"Без вчення про кінець світу Церква перетвориться на такий собі морально-етичний клуб ..." "Якщо мені скажуть, що завтра кінець світу, то ще сьогодні я посаджу дерево!"
Частина I ТУТ
Частина II ТУТ
Частина III ТУТ
Розповідала Тетяна Макропуло з Комсомольська про «останню» літургії в Дівєєво, на якій їй вдалося побувати. Згідно з переказами, записаними в «Великій Дівєєвській таємниці», що після декількох десятиліть гонінь, запустіння й розрухи Серафимо-Дівеєвського монастиря, мощі преподобного повернуться і обитель знову відкриється, але, тільки на дуже короткий час. Та так, що тільки встигне відслужитись одна єдина літургія, як настане кінець всього сущого. І те, ще літургія тільки буде підходити до кінця, як почнеться воскресіння померлих! Хто встигне причаститися, а хто не встигне, той не причаститься. Першим повстане зі своєї раки преподобний Серафим, а вже за ним всі перші померлі праотці, отці, брати і сестри.
І ось у 90-х обитель Дівєєвська передана Церкві, мощі преподобного урочисто повернуті і справа йшла до першої літургії, хоча її важко було назвати першою, тому, що вже і до повернення мощів на руїнах собору служились літургії. Але, то не враховувалося. Ось мощі повернені і завтра служиться перша літургія на чолі з патріархом, яка має бути останньою.
Можна собі уявити ситуацію, нервозну обстановку серед натовпу віруючих з певним есхатологічно типом мислення, що прийшли до обителі. Деякі радіють часам, що змінилися, і храмам і обителям, що знову відроджуються, а для декого це лише «малий час» з однією єдиною, до кінця не дослуженною літургією і потім жах і морок великого Дня Гніву Господнього або просто - Страшного Суду Божого. Замість радості тривожні очікування, похмурі настрої.
Ось на ранок наступного дня віруючі збираються в центральний собор. Літургія одна за одною своїми складовими частинами відходить, ось проспівали «Херувимську», ось відійшла і «Милість миру». Літургія, таким чином, впритул наблизилася до «Отче наш», а потім вже і до запричастного вірша. Тривога і напруга, пов`язана зі здійсненням, чогось значного, очікуванням кінця витають у напруженій, напруженій до краю атмосфері собору. Людей багато, по місцях то там, то сям чуються схлипування, істеричні вигуки, крики біснуватих. Через велику кількість людей, натовп, що переповнює храм, час від часу коливається хвилями то з один, то в другий бік.
І ось пішли чутки, з уст в уста. Вони блискавично прорізають свідомість віруючих: повстав, воскрес преподобний. Подекуди, чути не то радісний, не то скорботний плач, що переходить у ридання. Мало того, що повстав, він вже ходить між віруючими в соборі. Патріарх, архієреї та духовенство взагалі його не бачать. Бачать його тільки гідні, кому дано, хто буде захоплений зараз ангелами «на небеса, в стрітення Господнє на воздусєх»... Напружують слух, щоб чути з неба грізну трубу Архангела, яка ось-ось повинна засурмити. Страшно!
Тетяна далі говорить: «Я зібрала всі свої сили і стала пробиватися крізь натовп, щоб побачити, хоч одним оком повсталого. Зрештою, після тривалих пошуків мені вказали на дідуся, зовні дуже схожого на преподобного. Я протиснулася до нього і стала з ним розмовляти. Але, на жаль, благообразний і добродушний дідок, на мій превеликий подив, щосили заперечував свою, якусь найменшу приналежність до воскреслого, те, що він святий Серафим. Я була дещо збентежена і розчарована».
Літургія була благополучно завершена, всі причасники, хто задумав в той день причаститися - причастився. Все закінчилося, але реальність не змінилася. Сонце продовжувало світити ясно, і кінець світу не настав.
Що можна сказати на завершення опису даних подій? Люди живуть міфами, і живляться міфами. Вони є джерелом релігійного натхнення мас. Ще давньогрецький поет Гомер писав про виховну для юнаків, творчу для правителів і держави силу міфу. Міф надихає, спонукає на подвиги. У ньому іскра духовного буття. Так є.
Здобуття зошитів рукописів поміщика Мотовилова, в яких записані розмови зі старцем Серафимом Саровським, його пророцтва, в тому числі і «Велика Дівєєвська таємниця» належить професору Харківського університету Сергію Нілусу, автору широко відомих в Росії і за кордоном «Протоколів сіонських мудреців». Джерело одне. Сергій Нілус знайшов їх на одному, якомусь старому горищі покинутого будинку, разом з «Протоколами». Знайшов і все. Більше не повідомляє ніяких подробиць. Ні місця знаходження, ні міста, ні назви вулиці, ні номера старого будинку - зовсім нічого! Дивно.
Сумнівність сумно відомих «Протоколів», що внесли свій страшний внесок в розпалювання міжнаціональної, релігійної ворожнечі і те кровопролиття і погроми єврейського населення, яке незабаром вони викликали, кидає чорну тінь і на самі «Записки Мотовилова». І головне - сумнівність, історична суперечливість, якщо не сказати прямо: недостовірність, підробленість знахідки, для історика явні. Але, от загадка? Таємниця, в яку не може увійти ніхто ні з великих духівників, ні знаменитих психологів, вони - ці рукописи, є найважливішим джерелом релігійно-національного натхнення величезних мас віруючих людей кінця XIX, XX століть і ось вже початку XXI.
Останню Таємницю Кінця нікому, крім Бога, не дано знати. Але, люди жадають знання цієї Таємниці.
З жовтня місяця 2007 року в печері, глибоко під землею перебували 29 людей, очікуючи кінця світу. Четверо з них діти, які не можуть усвідомити ситуацію.
Отець Андрій Кураєв каже: «пройдіться нашими храмами, книжковими крамницями і ви знайдете масу різноманітної істеричною літератури про видіння, одкровення, знамення, таємниці, загадки про кінець світу і дуже мало знайдете літератури про життя у Христі».
Я ж скажу, що вчення про кінець світу, апокаліптику, не благочестиве, таке собі, народний переказ, доповнення до вчення церковного, хоч як би бажали це приховати провідні богослови, але - основний гвинт його! Так є! Почитайте самого Христа в Євангелії. Особливо Матвія 24 главу. Ого, нічого собі доповнення! Завершення, швидке припинення видимих часів і настання Нового Царства Христового - основна ідея Євангелія.
Прибери за порадою отця Андрія апокаліптику з Євангельських текстів і залишиться, що? Нічого! Одна суть голий, холодний моральний імператив, що найменше всього бажали б бачити віруючі. Це нецікаво бунтівному людському духу. Дух чоловічий хоче сперечатися, протистояти, бунтувати. Прибери вчення про кінець світу з нашої догматики і церква перетвориться на такий собі морально-етичний клуб! Людіє уявляєте! Хто хоче, спростуйте мене.
І ось, Пенза! Чим закінчиться ще невідомо?
У психоемоційному комплексі людей стався черговий важкий, болючий спалах апокаліптичного божевілля! А скільки їх було в історії - не перелічити! Я чув висловлювання з цього приводу різних богословів, політиків, священиків і всі вони суть зводяться до банального повторення одного і того ж: винні, ще царська влада, потім - радянська влада, що людей духовно правильно не довиховали, не догледіли, прогавили! Ой, Господи, які ми погані! Все на нашій совісті! Каємося, надолужуємо втрачене, дістаємо для себе уроки на майбутнє... І так далі і тому подібні нерозумні наші і короткозорі «глаголи».
Скажіть, чи можна напоумити заблукалих бабусь, що мотаються бадьоро по судах, щоб з них зняли горезвісні коди? Не можна, неможливо, тому що в них від цих мотань прокинулася друга молодість. Релігія - найсильніше спонукання людини до дії!
А печера під Пензою та коди - одного поля ягоди.
Я думаю, слід мудро зізнатися у своєму людському безсиллі перед даними спалахами апокаліптичного божевілля, перед бунтом духу людини проти всього розумного, мудрого, стабільного, творчого. Це таємно-радісна втеча у світ розкутих розгнузданих інстинктів, і хоч як парадоксально визнати - це одна з форм, щоправда, потворних, прагнення до внутрішньої духовної свободи. Факт - вірус агресивності, бунту живе в людстві спочатку і його не викоренити ніякими гречним виховання і методично навчальними прийомами.
Як у світі природи бувають руйнівні урагани, бурі, смерчі, так само і в духові людському були і будуть подібні явища. Наша справа тільки, скільки в наших силах, присаджувати сіє не в міру збурене духовне безумство і благоговіти в глибокій покорі перед вічною Таїною Божою, таємницею світу, природи буття і не робити нерозумних плоских заяв, радянського типу: не довиховали, упустили, прогледіли. Давайте чесно скажемо: запобігти цьому не можна, неможливо.
Розвиток світу постійно відбувається в катастрофічних «апокаліптичних» ритмах, пошук гармонії в світі безглуздий, нам лише доводиться з жахом спостерігати всеруйнуючу лють часу.
************************
Людство не знайшло ще, та й навряд чи знайде в майбутньому, дієві механізми контролю над власною агресивністю, фатальним безумством, своєї занепалої природи. Це питання до Бога. Ми віруючі знаємо і віримо, що неможливо людям, можливо Богу! Але тільки як довго доведеться чекати божественного втручання - невідомо. Ми благоговіємо перед вічною таємницею Божою.
Якщо б ми знайшли ліки від духовної хвороби, у світі автоматично знялися б, розв`язалися корінні проблеми людства, над якими воно титанічно бореться вже от скільки тисячоліть і головна з них - проблема воєн і жахів, убивств, терактів, що переслідують нас майже повсюдно.
А так, біблійне Одкровення на всі часи - життя світу є не рай, але, на жаль, вигнання з раю. Терни й будяччя бачаться нам замість благоквітнучих троянд.
********************************
Священне Писання, Церква і Святі Отці застерігають і пропонують нам для спасіння душі модель дорослої релігійності: порятунок душі і чисте, непорочне житіє. Ця істина вірна, рятівна і головне - творча в плані життя: як майбутнього, так і нинішнього. Їх девіз: не боятися привидів страшної ночі життя, але, побоявшись перед вічною таємницею Божою - треба жити, треба любити, треба вірити! Так є.
В історії ж вселенської релігійної свідомості, були дві людини - Мухаммед (засновник Ісламу) і Мартін Лютер, що сказали з даної теми однакові слова: «Якщо мені скажуть, що завтра кінець світу, то ще сьогодні я посаджу дерево!»
Варто прислухатися. У них є зерниста думка.
Архімандрит Авакум (Давиденко) - для "УНІАН-Релігії"