Понеділок,
25 вересня 2017
Наші спільноти

Собор новомучеників. Сила не в силі, а сила в любові

5 лютого - Собор новомучеників і сповідників Російських - Православна Церква вшановує пам`ять усіх, хто постраждав в роки гонінь за віру Христову.

5 лютого в Церкві - день дуже особливий. Він присвячений спогадам про мільйони наших співвітчизників, які постраждали за віру в період відкритих гонінь на Церкву, на Православ`я, - обмовлених, невинно засуджених, викреслених з життя. «Вина» більшості з них полягала лише в тому, що вони були «занадто хорошими людьми».

Священнослужителі, архієреї Російської Православної Церкви, прихожани храмів... І серед них - відомі вчені, письменники, юристи, лікарі, діячі культури, військові та звичайні люди. Але, скільки б не возносилася сила, вона виявилася не владною перемогти Дух, знищити молитву. Незважаючи ні на що, вони залишилися християнами, пам`ятаючи про те, що Господь особливо близький до страждаючих: де Хрест, там і Христос. Як вираз сповіді цілого покоління прозвучали в ті роки слова сщмч. Серафима (Чичагова), митрополита Петроградського: «Сила не в силі, а сила в любові».

Неоголошена війна

«Емалевий хрестик в петлиці,
І сірої тужурки сукно.
Які прекрасні особи,
І як це було давно.
Які прекрасні особи,
Але як безнадійно бліді -
Спадкоємець, Імператриця,
Чотири Великих Княжни »...

...Їх сімейні фотографії тривалий й час були недоступні увазі нових поколінь в СРСР. Публікувати їх, з точки зору ідеологів, було просто небезпечно, оскільки це було свідчення, занадто ясне для тих, хто вміє бачити. Коли на початку 90-х рр. у пресі з`явилися перші архівні знімки родини Романових, багато людей з подивом виявили, що в їхніх обличчях було більше людського, ніж у звичних типах керівників держави. Вони не вселяли страх. І мимоволі на думку приходило питання: «Чому?» Як сталося, що в «справедливій державі» ця сім`я, де було п`ятеро дітей, була убита без суду і слідства, без права оскарження та дотримання юридичної норми? Це був випадок розправи над главою країни, котрий не має аналогів у європейській практиці, оскільки навіть найлютіша влада все ж не наважилася так безсоромно вбивати дітей.

Щось не складалося, не сходилося в схемі звичних інтерпретацій. «Несподіванка народної помсти для «кривавого тирана», його «безвілля» часто ілюстрували так: «Сидить Микола II під арештом і читає Кіплінга і Чехова!» От, вже, дійсно... Але варто було уважніше ознайомитися з документами, спогадами сучасників, і відкривалося інше. Визнання государя: «Я беріг не самодержавну владу, а Росію. Я не переконаний, що зміна форми правління слугуватиме щастю Росії» мало продовження: « Якщо я перешкода щастя Росії і всі, хто стоять нині на чолі її суспільних сил, просять залишити трон і передати його синові й братові своєму, то я готовий це зробити, готовий навіть не тільки царство, а й життя віддати за Батьківщину». Разючий хід думки для людини, наділеної владою!

Один за другим шикувалися факти: по суті, він дав все, про що його просили - Маніфест, Думу, і, применшуючи свої можливості, щиро сподівався на те, що волевиявлення народу приведе країну до Законодавчих зборів, які будуть здатні обрати краще для країни...

Мужністю і усвідомленням можливої розв`язки вражають і слова 14-річного царевича Олексія: «Якщо будуть вбивати, аби не мучили».
Публікація листів Олександри Федорівни та царівен пролила світло ще на одну обставину: хто ще з російських государинь за всю історію так трудився над лікуванням поранених? У роки Першої світової цариця разом з доньками кілька років проводить в лазаретах, і вони працювали під керівництвом хірурга Гедройц як сестри милосердя. Старші доньки Миколи II робили в середньому по 12-15 перев`язок в день.

Так що ж було за цим самим читанням Кіплінга і грою в доміно вже після арешту? Спокій чи крайні обставини, чи не той самий «дух мирний», який ніяка жорстокість відняти не в силах?
Чи не ця якість змусила повернутися в Алапаєвськ до інших членів царської сім`ї і до своєї матінки - настоятельці Марфо-Маріїнської обителі - Великої княгині Єлисавети і Варвару Яковлєву, коли в Єкатеринбурзі чекісти, фактично, відкрили їй план розправи і запропонували зберегти життя? Дух мирний...

Події 1917 р. були не просто зміною влади. Найстрашніше сталося в психології народу - російські люди підняли руку на єдинокровних і єдиновірних - на співвітчизників. «Безкровна революція», оспівана в шкільних підручниках, обернулася прихованим повсякденним кровопролиттям. Продрозверстка, масовий голод, каральні експедиції ЧК і насильницька колективізація довершили «переможну ходу» нової влади. Вибухи аплодисментів на з`їздах приховували істину про безперервну десятиліттями громадянську війну всередині Росії.

За роки «побудови комунізму» люди звикли навіть до зовнішнього неподобства представників псевдонародної диктатури, будь то місцева «Анка-влада» або впливовий член совдепу. Від того-то такою недосяжною, далекою здавалася багатьом та межа, за якою залишилися знедолені народом законні правителі Росії. «... І як це було давно ...»

Архієреї

Вбивство царської сім`ї виявило характер режиму, і тут же позначилася позиція нової влади щодо Церкви. Першим ударом для Православ`я стала розправа над митрополитом Київським Володимиром, вчинена в січні 1918 р. в стінах Києво-Печерської Лаври. Владику заарештували пізно увечері і розстріляли за огорожею монастиря без суду і слідства нікому не відомі люди на чолі з комісаром-матросом. Трагедія і, в той же час - перший образ того, як личить поводитися архіпастиреві: його вбивали, а він благословляв, на нього націлювали зброю, а він молився з піднятими руками: «Господи, не вміни їм гріха. Не відають, що творять!».

Більшовицький терор був прообразом «соціалістичної законності», що зароджувалася. Наступні цій події «заходи» отримали систематичний характер. Своєрідною законодавчою «підставою» для продовження переслідування віруючих послужив виданий у 1918 р. декрет «Про відділення Церкви від держави і школи від Церкви», що сприймався представниками влади на місцях як сигнал до повсюдного знищення Православної Церкви та її служителів, а також до розграбування церковного майна. Коли у 1921 р., після закінчення громадянської війни, Росію охопили незвичайні розруха і голод, пішла нова «хвиля» гонінь, які тривали під виглядом організованого «походу пролетаріату на церковні цінності».

«...Я не знаю, що ви мені оголосите у вашому вироку, життя або смерть, але, хоч би що ви в ньому проголосили, я з однаковим благоговінням зверну свої очі вгору, покладу на себе хресне знамення, і скажу: «Слава Тобі, Господи Боже, за все», - прозвучали в той час в залі судового засідання слова митрополита Веніаміна Петроградського. В них - все: і ставлення до суду, що представляв собою ретельно продуманий спектакль, і свідчення віри... Ні прокльонів, ні спроб «викривати божевільних» - спокій, гідність, та ж євангельська простота, що й звичайно.

Особиста скромність і некористолюбство митрополита Веніаміна були добре відомі. Слова Владики, звернені до ініціаторів кампанії з вилучення церковних цінностей: «Ми все віддамо самі» - були абсолютно щирі. Але в тому-то й річ, що перешкодою для влади була не протидія Церкви, а саме Її неспротив і особистість таких архієреїв, як Патріарх Тихон, митрополит Веніамін, єпископ Іларіон Верейський, митрополит Серафим (Чичагов). Їхній вигляд, людські якості, глибока освіченість і християнське смирення становили занадто помітний контраст неуцтву влади. Ось чому провокований владою конфлікт з Церквою носив особистий, персоніфікований характер.

Не шану і комфорт обіцяло в той час архієрейське звання, а готовність у будь-який момент піти на страту. Кожен з тих, хто відгукнувся на заклик Божий в ті роки вартував десятьох. Як до випробування вірності поставився до пропозиції Патріарха Тихона стати його помічником в справі церковного управління і майбутній митрополит Крутицький і Коломенський Петро: «Я не можу відмовитися. Якщо я відмовлюся, то буду зрадником Церкви, але, коли погоджуся, знаю, я підпишу сам собі смертний вирок». І він дав згоду. Всім, хто бачив його, ясно було, що Владика не відповідав тому карикатурному образу духовенства, який посилено зображала і тиражувала радянська агітаційна пропаганда.

Коли в ОГПУ зрозуміли, що митрополит Петро не погодиться співпрацювати з ними ні під яким приводом, було прийнято рішення негайно заарештувати його. З 1925 до 1937 він пройшов майже безперервний шлях арештів, тюремних ув`язнень, заслань на Крайню Північ. Скільки всього випало на його долю! Голод, цинга, непритомність від задухи і випарів в тюремних дворах-колодязях. Тілесно він «здав» тільки у 1931 р., коли, в обмін на звільнення, що наближалося по закінченню терміну ув`язнення, йому запропонували стати... інформатором ЧК. Як міцне дерево, розбите блискавкою, тримається корінням, так до останнього тримався і він без медичної допомоги, без будь-яких пом`якшень і поблажливості до віку. В 1936 р. йому було вже сімдесят чотири. Підходив до кінця доданий йому термін ув`язнення. І тоді його оголосили... померлим, а в 1937 р. розстріляли як «ворога народу».

У списку постраждалих архієреїв - і «права рука» Патріарха Тихона, єпископ Іларіон (Троїцький) - в миру богослов, а в таборі - велетень, богатир, який очолював «риболовецьку артіль» священнослужителів, той, до кого, за спогадами письменника Б. Ширяєва, ніхто й на Соловках не смів звернутися: «піп» або «опіум», тільки «Владика» або, в крайньому випадку, - «ув`язнений».

Він був духовною опорою для багатьох, являючи приклад незлоби, терпіння до всіх... Смерть наздогнала його вже при поверненні з табору - в поїзді він заразився тифом. У тому ж ряду - і сщмч. Серафим (Чичагов) - пастир, вчений-історик, лікар, талановитий іконописець, композитор ... За відмову співпрацювати з оновленцями - церковними революціонерами, які виконували «замовлення» влади - створити нову декораційну церкву, позбавлену благодаті священних таїнств - він не раз піддавався арештам, в 72 роки був відправлений на заслання до Архангельська, а в 80, уже дуже хворий, після місяця безглуздих допитів в Таганській в`язниці, за вироком «трійки» розстріляний на підмосковному полігоні Бутово.

Безліч архіпастирів в ті роки саме так засвідчили своє право на це звання. І врівень з усім цим було безкровне мучеництво Предстоятеля Церкви, коли неможливо було полегшити долю постраждалих за віру, неможливо було навіть простежити за тим, хто, на який термін і куди засланий!

Влада соловецька

30-і роки стали «тріумфом влади соловецької» вже в національному масштабі... Люди всіх станів і звань, вони частіше за все так і не могли зрозуміти, в чому полягала їхня провина. Для вироку до табірним робіт було достатньо одної підозри, доносу або просто знайомства з тими, з ким зводила рахунки нова влада. Велика частина з них опинилася в ув`язненні без якихсь розумних причин для арешту, без найменшої законної підстави. Вчора ще шановані і улюблені близькими, після винесення вироків явочним порядком, не маючи ні захисту, ні права на оскарження, вони виявлялися «краплею в морі» людської маси, розосередженої на нарах під дулами охорони НКВС.

Але в катівнях, серед повсякденного вбивства, бузувірських тортур і принижень від кримінальників і конвойних, серед голоду і хвороб люди, як ніколи раніше, прагнули зберегти душу. Вчені, серед яких було чимало академіків, влаштовували таємні «семінари», актори ставили вистави, а духовенство високо тримало хрест, виконуючи з ризиком для життя свої обов`язки - сповідуючи, здійснюючи таємні служби, навіть причащаючи людей на журавлинному соку (через брак вина) і трухлявому тюремному хлібі. Якби це виявилося, священика могли б відправити в «штрафну зону» - на знамениту соловецьку Секіріну гору, наприклад, звідки поверталися небагато: урізана до мінімуму, і без того мізерна норма їжі, ночі в неопалюваному приміщенні, нерухоме багатогодинне сидіння під дулом конвойного робили свою справу...

Серед сотень тисяч сповідників - відомі: архієпископи Лука (Войно-Ясенецький), Іувеналій (Масловський), єпископи Афанасій (Сахаров), Аркадій (Остальський), Веніамін (Мілов), Арсеній (Жаданівський), Андроник (Нікольський), Онуфрій (Гагалюк) , схиархімандрит Антоній (Абашидзе), архімандрит Кронід (Любимов), ієромонах Никон (Бєляєв), протоієрей Іоанн Восторгов і Микола Гур`янов і багато-багато інших, дорогих людям імен... Але були інші, нікому раніше невідомі, такі, хто випадково потрапив до «гулагівських хронік», завдяки спогадам Б. Ширяєва, батюшка Никодим з-під Полтави - «втішний піп», який поспішав на перший поклик до всякої душі з Євангелієм, простим «саморізним» хрестом - справжній був відібраний - і причастям, і замучений на Секіріній горі за одне таке «порушення».

А скільки віруючих з мирян постраждало в ті роки? Без числа. І практично в кожному районі - свої «Соловки», своє «Бутово». Чи можна перелічити всіх? За рік, з липня 1937 по серпень 1938-го року, на одному тільки Бутовському полігоні було розстріляно 20.765 чоловік. Розстріли тривали з 20-х до початку 50-х...

Перетворення системи

У 50-х - 60-х роках, за часів «відлиги» для Церкви розпочався новий етап випробувань, пов`язаний з парафіяльною реформою - період розгулу «уповноважених», що з хронометричною точністю фіксували кожен крок, кожне слово духовенства.
Хіба не мучеництво - маючи за плечима сім`ю і декілька дітей, в 40 років бути виведеним за штат «турботами» уповноваженого і старости, як протоієрей Михайло Старков з Пермі? Лише незадовго до смерті в архівах випадково знайшли його «справу». «Злочин» батюшки полягав у тому, що у себе на парафії він... часто здійснював хрещення дітей і немовлят.

Довгі роки злиднів, існування на межі фізичних можливостей. Іде, бувало, старенький священик, важко пересуваючи ноги, і несе клейончасту сумку - «благословили на одному приході». А в сумці... незліченна кількість зеленої цибулі і баночка торішнього варення. Прийде в храм, і люди злітаються до нього, як голуби. Розспівуючи слабким голоском святкові тропарі і кондаки, благословить всіх з любов`ю, як своїх дітей. Почне згадувати щось, та тільки перерве сам себе глибоким зітханням: «Мовчу за заповіддю, мовчу за заповіддю...». Сльози течуть по щоках, а лице ясне, світиться. Пройшов рік після його смерті, і в день пам`яті від Свято-Троїцького монастиря, де його приймали, підтримували і звідки проводжали в останню путь, до Богоявленського, де тепло поминали, мостом перекинулася через Каму яскрава, сяюча всіма фарбами веселка.

Ми часто не можемо потерпіти малого, а починаєш читати житія сповідників і новомучеників XX століття, а там - мир, радість ... Там - Пасха. Єпископ Іларіон виходить на човні у відкрите море для того, щоб врятувати життя одному з табірних начальників, а «втішний батюшка» Никодим і на Секіріній горі в штабелях благовістить хлопцям - табірній шпані - про Христа. Над залитою кров`ю землею Соловків до неба підноситься молитва, колишуться хоругви, мерехтять вогні. Архієреї в старовинних вбраннях, узятих під «чесне слово» з місцевого музею, читають Євангеліє, і сотні людей, хворих, ослаблених - йдуть хресним ходом назустріч Воскреслому Спасителю ...

Марія Дегтярьова, "Православ`я і світ".
 

Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram та Viber
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку