і дияконів" - про поведінку під час Великого посту. Автор звертається до священиків, щоб вони поважали свою паству, показували приклад смирення, дбали про ближнього, не допускали ніяких непристойних вчинків.

2. Друге послання Петра дає підстави стверджувати, що він був першим, хто запровадив у церкві особливий закон для священиків, які овдовіли. Митрополит зазначає, що для збереження сану, священики, які втратили супутницю життя, повинні йти в монастир, або повинні відмовитися від ієрейства і жити серед мирян. Щоправда, ця установка викликала опір, проте Петро рішуче і наполегливо її реалізовував.

3. У третьому посланні митрополит Петро вказує священикам проводити таїнство Вінчання після Літургії, причому дівчина повинна бути не молодше 13 років. Він різко засуджував тих, хто, маючи священицький сан, займався торгівлею і лихварством і суворо забороняв духовним чинам подібні заняття. Також він виступав проти проживання в одному монастирі монахів та монахинь. Звертав увагу і на обов`язки мирян при хрещенні дитини - допускати до таїнства, відзначав у посланні митрополит, можна тільки одного кума. Священик повинен проводити хрещення лише способом занурення у воду. У цьому ж посланні оголошується анафема всім, хто не дотримується правил святих отців і їх митрополичих установок.

4. У четвертому посланні знову звучить тема застереження християнам від підступів сатани. Під справами сатани розуміються наклеп, гнів, заздрість, ненависть, розбій, обжерливість, пияцтво, образа, бісівські танці, дітовбивство, гордість, обман, клятвовідступництво та інше. Разом з тим, в цьому посланні проходить оптимістична тема віри у вічне життя, яку Петро бачив наповненим незрівнянною красою.

5-6. У наступних посланнях митрополита особливо підкреслюється тема покаяння. Зокрема, у п`ятому посланні йдеться про необхідність послуху духовним чинам, у шостому - про Божу кару тим, хто живе без послуху.

СВЯТИТЕЛЬ ПЕТРО СТАВ СИМВОЛОМ, ЩО ОСВЯЧУЄ РОСІЙСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ

Пензлю Петра Ратенського приписують копію Володимирської ікони в Успенському соборі міста Володимира-Волинського; Богородиці, яка знаходилася у Софійському соборі в Новгороді; Петровську ікону в Успенському соборі Московського Кремля; Богородицю з Верхатського монастиря, пізніше перенесена в Крехівський монастир на Львівщині; Богородицю в мінському соборі Петра і Павла. У фондах Третьяковської галереї зберігається його робота, датована 1320 р. - дерев`яна статуя Миколи Можайського.

Образ митрополита Петра слугував темою для іконописання. У Тверському монастирі в XV столітті зберігалася ікона "Митрополит Петро", зараз вона - в Третьяковській художній галереї. У збройовій палаті в Москві зберігається зображення Петра Ратенського на "малому" саккосі митрополита Фотія. До наших днів зберігся сакос від архієрейського облачення митрополита Петра.

Безліч чудес здійснилося за молитвами угодника Божого. Шанування Першосвятителя з дня його кончини поширювалося по всій Русі. Через 13 років, в 1339 році патріарх Константинопольський Ісайя сповістив митрополита Київського і всієї Русі Феогноста про рішення Собору причислити до лику святих святителя Петра:

"Тому і твоє святительство священними піснями і гімнами да почитатиме угодника Божого; приєднай його до образів тих, які в минулі роки прийняли похвалу і славу від прославившого їх Бога, Якого благодать нехай буде з тобою".

Біля труни святителя князі цілували хрест на знак вірності великому князю Московському. Як особливо шанований покровитель Москви святитель призивався у свідки при складанні державних договорів. Новгородці, що мали право обирати собі владик у Святій Софії, після приєднання до Москви при Івану III клятвено обіцяли ставити своїх архієпископів тільки біля труни святителя чудотворця Петра. При гробі святителя нарікалися і обиралися російські Первосвятителі.

Про нього згадують літописи, жодне значне державне починання не обходилося без молитви біля гробу Святителя Петра.
Церква, тріумфуючи пам`ять Святителя Петра, оспівує: «Радій світло благославнійший град Москва, маєш в собі Архієрея Петра яко зорю сонця, всю Росію чудодіяння озаряючи. Той бо немочі лікує, і недуги, яко тму прожене від волаючих йому: Радуйся, ієрарше Бога Всевишнього, тобою сія пастви твоєї содєловающаго».

Підготувала Анастасія Горобець, «УНІАН-Релігії».

* Андрій Муравйов, "Житія святих Російської Церкви, також Іверської та слов`янських», 1859 рік.