Чудовий розкішний парк, прикрашений скульптурами минулих століть, водоспади, острівці, з’єднані кам’яними мостами, — такий неповторний мальовничий пейзаж відкривається з високої, увінчаної дзвоном, вежі відремонтованого і реставрованого замку-фортеці. Саме така унікальна споруда рідкісна — зведена на природному фундаменті у вигляді гранітної скелі, що на кілька кілометрів глибоко під землею і з усіх боків омивається річковими водами.
«Замок Радомисль» — учасник та дипломант проекту «Віа Регія — Україна — культурний шлях Ради Європи». Адже саме тут, через давньоруське городище Микгород, у середні віки проходив найдовший у Європі (чотири з половиною тисячі кілометрів) сухопутний торговий королівський шлях Віа Регіа, який перетинав вісім найбільших європейських країн із заходу на схід — від узбережжя Атлантичного океану до Києва.
На цьому місці ченці Києво-Печерської лаври майже чотири століття тому заснували першу в Центральній Україні папірню — фабрику виготовлення з кропиви і льону надзвичайно міцного та довговічного паперу, що мав власний водяний знак. Його переправляли човнами по річках Мика, Тетерів і Дніпро до друкарні Києво-Печерської лаври. Радомишльська папірня стала важливим чинником розвитку православного книгодрукування в Центральній Україні. Саме на її папері надрукована 1616 року в Лаврській друкарні перша в Києві книга «Часослов».
На честь засновника Радомишльскої друкарні, відомого релігійного і громадського діяча того часу, просвітителя архімандрита Єлисея Плетенецького в історико-культурному комплексі споруджений єдиний в Україні монумент на річці. У замку-музеї планують відновити роботу папірні, щоб відвідувачі могли власноруч виготовити папір за давньою технологією.
Після занепаду фортеці-папірні на її руїнах був споруджений з червоної цегли млин, що працював з перервами до середини 90-х років минулого століття. І ось нині відремонтована і реставрована з дотриманням стародавніх будівельних технологій історична споруда знову ожила. Тут відтворені інтер’єри минулих століть, представлені колекції історичних мап території України, старовинних прасок і кованих виробів, плетених із соломи амфор, скринь та інших старожитностей.
Справжньою окрасою «Замку Радомисль» став музей домашньої ікони «Душа народу», де в унікальній експозиції понад п’ять тисяч ікон, які оберігали житла українців упродовж XVII—XX століть. Кожна з цих ікон, за словами етнографа Олеся Долі, — не тільки твір мистецтва, не просто пам’ятка історії чи культури, це духовність народу. Адже біля неї люди молилися віками, тому разом з іконами бережемо й пам’ять про них. А народний художник України Анатолій Гайдамака назвав історико-культурний центр і музей ікон справжнім духовним центром, святинею української нації.
Зібрала цю колекцію ікон за 15 років, а також виступила ініціатором та фундатором історико-культурного комплексу «Замок Радомисль» разом зі своєю родиною відомий лікар і меценат Ольга Богомолець.
Серед експонатів музею — домашні іконостаси завдовжки понад чотири метри, крихітні подорожні образи, козацькі ковчеги і гуцульські ікони-складні, з якими гуцули виходили на полонини. Є тут образи, написані на полотні, склі, вилиті з металу і вирізьблені з дерева. Є і придорожня ікона святого Миколая Чудотворця, висічена на камені.
Всі ікони куплені на базарах-барахолках, зазначила Ольга Богомолець, яка називає їх іконами-сиротами. Відновлювали їх професійні реставратори. Минають інколи роки, доки та чи інша ікона отримає друге життя. У них — душа багатьох поколінь українського народу. З поверненням домашніх ікон до людей повертається й віра, надія, любов.
ВАРТО ЗНАТИ
Загалом українська домашня ікона — це окрема культура, окремий напрямок розвитку духовності й еволюції віри. Вона відрізнялася від ікони церковної тим, що на ній зображувалися святі покровителі сім’ї. За цими іконам можна було визначити, як звали їхніх господарів.
У галереї представлені ікони з усіх регіонів України. Наприклад, у Полтавській області майстри-іконописці писали образ Бога завжди на тлі голубого неба. Художні особливості домашніх ікон у Київській області — чорні, сині і зелені німби святих. Ікони Поліського краю прикрашали яскравими квітами, з використанням зелених і синіх кольорів. Майстри Чернігівської області фарбували дошку червоною фарбою, а потім, коли вона висихала, зверху писали на ній іншими фарбами, і ці ікони випромінювали тепло. Ікони західноукраїнські, зокрема гуцульські — багатосюжетні, динамічні.
Різноманітними були функції обрядових ікон. Наприклад, коли народжувалася дитина, вирізали дощечку довжиною її зросту і на ній зображували або покровителя дитини, або свято, в яке вона народилася. Були обрядові вінчальні пари ікон.
Житія святих за іконами-книгами вчили родини честі, моралі. І ще була така традиція: — двічі на день перед тим, як сідати за стіл їсти, у сім’ї просили перед молитвою пробачення одне в одного за завдані образи. У кожній українській родині була дорожня ікона, і коли відправляли дитину на навчання або на службу у військо чи переїжджали куди-небудь, обов’язково брали з собою образок, який нагадував про рідну землю, сім’ю.
Є в колекції й ікони понівечені, посічені шаблями, прострелені кулями, обпалені вогнем, у часи войовничого атеїзму їх пиляли на дошки і робили з них полиці і скрині.
