Християнізаційні впливи на Русі в ІХ ст.

Загальноприйнято вважати, що християнство на Русі веде свій початок від 988 року. Проте тоді християнство було остаточно утверджено на офіційному рівні як державну релігію. Саме ж поширення християнства на Русі, як про це свідчать вітчизняні та іноземні літописні джерела, почалося значно раніше, ще в 860-ті роки і тривало ціле століття.

Тож як відбувався процес християнізації Русі в ІХ-Х століттях? Частина I

Похід Русі на Константинополь у 860 році

З вітчизняних та візантійських літописних джерел ми довідуємось, що 18 червня 860 року руський флот у кількості 200 кораблів атакував столицю Візантійської імперії – Константинополь. І хоча самого міста руси взяти так і не змогли, проте близько тижня протримали у неймовірному страхові беззахисних мешканців Царгороду. Про це повідомляє безпосередній свідок та учасник тих подій – святий патріарх Фотій.

При цьому, як повідомляє «Повість врем’яних літ», від руйнування руськими язичниками місто було врятоване чудом: після молебню та покладання патріархом Фотієм Ризи Богородиці у море здійнялась буря і «безбожних Руси кораблі смятє». Никонівський літопис з цього приводу доповнює: «Взвратишася Осколдъ и Диръ отъ Царяграда въ малє дружинє, и бисть въ Киеве плач велий».

Аналогічні свідоцтва зустрічаємо ми в Іоакимівському літописі. Є згадки про цю подію також в Густинському літописі та низці інших вітчизняних джерел. Серед них навіть Київський Синопсис та Хроніка Феодосія Софоновича.
Згадані свідчення давньоруських літописів суттєво доповнюють свідоцтва про напад русів у 860 році на Царгород – як болгарського рукопису Хронографа Георгія Амартола, що повідомляє про похід Оскольда Київського на Констянтинополь, так і більше десятка візантійських хронік.

При цьому у грецьких джерелах походу Русі на Царгород у 860 р. та подіям, що мали місце після нього, приділено досить серйозну увагу.

Грецькі джерела майже одноголосно повідомляють, що, потерпівши поразку під стінами Царгороду і повернувшись додому, руські князі невдовзі прислали до візантійського імператора послів. В результаті проведених дипломатичних переговорів між двома державами було укладено мирний договір, що пов’язав до того безвісну Русь та могутню Візантію узами дружби та міждержавних відносин. По суті відбулося дипломатичне визнання Русі на міжнародному рівні.6 Окрім дипломатичних та торгівельно-економічних складових, мирний договір між обома державами містив і інший важливий пункт – про хрещення Русі. Про це ми дізнаємось як з вітчизняних, так і візантійських та західноєвропейських джерел.

При розгляді цієї теми важливу роль відіграє питання про місце локалізації Русі, що здійснила похід 860 року. Останнім часом він набув нової актуальності. При цьому, окрім суто наукового інтересу, тут подекуди простежується і політична кон’юнктура. Серед іншого, пов’язано це і з тим, що деякі сучасні політики зацікавлені в розробці нових обґрунтувань, що Київ і Середнє Подніпров’я буцімто не були центрообразуючим ядром давньоруської державності, що вони не стояли у витоків Русі, але були, так би мовити, приєднані до неї в результаті пізнішого завоювання.

Академік П.П. Толочко, детально вивчивши подібні гіпотези, прийшов до висновку, що всі вони ґрунтуються на приватних припущеннях і не мають достатньої доказової бази, щоб сприймати їх як встановлений історичний факт. Опираючись на свідоцтва давньоруських літописів та археологічні знахідки, він переконаний, що «похід 860 р. однозначно організований Києвом».

Подібного погляду щодо місця локалізації початкової Русі дотримувались також Б.О. Рибаков, Х. Ловмянський, В.В. Сєдов та багато інших. Зокрема, Сєдов звертає увагу на той факт, що слов’янські культурні нашарування, виявлені на Старокиївській горі, датуються VIII-IX ст. Знахідки цього періоду виявлені також на горах Дітинка, Киселівка (Замкова гора) та Щековиця, а також на Подолі. На думку вченого, все це підтверджує, що саме Київ був адміністративним центром первісного східнослов’янського державного утворення.

З цими та іншими аргументами важко не погодитись. Звичайно, можна і необхідно шукати місце локалізації початкової Русі і поза Києвом. Але щоб беззастережно відкидати центральне значення Києва як у створенні Давньоруської держави, так і в організації походу 860 року, необхідні беззаперечні докази, які ґрунтувалися б не тільки на припущеннях, але, перш за все, на достовірних джерелах. Однак таких представлено поки що не було. Існуючі ж літописні свідоцтва однозначно похід русів на Царгород в ІХ ст. відносять до Києва і його князя Оскольда. І як би ми не намагалися пояснити наявність цих свідоцтв у давньоруських літописах, факт лишається фактом: жодних інших документів, що підтверджували б причетність до походу 860 р. якихось інших центрів Русі, окрім Києва, ми не маємо. Тож доводиться виходити з того, що нам повідомляє давньоруський літопис.

З іншого боку, необхідно визнати справедливою думку, що Київ навряд чи міг самостійно організувати в 860 р. похід на Царгород. Швидше за все, в такому поході брали участь різні племена стародавньої Русі, об’єднані, згідно з арабськими джерелами, навколо трьох рівноправних центрів Русі: Куявії, Славії і Артанії.

У цьому відношенні цікавими є дослідження проф. Г.В. Вернадського, який, віддаючи перевагу т.зв. «тмутараканській теорії», все ж вважав, що походи Азовсько-Чорноморської Русі на Царгород здійснювались за безпосередньої участі, а то й під верховенством Русі Київської.

Як він писав: «У 860 р. Аскольд і Дір об’єднали сили з приазовськими русами для нападу на Констянтинополь».11 «Цілком можливо, що в районі лагуни, яка існувала при впадінні Кінської у Дніпро, нижче сучасного міста Запоріжжя, експедиційні війська Руського каганату возз’єднались із загонами Аскольда і Діра, що йшли з Києва. Об’єднана флотилія руських кораблів, імовірно, по тому пішла нижче по Кінській і нижньому Дніпру в Чорне море, а по ньому направилась прямо на південь до Боспору».

Подібної думки дотримувався і Д.І. Іловайський, який, відзначаючи, що похід 860 р. здійснювала «Дніпровська чи Полянська Русь», уточнює, що «морські походи Київських Русів здійснювались, звичайно, за допомоги їхніх приморських родичів».
Якщо визнати справедливою версію, що згаданий поход здійснювався об’єднанню армією різних слов’янських племен під проводом русів на чолі з київськими князями, то тоді автоматично відпадає і проблема з локалізацією його висхідного регіону.

Питання, звідки саме виступив об’єднаний флот русів, втрачає свою принциповість. Адже якщо і не з Києва, а з Причорномор’я чи Приазов’я, це зовсім не означає, що він не міг готуватися і керуватися з Києва. Інакше можна поставити під сумнів і літописні свідоцтва про причетність Києва до походів на греків за Олега, Ігоря, Святослава, Володимира чи Ярослава. Чи з Києва вирушали ці військові походи, чи з якихось інших опірних пунктів? Святослав взагалі довгий час свою військову ставку тримав у Дунайській Болгарії, однак це зовсім не означало, що Київ не був центром тієї Русі, що воювала тоді з Візантією.

З літописних джерел ми знаємо, що київські князі неодноразово «воювали страну Корсунську». У цьому регіоні Київська Русь здавна мала свої інтереси, власні колонії і бази, чим і пояснюється її військова і торгівельна активність в Криму, Причорномор’ї і Приазов’ї. Подібні опірні пункти Київська Русь могла мати тут і на початковій стадії свого розвитку в ІХ ст. Цю версію підтверджують і археологічні дані, які швидше свідчать про існування в причорноморсько-приазовському регіоні невеличких руських поселень-колоній, аніж про ще одну, окрему і самостійну могутню державу таврійських русів.

До речі, якщо виходити з описань патріарха Фотія, то цілком очевидно, що мова йде все ж-таки не про сусідів візантійських володінь у Причорномор’ї і Криму, але про більш віддалений і маловідомий грекам народ. З усіх народів під такі описання підпадає лише Київська Русь часів свого становлення.

З іншого боку, якщо враховувати, що Київ у ІХ ст. міг мати свої колонії, бази і опірні пункти в Криму і Приазов’ї, то цілком можливо, що той же князь Оскольд міг приймати грецьких послів і єпископа (і, зокрема, свв. Кирила і Мефодія) і проводити Віче за участі бояр і дружини не лише в Києві, але й в одній з руських колоній на Азовсько-Чорноморському узбережжі чи в Криму. І там же прийняти обряд хрещення, як пізніше це зробив і князь Володимир Київський, який хрестився не в стольному Києві, але в грецькому Херсонесі.

У такому разі, якщо дана гіпотеза вірна, перекази про хрещення Оскольда цілком співпадають з Панонськими Житіями Кирила і Мефодія, які також повідомляють про скликання Віче, здійснене на ньому чудо неспалимого Євангелія та хрещення після цього язичницького кагана і частини його підданих. Никонівський літопис однозначно це повідомлення відносить до князя Оскольда, виділивши цей розділ окремим підзаголовком під назвою «О князи Русьтєм Осколдє».

Таке трактування частково знімає питання про те, яка ж Русь хрестилась в ІХ столітті – Київська чи Азовсько-Чорноморська? Враховуючи існування в середині ІХ ст. тісних стосунків між Києвом і Азовсько-Чорноморськими колоніями Русі, ми цілком можемо припускати, що хрестились тоді представники обох частин Русі за безпосередньої участі князя Оскольда Київського. До речі, цим, якоюсь мірою, може пояснюватись і те, що в більш пізньому київському літописанні не відобразилось хрещення князя Оскольда. Відбувшись за межами Києва, воно могло залишитись непоміченим для основної маси киян, а тому, можливо, не чітко збереглося і в народній пам’яті.

Правдоподібність вищезгаданої версії частково підтверджують і знахідки київських скарбів. Якщо похід русів дійсно потерпів поразку від несподіваної бурі на морі, то ні про які «щедрі дари» з Константинополя тоді не могло бути й мови. Тому і в київських скарбах немає монет царгородського чекану цього часу. Однак в київських скарбах ІХ-Х ст. достатньо візантійських монет херсонського чекану. Зокрема, найбільш ранні з них належать імператорам Михаїлу ІІІ та Василію Македонянину.

Ці монети підтверджують факт укладання мирної угоди між русами і візантійцями та вручення русам «щедрих дарів». Те, що знайдені візантійські монети були херсонського чекану, аж ніяк не заперечує вищесказаного. Дари могли бути вручені русам і в Херсонесі, де цілком міг підписуватися і мирний договір між Руссю і Візантією. Так само отримував у Херсонесі дари, укладав угоди і навіть приймав хрещення століттям пізніше київський князь Володимир.

До речі, саме на цей час (860-861 рр.) Житія Кирила і Мефодія відносять і перебування цих слов’янських просвітителів у Херсонесі у складі офіційного візантійського посольства. Згідно з Житіями, саме тоді в Херсонесі св. Кирило (Костянтин Філософ) вперше познайомився з текстами, писаними «руськими письменами», і з людиною, котра навчила його руської мови. І саме тут ним була винайдена загальнослов’янська писемність. Якщо ж представники посольської місії імператора вивчали у Херсонесі руську мову, то чи не означає це присутність тут же посольства і від руського князя? А, отже, цілком вірогідно, що і переговори між руськими і візантійськими послами після подій 860 р. могли відбуватись саме в Херсонесі.

Християнізаційні впливи на Русі в ІХ ст. та заснування Руської митрополії за часів князя Оскольда

З візантійських джерел ми знаємо, що в ІХ ст. хрещення прийняли ті руси, які здійснили похід на Царгород. А «Повість времінних літ» та інші вітчизняні літописи керівництво цим походом однозначно відносять до київського князя Оскольда. Найбільш детально ці події описані в Никонівському літописному зводі.

Серед візантійських джерел про Хрещення Русі в ІХ ст. найбільш детальним є описання, укладене Костянтином Багрянородним. Із цього повідомлення випливає, що хрещення русичів тоді носило характер суто добровільного волевиявлення громадян, без загальнообов’язкового силування до зміни віри. Більше того, як повідомляє К. Багрянородний, руський князь рішення про прийняття християнської віри обирав не одноосібно, але радячись з боярами, дружиною і народом, скликавши спеціально для цього Віче.

Подібні свідоцтва про перше Хрещення на Русі в ІХ ст. зустрічаються і у інших візантійських авторів, зокрема, у Кедріна, Скілиці, Зонари, Лева Граматика, Михаїла Гліки та інших. Крім того, подібні свідоцтва про похід русів на Царгород і прийняття християнства зустрічаємо ми також в низці вітчизняних джерел. Навіть такі пізні з них, як Густинський літопис, Мазуринський літописець, Хронограф західноруської редакції та інші зберегли пам’ять про цю подію. Зустрічаються згадки про це також у Степенній книзі та інших джерелах. А Київський Синопсис навіть вказує точний рік прийняття на Русі християнства: «хрестилася Русь року від Різдва Христового 863, в царство царя грецького Михаїла, патріархом [же] Константинопольським був Фотій».

Навіть Церковний Статут св. Князя Володимира відображає факт прийняття християнства на Русі за св. Патріарха Фотія. А Іоакимівський літопис взагалі Оскольда називає «блаженним», що дало В.М. Татищеву підстави стверджувати факт пошанування в минулому князя Оскольда як першого руського мученика за християнську віру.

Кажучи про князя Оскольда, варто звернути увагу, що згідно з польськими середньовічними хроніками Я. Длугоша, М. Стрийковського та М. Міховського, а також Київським Синопсисом та іншими джерелами, Оскольд був не прийшлим варягом, а автохтонним полянським князем з місцевої династії князя Кия. Якщо це так, то цим цілком пояснюється і те непорозуміння, що похід на Царгород Оскольд здійснив за два роки до появи Рюрика у Ладозі.

Що стосується прийняття Оскольдом християнства, то одним з додаткових підтверджень цього може слугувати і той факт, що після його вбивства язичником Олегом він не був підданий спаленню за язичницькою традицією, але похований («несоша на гору і погребоша»), як і личить за християнською традицією, а на місці його поховання був зведений храм на честь св. Миколая.

Київська традиція церковно-народних переказів про Оскольдову могилу і найдавнішу Микільську церкву на ній зберегла стійку пам’ять про похованого тут князя Оскольда як про християнина. Одним iз проявів такої традиції і було спорудження на його могилі православної церкви.

Повертаючись до питання початкового поширення християнства на Русі, варто звернути увагу, що візантійські джерела повідомляють не лише про хрещення русичів та їхнього князя у ІХ ст., але й засвідчують про призначення на Русь у цей час окремого архієрея з Візантії. Зокрема, про це повідомляють як патріарх Фотій (858-867 та 878-886), так і імператор Костянтин Багрянородний (911-959).

При цьому патр. Фотій пише, що хрещення Русі відбулося за його святительства, і, відповідно, - за часів імператора Михаїла ІІІ, а Костянтин Багрянородний приписує заслуги хрещення русів своєму дідові та співправителеві Михаїла – Василію І Македоняну та наступнику (і водночас противнику) св. Фотія – патріарху Ігнатію. У зв’язку із цим ще М. Карамзін припускав, що на Русь могли двічі посилати церковних ієрархів – за часів Фотія і за часів Ігнатія.

Таке припущення є найбільш правдоподібним, оскільки після усунення св. Фотія з патріаршого престолу в 867 р. він був засланий до в’язниці, а чимало поставлених ним єпископів позбавлені церковних кафедр. Заміна церковної ієрархії відбулася не лише у Візантії, але й в інших країнах візантійської співдружності, зокрема, й у новонаверненій Болгарії, про що відомо з листа папи Адріана ІІ до патріарха Ігнатія від 871 р.

Цілком імовірно, що за існуючої політичної ситуації у Візантії нового архієрея, що замінив Фотієвого ставленика, було послано патр. Ігнатієм і на Русь. Таким чином, як слушно зауважує акад. П. Толочко, розбіжності між двома джерелами, наклавшись одне на одне, «стосуються не суті явища, а лише його приурочення».

З грецьких джерел відомо, що на Русі в IX ст. була заснована єпархія (митрополія).** Вітчизняні ж джерела (Статут св. Владимира, як і пізніші - Густинський літопис, Київський Синопсис, Степенна книга, «Палінодія» Захарії Копистенського та ін.) дають підстави вважати, що після хрещення русів першим Митрополитом Київським патріарх Фотій призначив св. митрополита Михаїла.

Хоча в одному з пізніх грецьких рукописів, виявленому єпископом Порфірієм (Успенським) на Афоні, першим руським архієреєм названо невідомого з інших джерел єпископа Олексія. Інші джерела називають також ім’я митрополита Леона, хоча Никонівський літопис уточнює, що його було послано на Русь вже після смерті митр. Михаїла від «блаженного патріарха Фотія Константиноградського».

Оскільки, як ми могли переконатися вище, на Русь в IX ст. принаймні двічі посилали архієреїв, то немає нічого дивовижного в тому, що різні джерела називають різні імена перших руських ієрархів. Як би то не було, але саме з того часу Руська єпархія, задовго до офіційного Владимирова Хрещення Русі, займала за різними джерелами 60 або 61 місце в реєстрі православних кафедр Константинопольського патріархату.

Як підсумовує з цього приводу у своїй праці «Нариси з історії Руської Церкви» видатний церковний історик, останній обер-прокурор Святішого Синоду РПЦ та професор Свято-Сергіївського богословського інституту в Парижі Антон Карташев: «Неточно внесений до тексту Київського Літописного зводу 862-й рік, як рік начебто заснування руської держави, швидше виправдовується пам’яттю духовенства і первших руських християн про те, що у цьому році почала свою історію перша Руська єпископія, а не династія і не держава» (див. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. Т. 1. ). Таку ж думку обстоював і інший видатний вчений, «батько вітчизняного слов’янознавства» академік В.Ламанський.

Зараз дуже складно уявити, що собою являло давньоруське християнство часів князя Оскольда. Б.О. Рибаков у своїх працях з давньоруського язичництва звертає увагу на наявність на початковій стадії процесу пристосування християнства до стародавніх слов’янських традицій. Яскравим зразком цього може слугувати наявність зображень семарглів, грифонів та інших давньоруських міфологічних персонажів у церковній архітектурі Київської Русі. Це також можна простежити на обряді поховання померлих. Як відомо, у слов’ян-язичників здавна померлих спалювали, однак у Подніпров’ї кінця ІХ ст., особливо у верхніх соціальних шарах, з’являються поховання з трупопокладанням. Протягом Х ст. таких поховань на Русі стає все більше, допоки вони цілком не замінюють поховання з трупоспаленням.

Подібна корінна і, здавалося б, несподівана ломка одвічних поховальних традицій в ІХ-Х ст. може пояснюватись тим, що давньоруська аристократична верства на чолі з князем Оскольдом почала віддавати перевагу саме християнським традиціям і обрядам, під впливом яких поховальні обряди почали замінюватись і в усьому давньоруському суспільстві. Навіть якщо самого навернення до християнства, як масового явища, в народі іще не відбулось. Звичайно, зміна традицій і обрядів відбувалась не одномиттєво. Це був поступовий і довготривалий процес. Тому з переходом від язичницької традиції трупоспалення (кремації) до християнської традиції трупопокладання (інгумації), язичницькі ритуали ще довгий час продовжували суміщатись з новими обрядами навіть в межах одного поховання. З цієї причини в могильниках, облаштованих за обрядом інгумації, присутньо чимало язичницьких елементів.

Все це засвідчує складність і поступовість культурно-духовних трансформацій в давньоруському суспільстві, які, розпочавшись в ІХ ст., набували завершальної фази вже за часів князя Володимира Великого наприкінці Х ст. Проте саме таким шляхом в процесі переходу від язичницького до християнського світогляду пройшли і всі інші європейські народи. Підтвердженням цього слугують археологічні матеріали з поховань в багатьох європейських країнах. Так, скажімо, в Моравії, де в ІХ ст. існувала вже досить розвинута церковна організація, навіть в християнських похованнях, розташованих у середині храму, винайдені язичницькі елементи – зброя, посуд тощо.

Звісно, навряд чи можна говорити про масову християнізацію на Русі за часів князя Оскольда, як це відбулося століттям пізніше за князя Володимира. Візантійські джерела дають підстави вважати, що християнство в ІХ ст. прийняли лише князь та частина руської еліти – деякі з бояр та дружинників. А Паннонські житія додають, що тоді християнство прийняли близько 200 сімей. Основна ж маса населення Київської Русі в ІХ ст. лишалась іще язичницькою. Більше того, оскільки християнство приймали, як правило, дружинники, які постійно брали участь у військових операціях, то з загибеллю на полях брані багатьох з них поменшувалось і число послідовників християнства на Русі.

Цим, до певної міри, пояснюється той факт, що у другій половині ІХ ст. ще досить рідко зустрічаються поховання за обрядом інгумації, тоді як у першій половині Х ст. вони набувають вже значно більшого поширення. Як вже було сказано, християнство після 860 р. приймали переважно дружинники, тобто молоді чоловіки, віком близько 20-30 років. Зрозуміло, що їх не ховали одразу після прийняття хрещення. Час їх старіння припадає якраз на початок Х ст. І саме в цей час на території Середнього Подніпров’я все більше з’являється поховань за християнською традицією.

Тож незначна кількість таких поховань в ІХ ст. зовсім не означає, що хрещення русів у 860-ті роки не вплинуло на новонавернених та їхні сім’ї. Навпаки, могильники першої половини Х ст. підтверджують вплив Оскольдового хрещення на поступові зміни в традиціях і побуті певної частини давньоруського суспільства, що найкраще можна простежити на змінах в поховальних обрядах за матеріалами археологічних досліджень.

На жаль, археологічні матеріали поховальних пам’яток досі не використані дослідниками належним чином. Більше того, оскільки за усталеним стереотипом прийнято було вважати, що християнство на Русі почало поширюватись лише з кінця Х ст., то і перші давньоруські християнські поховання автоматично прийнято було датувати не раніше цього часу. Проте значна частина таких поховань може мати більш давнє походження, якщо і не кінця ІХ ст., то принаймні першої половини Х ст.

З іншого боку, варто також враховувати, що родичі померлих християн, лишаючись відданими предківській вірі, навряд чи ховали небіжчиків за неприйнятними для них новими обрядами. Швидше за все, в таких випадках померлих християн з волі родичів-язичників піддавали традиційному ритуальному спаленню. Нові християнські обряди і традиції виборювали право на існування в дуже непростій атмосфері, подекуди навіть нетерпимій та ворожій. Процес цей був повільним і поступовим. До того ж християнство за часів Оскольда мало можливість вільно розвиватись досить незначний час – всього близько 20-ти років.

Для кардинальних світоглядних змін в суспільстві цього замало. За цей період не могли ще масово утвердитись ані новий світогляд, ані нові поховальні традиції. Після Олегового перевороту в 882 р. та винищення Оскольдових прибічників цей процес на тривалий час призупинився. Навряд чи Олег дозволив би ховати вбитих ним Оскольдових прибічників за ненависним йому християнським обрядом. Більше того, за його наказом могли бути знищені і невеличкі християнські кладовища, що, як правило, облаштовувались навколо церков. Саме так нерідко вчиняла радянська влада в ХХ ст. з прицерковними кладовищами, зокрема й на Оскольдовій могилі. Тому це також могло вплинути на незначну кількість виявлених поховань ІХ століття, здійснених за традицією інгумації.

Для розуміння побуту і традицій перших київських християн ІХ-Х ст. важливе значення мають археологічні матеріали, дослідження поховань, помешкань, господарських об’єктів тощо. Так, зокрема, у Києві були виявлені залишки домового християнського храму, що може свідчити про те, що перші київські християни, подібно до перших християн Римської імперії, збиралися для молитви не тільки в загальнодоступних і відкритих церквах, а й у приватних домових храмах і молельнях. 

Це відкриття дає підстави вважати, що в Києві в доволодимирові часи «до садибно-дворової забудови входили спеціальні церемоніальні зали, де проводилися культові обряди». Крім того, у районі Оскольдової могили в ХІХ ст. були виявлені стародавні християнські печери. Як зазначає акад. П. Толочко, «окремі дослідники кінця ХІХ ст. вважали за можливе датувати їх виникнення ІХ ст., що в світлі нових даних про київські підземелля видається цілком правдоподібним». Древнє походження мають також Варязькі печери, що сусідствують з більш пізніми Дальніми печерами Києво-Печерської лаври, які також датують ІХ-Х ст.

Без вивчення процесу поступової християнізації давньоруського суспільства в ІХ-Х ст. неможливо зрозуміти і процеси досить швидкої і успішної християнізації Русі наприкінці Х – початку ХІ ст. Цілком можна погодитись з думкою, що без Оскольдового хрещення у 860 році не відбулося б на Русі і Володимирового Хрещення у 988 році, адже саме прийняття хрещення князем Оскольдом приготувало грунт для початкового поширення християнства та подальшого хрещення княгині Ольги, а згодом і її онука князя Володимира Великого.

Частина II ТУТ

Сергій Шумило, заступник голови «Товариства пам’яті князя Оскольда», Київ - для "УНІАН-Релігії".