Фестиваль дзвонів у Диканьці помирив «старших» і «молодших» братів

Мистецтво церковного дзвону сфера майже містична... Найчастіше дзвонарі - самоучки... Православні дзвони звучать як п`ятизвучний акорд зі складною гармонією.

Радянська влада, що боролася з Православ`ям і церковною культурою, зуміла вбити в Україні одну чудову традицію — православний церковний дзвін. Дзвони замовкли на десятиліття, а коли років двадцять тому церква поступово почала відроджуватися, а храми — відкриватися, виявилось, що ані дзвонів, ані уміння в них бити вже не збереглося. Отже найчастіше замість дзвонів використовувалися і продовжують використовуватися випадкові предмети — шматки рейок, відрізані газові балони і якісь невиразні залізяки.

Тому коли наприкінці літа на Полтаві — у Диканьці і сусідніх Великих Будищах — відбувся унікальний фестиваль «Диканьські передзвони», виникла надія, що у цієї теми з`явилися небайдужі покровителі і за неї узялися по-серйозному (принаймні, серед організаторів фестивалю — москвичі, уродженці Диканьської землі Тетяна і Микола Швеци, а також полтавський промисловець Сергій Кожем’яко).

Фестиваль виявився настільки «в тему», що цього року його вирішили повторити. І якщо тоді він був російсько-українським, то цього року — вже російсько-українсько-білоруським (з перспективою наступного року стати ще більш представницьким).

На жаль, традиція звонарства була настільки серйозно викоренена, що тепер найчастіше в Україні дзвонарі — це самоучки і «інтуїтивісти». Росія за церковним дзвоном її явно обганяє: в Україні немає шкіл дзвонарів, в одній лишк Москві — їх дві.

У Росії є кілька місць, де ллють церковні дзвони (найбільш вдалими вважаються дзвони фірми «Пятков і К» з міста Каменська-Уральського). У України — одне виробництво, та й те невеличке.

Тому подібний фестиваль має і суто практичне значення — навчання дзвонарів і пошук меценатів для придбання дзвонів на дзвіниці в бідних приходах.

Концептуальним і художнім керівником диканьського фестивалю став легендарний Володимир Марьянович Петровський— музикант і дзвонар з Архангельська, відомий в Росії теоретик церковного дзвону — завдяки йому настроєні дзвіниці півтора сотень російських храмів, організовано декілька щорічних фестивалів, випущено декілька компакт-дисків.

Православні дзвони в Росії і Україні принципово відрізняються від західноєвропейських перш за все своїм ладом: європейські — налаштовані на той або інший тон, і цей тон повторюється обертонами через одну і дві октави, тому на таких дзвонах можна грати звичайні мелодії — як, наприклад, на нещодавно встановленому карильоні (дзвоновому інструменті з великим звукорядом) дзвіниці Київського Михайлівського монастиря або Петропавлівського собору в Санкт-Петербурзі. Православні дзвони звучать багатше і цікавіше — як складний п`ятизвучний акорд зі складною гармонією (основний нижній тон і чотири обертони, які повторюються не через октаву). Великий дзвін може звучати одночасно у великій, малій, першій і другій октавах.

Взагалі, і мистецтво відливати дзвони, і мистецтво церковного дзвону — сфера майже містична. Сучасні високі технології дозволяють створювати дзвони з майже ідеальними параметрами — чого не могло бути раніше, коли багато речей робилися на око, за натхненням — як це зображено у фільмі Андрія Тарковського «Андрій Рубльов». А ще є повір`я, що всі чорти будуть вигнані і життя вступить в своє природне русло саме тоді, коли і над Україною, і над Білоруссю, і над Росією стоятиме такий суцільний церковний передзвін.

Ну а апофеозом і прикрасою концерту в Диканьці став виступ відомого і надзвичайно популярного церковного колективу — хору московського Сретенського монастиря під управлінням Никона Жіли, в репертуарі якого, як виявилось, є деяка кількість українських пісень і романсів.

Тема російсько-українських відносин в гуманітарній сфері — достатньо складна і хвороблива — найчастіше хтось комусь пропонує покаятися за історичні лиходійства минулого, хтось комусь — скоріше вливатися в «загальний простір», не гнобити «спільну мову» і не відмовлятися від «загальної історії». Диканьський фестиваль показав рідкісний, як за теперішніх часів, приклад слов`янського взаєморозуміння без будь-якої «старшо-молодшо-братерської» ієрархії, на взаємному і безумовному культурному визнанні і на загальному інтересі — до культури православного передзвону.

Примітно, що саме Диканька — колишній маєток Кочубєїв — кілька разів за свою історію ставала місцем кристалізації високого духу і високої культури — що навіть визначає для культурної свідомості XIX століття «український» міф Гоголя починається саме з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». А церква Ніколи Диканьського і її дзвіниця, де проходив гала-концерт фестивалю, побудована наприкінці XVIII століття за проектом відомого архітектора Миколи Львова — в класицистичному масонському стилі. Саме у цій церкві мати Гоголя молилася перед пологами— тому сина і назвали на честь святителя Миколи.

Схоже, у організаторів дзвонового фестивалю вийшло створити цікавий тренд, моду на дзвін і церковний дзвін — принаймні, подібним чином висловлювалися багато гостей заходу. І якщо дзвони і справді відганяють темні сутності, то подібна справа не тільки богоугодна, не тільки естетично чудова, але і може зробити життя світлішим і яскравішим.

Андрій Окара, УНІАН

УНІАН в Google News