Українська мова: крапочка над нашим «і»

Вчора в Україні відзначили День української мови та писемності...У стародавній українській мові не було слів «айпод», «айпад», чи «блокбастер». Проте це не заважало їй бути виразно українською.

9 листопада в Україні офіційно відзначається як День української мови та писемності. У своєму вітанні президент Янукович дещо змістив акценти – тепер це просто день мови та писемності («української» десь випало), бо для нього, судячи з усього, ще не до кінця ясно, чи існувала українська мова за часів Нестора Літописця, до дня якого приурочене нинішнє свято.

За словами президента, це свято – «ще один привід поговорити», причому він сподівається, що «українські вчені, літератори – літописці нашої сучасності проведуть відвертий і корисний діалог із суспільством».

Тож у путь.

На жаль чи на щастя, у стародавній українській мові не було слів «айпод», «айпад», чи «блокбастер». Проте це не заважало їй бути виразно українською. Хоч і звалася вона тоді «руською».

На письмі цілком українська мова присутня ще в князівських, законодавчих збірках «Руської Правди» й особливо в побутових написах і князівських грамотах. Ці тексти створювалися для того, щоб населення точно й однозначно їх розуміло.

Саме ці тексти, написані в князівських грамотах, на зброї, посуді, у графіті Софії Київської, найбільше наближені до сучасної української мови та за своєю суттю є архаїчною українською.

За часів Київської Русі у русинів, тобто в мешканців Центральної, Північіної й Західної України, були такі особливості мовлення: говір на «о», тобто окання; м’яке закінчення дієслів у третій особі обох чисел («пишеть», «імуть»); г вимовлялося як придихальне латинське h тощо. Усе це характерні риси української мови, які відокремлюють її від інших слов’янських мов.

Київський князь Володимир Мономах добре володів церковнослов’янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути українських слів: дивуватися, ірій, сторожа, парубок, ворожбит, гребля, лінощі, сором, вдовиця та ін.

У стародавніх літописах, написаних церковнослов’янською, збереглися численні українські вкраплення, яких не існує в церковнослов’янській мові. Це сотні українських слів: криниця, рілля, вовна, гребля, лагодити, глек, коваль, кожух, яруга, не доста, жалощі, година, брехати, туга, теля, тын, наймит, бчелы, гостинець «шлях», пакощі, око, господар, волога та багато інших.

У літописах іменники в давальному відмінку однини приймають характерні для української мови закінчення –ови/–овЂ, –еви/–евЂ: мужеви, Моисеєви, Богови, кесареви, Романови, Володареви, коневи, голубеви, по Ручаєви, монастыреви, волови.

Приміром, якою мовою написано цей уривок літопису:

«Вста Володымер и Святополк, и циловастася, и поидоста на Половци, Святополк с сыном, Ярослав и Володымер с сынми, и Давыд со сыном... И оболочишася во брони, и полкы изрядыша, и поидоша ко граду Шаруканю; и князь Володымер прыставы попы своя... Поихаша ко граду, вечеру сущю, и в недилю выидоша из города, и поклонышася князем Рускым»?

З церковнослов’янської тут хіба що окремі закінчення. Це як спудеї з середньовічного анекдоту, які всі рідні слова закінчували на «-ус» і вважали, що говорять латиною.

Український характер народної мови Київської Русі підтверджують й іноземниі джерела. Єврейські теологи ХІ і і ХІІІ ст. Соломон Іцхакі та Ісаак Бен-Моїсей наводять «руські» слова часів Київської Русі: «сніг» і «пліт», записавши їх з характерним для української мови ікавізмом – поширенням літери «і» там, де інші слов’яни застосовують «о» чи «е».

Власні імена руських князів, які зустрічаються в літописах, переважно є типово українськими: Всеволод, Володымерко, Володар, Василько, Іванко, Володыслав, Олена, Михалко, Дмитро, Данило. Не менш характерні імена простих людей часів княжої Русі: Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Ма́рко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Христина. Те ж стосується й географічних та власних назв Х–ХІІІ ст. (які могли бути тільки власними, місцевими, а не церковнослов’янськими): Лыбидь, Угорське урочище, Лядські ворота, Печерська лавра, Довбычка і т. д.

Словосполучення «руська княгиня» в усіх літописах пишеться виразно по-українськи: «руська княгыня», руський – «руськый». Чеський відповідно «чеськый», польський – «лядськый».

Примітно, що навіть предки росіян зверталися до князів з властивим для української мови звальним відмінком: «княже», а до княжни «княгыне».

У всіх літописах переважає повноголосся, характерне для української мови: Володыслав, Володымер, полон, ворожда тощо. Є в літописах і місцеві назви місяців – серпень і грудень.

Українська мова створена на базі місцевих стародавніх слов’янських діалектів. Вона в цілому сформувалася в межах антського союзу племен IV–VII ст. У цей історичний момент слов’янські племена на території України увійшли в більш тісну взаємодію. Українська зберегла тісні зв’язки з іншими живими слов’янськими мовами.

Ані на території сучасної Росії, ані на території Білорусі слов’ян на той час ще не було: територія сучасної Росії була заселена переважно фіно-угорськими, а Білорусі – балтськими племенами.

А ось ще приклад. Якою це мовою?

«Комони ржуть за Сулою, —

звенить слава въ КыєвЂ;

трубы трубять въ НовЂградЂ, —

стоять стязи въ ПутивлЂ!»

«Ни хытру,

ни горазду,

ни птицю горазду,

суда Божіа не минути».

«На НемизЂ снопы стелютъ головами,

молотятъ чепи харалужными,

на тоцЂ животъ кладутъ,

вЂютъ душу отъ тЂла».

«А половци неготовами дорогами

побЂгоша къ Дону великому:

крычатъ тЂлЂгы полунощы,

рци, лебеди роспущени...

орли клектомъ на кости звЂри зовутъ;

лисици брешутъ на чръленыя щиты».

«Помчаша красныя дЂвкы половецкыя,

а съ ними злато,

и паволокы,

и драгыя оксамиты.

Орьтъмами,

и япончицами,

и кожухы».

«ДЂти бЂсови кликомъ поля прегородиша,

а храбрїи русици преградиша чрълеными щиты

Ничить трава жалощами,

а древо с тугою къ земли приклонилось».

Нагадаю, Ђ – це українська «і». За часів Київської Русі церковнослов’янське «Ђ» («ять») читалося як українське «і». Наявні в «Слові о полку Ігоревім», а також у численних літописах різнонаписання на кшталт «дЂвицею – дивицею» свідчать про те, що Ђ у «Слові о полку Ігоревім» вимовляється як «і», «и». В російській мові церковнослов’янське «Ђ» здебільшого трансформувалося в «е». Однак навіть у російській мові в коренях деяких слів, наприклад, у таких як «сидеть» (від церковнослов’янського сЂдЂти), «повелитель» (від повелЂти), «свидетель» (від вЂдЂти) дотепер збереглася споконвічна вимова.

Хоча «Слово о полку Ігоревім» написане церковнослов’янською мовою, це виразно український твір – як за місцем написання, місцем і контекстом описуваної події, так і за мовними особливостями – явними українізмами, яких немає в церковнослов’янській мові. Ці українізми могли взятися в «Слові о полку Ігоревім» тільки з живої народної мови.

А що ж являє собою так звана старослов’янська (або церковнослов’янська) мова?

За часів Київської Русі література творилася переважно церковнослов’янською мовою. Ця мова була створена слов’янськими просвітниками Кирилом і Мефодієм для християнізації слов’ян. Метою слов’янських просвітників IX ст. Кирила і Мефодія було створення штучної мови, яку б розуміли всі слов’яни, від болгар до чехів і моравів. Церковнослов’янську було створено на основі солунського діалекту болгарської мови.

У Болгарському царстві церковнослов’янська мова зазнала розквіту. У цій формі вона прийшла на Русь – як мова релігійних служб та офіційних документів. Церковнослов’янською ніколи в побуті ніхто не розмовляв, крім частини болгар.

Церковнослов’янська для східних і південних слов’ян стала аналогом західноєвропейської латини, якою в Західній Європі тривалий час відбували богослужіння та писали книги й навчалися.

Церковнослов’янська використовувалась як міжнародна – болгарами, сербами, хорватами, моравами, а також у Київській Русі.

Тривалий час до ХVII ст. церковнослов’янська також використовувалася як письмова та релігійна мова у неслов’янських народів Молдови та Волощини.

Попри поширення на письмі церковнослов’янської мови, за часів Київської Русі починають для письма використовувати й українську мову, яка тоді називалася руською.

У Росії російська мова виникла насамперед на основі церковнослов’янської, створеної просвітниками Кирилом і Мефодієм, та привнесеної разом із церковною грамотою князями з династії Рюриковичів й адаптованої змішаним слов’яно-фіно-угорським населенням тих земель.

У Білорусі білоруська мова сформувалася на основі засвоєння мовами місцевих слов’янських племен балтської вимови.

Попри те, що перші поодинокі літературні пам’ятки англійською, італійською, французькою мовами були створені лише в XIV–XV ст., ці народи вважають своєю всю місцеву літературу, написану латиною, і, відповідно, вважають своїми всіх місцевих письменників, які творили латиною.

Український вчений Михайло Максимович мову «Слова» назвав етапом «борення» живої мови з книжною болгарською (церковнослов’янською).

Російський літературний критик XIX ст. Віссаріон Бєлінський вважав цю пам’ятку українського походження, тому що «є в мові його щось м’яке, що нагадує нинішнє малоросійське наріччя».

…Деякі іноземні ідеологи намагаються вивести українців і їхню мову з іноземного впливу – чи то тюркського, чи то польського – на спільнослов’янську чи «давньоруську» мови, яка нібито була спільною для всіх східних слов’ян. Проте такі твердження безпідставні.

Східнослов’янські племена вже в ХІ ст. мали цілком відмінні мовні особливості, які чітко фіксуються з тогочасних письмових джерел. Крім того, певний вплив тюрків на Київську Русь відбувався вже за часів князя Ярослава Мудрого. Тобто виходить, що тюркський вплив мав місце під час найбільшого розквіту Київської Русі в ХІ–ХІІ ст. Дарма що вплив тюрків, як і монголів, значно достовірніше підтверджений щодо етнічного походження росіян, ніж українців.

Також бездоказовою є концепція про визначальний вплив поляків на формування українського народу. Адже українці, у тому числі й західні, чи не найбільш запекло відстоювали свою самобутність саме від поляків. В умовах Середньовіччя неможливо змінити мову народу усього лише за 80 років. Осередком літературної української мови є Полтавщина й Чернігівщина, а ці території перебували в складі Польщі лише з 1569-го по 1648 рік. Тим часом письмові пам’ятки України XVI і XVII ст. не фіксують жодних суттєвих змін у своїй мові. За цей час чимало людей на цих землях не встигли зіткнутися з польською адміністрацією, не те що змінити дідівську мову. Українську мову не зміг викорчувати значно триваліший і жорстокіший тиск, який протягом останніх двох століть включав асиміляторський вплив адміністрації, спільної армії та ЗМІ.

Не вдасться вбити мову цієї землі й нинішнім депутатам та урядовцям. Які, до речі, годуються з неї.

Олександр Палій, історик - для УНІАН

УНІАН в Google News