Радониця: молитва за померлих – найбільше, що ми можемо зробити

Радониця: молитва за померлих – найбільше, що ми можемо зробити

У вівторок другого тижня після Великодня, який називається Фоміним тижнем, Православна Церква відзначає Радоницю – день першого поминання покійних після Великодня.

Молитва за померлих – це найбільше і найголовніше, що ми можемо зробити для тих, хто відійшов у світ інший. Загалом, покійний не потребує ні гроба, ні пам`ятника – все це данина традиціям, нехай і благочестивим. Але вічно жива душа покійного відчуває велику необхідність у нашій постійній молитві, тому що сама вона не може творити добрих справ, якими була б в змозі умилостивити Бога.

Ось, чому домашня молитва за близьких, молитва на кладовищі біля могили – обов`язок кожного православного християнина. У певні дні року Церква творить поминання всіх від віку усопших отців і братів у вірі, які удостоїлися християнської кончини, і тих, кого забрала раптова смерть, і які не були представлені у загробне життя молитвами Церкви.
Слово «радониця» походить від слова «радість»

У вівторок другого тижня після Великодня, який називається Фоміним тижнем, Православна Церква відзначає Радоницю – день першого поминання покійних після Великодня. Зазвичай у цей день після вечірнього богослужіння або після Літургії здійснюється повна панахида. За традицією віруючі відвідують кладовище, моляться біля могил, здійснюють літію (це слово в буквальному розумінні означає посилене моління), для чого необхідно запросити священика. За бажанням можна прочитати акафіст за упокій померлих душ.

За свідченням святителя Іоанна Златоуста (IV ст.), це свято відзначалося ще в сиву давнину. Слово «радониця» походить від слова «радість». Особливе місце Радониці в річному колі церковних свят – відразу після Світлого Пасхального тижня – зобов`язує нас, православних християн, не заглиблюватися в переживання щодо смерті близьких, а, навпаки, радіти їх народженню в інше життя – життя вічне. Перемога над смертю, отримана смертю і воскресінням Христа, витісняє печаль про тимчасову розлуку з рідними, і тому ми, за словом митрополита Антонія Сурозького, «з вірою, надією і великодньою упевненістю стоїмо біля труни покійних».

Зі слова Божого, знаємо, що Господь має «ключи ада и смерти следовательно, силен отверзать затворы адовы по молитвам Церкви и в силу умилостивительной бескровной жертвы, приносимой за усопших» (іжиця) (Об`явл 1; 18)
Молячись за померлих, Церква турбується про них, так само як і за живих

Молячись за померлих, Церква турбується про них, так само як і за живих, не власним іменем, а іменем Господа Ісуса Христа і силою Його хресної жертви, принесеної за визволення усіх. Ці теплі молитви сприяють тому, щоб насіння нового життя, з яким відійшли наші ближні, якщо недостатньо встигло розкритися тут, на землі, поступово розкривалося і розвивалося під впливом молитов і по милості Божій, як розвивається добре насіння в землі під життєдайними променями сонця.

Але ніщо не може відродити гниле насіння, що втратило зародок життя. У подібних випадках були б безсилі й молитви за тих, хто помер у лукавстві й без покаяння, хто погасив у собі дух Христа (1 Сол. 5; 19). Саме про таких грішників говорить Спаситель у притчі про багатого й Лазаря: їм нема звільнення з пекла, з його найглибших частин, і переходу в Авраамове лоно. Такі особи зазвичай не залишають після себе щирих молитовників до Бога на землі, не придбали вони собі друзів також і на небі серед святих, які могли б, коли вони зубожіли – померли, прийняти їх до вічних осель, тобто помолитися за них. «Приобретайте себе друзей богатством неправедным, чтобы они, когда обнищаете, приняли вас в вечные обители» (іжиця) (Лук. 16; 9)

У церковне життя проникає живе усвідомлення і почуття того, що наші покійні продовжують жити після смерті і не позбавлені духовної близькості до тих, кого залишили на землі. Тому не припиняється і молитовний зв`язок з ними Церкви. «Ни смерть, ни жизнь... не могут отлучить нас от любви Божией во Христе Иисусе, Господе нашем (іжиця) (Рим. 8, 38).

Є чудовий приклад того, як розділяють з нами радість Воскресіння Спасителя наші померлі. Преподобний Діонісій, затворник Печерський, будучи пресвітером, під час пасхальної утрені обходив з кадінням мощі святих угодників в Антонієвій печері. Коли преподобний вигукнув: «Святі отці і браття! Христос воскрес!», як грім, прозвучала відповідь від святих мощів: «Воістину воскрес!»
Померлі потребують лише однієї допомоги від своїх братів – молитви за прощення їхніх гріхів

Підтвердженням цього є уривок з книги «Стародавній патерик».

«Був у великій кіновії один економ. Коли він вів справи кіновії, трапилося йому впасти у гріх нестриманості. Так нерозкаяний в цьому гріху і помер. Авва монастиря, будучи духовним, зібрав усю братію і сказав: «Брат відійшов із життя, і ви знаєте, що для нашого спокою і дотримання обітниці мовчання він старанно займався нашими справами і спокушений був лукавим, тому із-за нас впав у гріх. Давайте попрацюємо старанно і ми за нього і будемо молити Бога». Братія ж, будучи вдячною за всі його труди, почала постити і слізно молити Бога, щоб Він помилував їхнього брата. Так провели три дні і три ночі в пості і молитві за прощення гріхів.

Авва ж сподобився видіння, він побачив Спасителя, Котрого умилостивила братія, і диявола, що почав звинувачувати Господа: «Владико, він мій. Прошу Тебе, він із наших, я сприяв йому у гріху. І будучи, Господи, Суддею Праведним, праведно суди». На що сказав йому Спаситель: «Праведний Я Суддя, але й милостивий, і межею Моєї правди і милості служить Моє людинолюбство. І оскільки Я милосердний, то буде благом не знехтувати молінням стількох святих мужів, принесеним Мені за одного ураженого, що впав у гріх, і до того ж заради них самих. Бо міг і він перебувати в мовчанні, як і всі в монастирі, і залишитися неураженим від твоїх стріл. Але через справи братії, будучи людиною, він загубив себе. Чи не бачиш, як всі на смерть віддають себе за нього? Добре, переконай їх перестати благати Мене і тоді візьми його. Якщо ж такі душі наражаються на небезпеку постраждати від голоду, три дні і три ночі закликаючи Мене і зі сльозами благаючи за нього, не перестають молитися, зітхати, бити поклони і попелом посипати свої голови, і це – за брата, переможеного не свідомо, а лукавством, – чи не благо задовольнити їх прохання? Бо якщо царів земних зворушує прохання багатьох людей за засудженого, котрого вже ведуть на смерть, і він забирає винного з рук ката, то тим більше Я, будучи Царем праведним, виконаю прохання і моління Моїх воїнів, принесене Мені за одного". Коли говорив це Господь, диявол зник. Прийшовши до тями, авва обителі розповів про все братії, і зраділи вони радістю великою. І почало обличчя покійного брата поступово очищатися від бруду і стало чистим. Упевнившись, що приєднав Господь його душу до спасенних, тіло захоронили. І раділи всі чудесному спасінню брата, тому що «близок Господь ко всем призывающим Его… в истине» (іжиця) (Пс. 144:18).
Молитва любові ніколи не буває марна. Якщо наші покійні близькі удостоїлися Царства Небесного, вони відповідають на молитву за них відповідною молитвою за нас

Не тільки в наш час, але й за часів Церкви старозавітної існував звичай молитися за померлих. Про це свідчить священна історія. Так у дні благочестивого вождя іудеїв Іуди Маккавея, коли при огляді полеглих на полі битви знайдено було в їх одязі трофей з дарів ідольських, всі іудеї прославляли праведного Суддю Господа, що відкриває таємниці, і зверталися до Нього з молитвою, благаючи відпустити вчинений гріх. А сам Іуда Маккавей послав до Ієрусалиму «принести за грех мертвых жертву, и поступил весьма хорошо и благочестно, помышляя о воскресении» (іжиця) (2 Мак. 12; 39-46).

Звичайно, на землі ніхто не знає, якої участі зазнав кожен після смерті. Але молитва любові ніколи не буває марна. Якщо наші покійні близькі удостоїлися Царства Небесного, вони відповідають на молитву за них відповідною молитвою за нас. Якщо ж наші молитви безсилі допомогти їм, то, в усякому разі, вони не шкідливі для нас. За словом псалмоспівця, «молитва моя возвращалась в недро мое» (іжиця) (Пс. 34; 13), а за словом Спасителя, «мир ваш к вам возвратится» (Мф. 10; 13). Та ці молитви все ж є корисними для нас. «Якщо хто-небудь, – зауважує святий Іоанн Дамаскін – хоче помазати хворого миром або іншим священним єлеєм, то спершу стає причасником помазання сам, а потім помазує хворого: так кожен, хто турбується про порятунок ближнього, спершу отримує користь сам, потім приносить її ближньому: бо не неправедний Бог, щоб забути справи, за словом апостола божественного».

«Постараймося, наскільки це можливо, допомагати покійним, замість сліз, замість ридань, замість пишних гробів, нашими молитвами, милостинею і приношеннями, щоб таким чином і їм, і нам отримати обітовані блага». (Свт. Іоан Золотоустий)
Александр Данильчев, «Православіє в Україні»

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter