Батько депутата облради, протоієрея Віталія Собка – атеїст. У дитинстві нинішній речник Волинської єпархії УПЦ КП... не вірив у Бога. Натомість – гаряче мріяв про велику сцену. І недарма. Судіть самі: за його плечима – консерваторія, гастролі з відомим в Україні хоровим колективом і робота у Львівському театрі опери та балету. Нині о. Віталій Собко (у когорті фракції ВО «Свобода»!) прийшов у владу. І вважає, що його колегам, волинським обранцям, перед початком кожної сесії обласної ради не завадило б... помолитися Богу.
– Пане Віталію, вже був такий період у літописі України, коли священики виконували важливу просвітницьку місію і брали активну участь у громадсько-політичному житті країни. Нині ви теж відчули, що назрів час духовенству йти у владу?
– Безперечно, потрібно вирішувати питання духовності, прав християн, суспільної моралі й усіх тих негативних проявів, кількість яких невпинно росте останнім часом. Не можна обмежувати свою працю, своє служіння храмом, вважаю, що треба бути активними всім, хто відчуває у собі певний потенціал. Як громадянин, маю право бути депутатом. Є в сесійній залі чимало представників інших професій... І в цьому нема абсолютно ніяких проблем. Мало того, своє депутатство розглядаю в контексті свого священичого служіння. Служіння Богові та людям.
– Але ваш колега, священик луцького Свято-Троїцького кафедрального собору Володимир Подолець наприкінці виборчих перегонів неочікувано відмовився балотуватися в депутати облради. Згодом в інтерв’ю зазначив, що представляти водночас інтереси партії (а він значився у списках «Батьківщини», – авт.) та церкви, на його переконання, – неможливо. Ви з ним не згодні?
– Якщо ці інтереси суперечать один одному, то, дійсно, складно. Але поки що я не бачу розбіжностей. Бо «Свобода» заявила про те, що вона сповідує християнські цінності й бореться за їх утвердження. Якби така суперечність існувала, то, звичайно, мені б довелося зробити вибір. Звісно, я би вибрав християнські цінності. Тому що духовне – вище політики. Церква є над політикою, але це не означає, що вона не може оцінювати з точки зору Закону Божого або висловлювати свою думку з приводу всього, що відбувається у суспільстві.
– Під час першої сесії обласної ради шостого скликання ви зізналися, що здивувалися, коли побачили, як просто в коридорах ради депутати й запрошені смалять цигарки. Будете закликати колег берегти здоров’я?
– Я вже звертався до голови обласної ради Володимира Войтовича з цього приводу. Говорив про те, що необхідно проблему вирішувати. Слід, на мою думку, облаштувати спеціальну кімнату для курців, аби в коридорах ради не було диму. Він погодився. Я сподіваюся, що все владнається, бо це – ненормально. Навіть у Верховній Раді України, якщо не помиляюся, пройшов у першому читанні законопроект про заборону реклами тютюнових виробів. Тобто навіть у своїх законодавчих ініціативах наше суспільство бореться за те, аби жити без цигарок. Тому й волинські депутати повинні починати турбуватися про здорову націю, передовсім, із самих себе.
– Чесно кажучи, нещодавно у сесійній залі почула, як дехто з волинських обранців критично висловлювався з приводу того, що о. Віталій Собко ходить на сесії у священицькому одязі. Мовляв, тоді й лікарям слід бути вбраними у білі халати. Що ви могли б відповісти на це?
– ...Річ у тім, що в принципі священик повинен ходити в такому вбранні. Це його нормальний, звичайний одяг. Якщо я є депутатом обласної ради, то не перестаю бути священиком. Це перше. По-друге, мені хочеться це підкреслити, бо щиро сподіваюся, що для деяких обранців то може стати певною пересторогою поводитися благочестивіше. Мені хотілося б бути таким, знаєте, «моральним більмом» в оці депутатів... Хоча останнім часом переконуюся, що це не завжди діє. Але все в Божих руках! Гадаю, що роблю правильно.
– Є у політичній програмі ВО «Свобода» пункт, який звучить так: «Дозволити усім психічно здоровим та несудимим громадянам України вільно набувати і володіти вогнепальною і холодною зброєю». Скажіть, для чого священику зброя?
– По-перше, зауважте, я не член партії, а фракції «Свобода». По-друге, є такі питання, які не мають однозначних відповідей. Особисто мені зброя не потрібна й сподіваюся, що ніколи не буде потрібна, щоб захищати мою сім’ю. І хотілося б, аби вона не знадобилася нікому. Але в нашому світі занадто багато негідників, для яких користуватися зброєю вже сьогодні – не проблема. Тому «Свобода» і вважає, що кожна повносправна людина повинна мати право в критичних ситуація захистити себе й близьких.
– Нещодавно в рамках адмінреформи ліквідували Державний комітет у справах національностей та релігій. Чи не зашкодить це, на вашу думку, подальшому діалогу держави і церкви?
– Законом передбачено, що такий єдиний державний орган має бути. Його ліквідація, розпорошення функцій між іншими органами влади, безперечно, негативно позначиться і на міжконфесійних стосунках, і на загальнорелігійній ситуації в країні. Вже оприлюднена позиція Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Тому я запропонував своїм колегам-депутатам розглянути й прийняти на минулій сесії мій проект відповідного звернення до Президента. Поки що облрада не погодилась його розглядати з формальної причини: згідно з регламентом, я запізно зареєстрував документ...
– Віктор Янукович навіть вогні головної ялинки країни запалював разом із митрополитом Московського Патріархату Володимиром. Наскільки міцно нині на своїх ногах тримається Київський патріархат? Чи він уже на колінах?
– …Ми на колінах тільки перед Богом! А так... Живемо, працюємо... У певних регіонах є деякі труднощі. На словах влада декларує рівність усіх конфесій, як це записано в Конституції. Насправді ми бачимо, що більші симпатії до Московського патріархату. Всеукраїнська Рада Церков, куди входять представники переважної більшості конфесій, вже на це реагує. Нещодавно, до речі, в Донецькій області сталася рейдерська атака: намагання захопити наш храм. Привезли людей, які нібито представляють громаду Київського патріархату і хочуть перейти до Московського. Ми на це швидко зреагували... Тобто там, де виникатимуть проблеми, ми будемо про них говорити, якщо треба – кричати і не тільки.
– Продовжуючи тему новорічних свят... Складається враження, що з кожним роком ми віддаляємося від духовного змісту цих днів, «американізуємо» українське Різдво, зосереджуючись на гонитві за подарунками...
– Дійсно, присутнє таке новітнє приховане ідолопоклонство. Коли наші свята, які мають глибокий духовний зміст і покликані змінювати життя людини на добре, зводяться до матеріального: обмінятися подарунками, випити та закусити. Церва говорить часто про таку небезпеку. І, можливо, в цьому напрямку щось робити слід не лише духовенству? Бо загроза секуляризації і матеріалізації суспільства призведе до біди. Людина ж – істота насамперед духовна. Відтак коли духовна складова в її житті не на першому місці, тоді вона... звіріє. Скочується до рівня тварини.
– У вас аж п’ятеро діток. Які сімейні традиції проведення зимових свят має родина Віталія Собка?
– Особливих традицій у нас, чесно кажучи, немає. Я народився в сім’ї сільських вчителів у Чернівецькій області. Мій батько – атеїст, і я в дитинстві не вірив у Бога. Зараз моя сім’я традиційно бере участь у різдвяних святкових відправах, колядує, а напередодні, на Святвечір, дружина, звісно, готує постові справи...
– Пане Віталію, в силу того, що нам, журналістам, доводиться дуже часто з вами співпрацювати як із речником та головою інформаційно-видавничого центру Волинської єпархії УПЦ КП, знаю вас як надзвичайно ерудовану, толерантну і добру людину. Та все ж із подивом відкрила для себе вашу біографію: музичне училище в Чернівцях, хор «Осанна», гастролі за кордоном... Мало того – консерваторія й робота у Львівському державному академічному театрі опери та балету імені Івана Франка. І лишень потім – священицький сан... Ви мріяли про сцену?
– Як бачите. Я до Бога прийшов у Львові. Це особливе місто. Воно – багатоконфесійне, може, більш релігійне, ніж інші. Відчуваючи внутрішню духовну пустку, відкривав для себе красу сакрального мистецтва, релігійної музики. Мене запросили бути диригентом камерного хору «Осанна», який, зокрема, нерідко брав участь у богослужіннях. Отак мистецтво привело мене до церкви. Я вирішив, що присвячувати своє життя й здоров’я заради «хліба і видовищ» не варто. А найвище служіння, яке тільки може бути для чоловіка, для мужчини, – священиче. Коли закінчував консерваторію, постало питання, де працювати далі... Розіслав владикам у різні регіони України листи, свого роду резюме. Ми з дружиною чомусь постановили: звідки перше запрошення прийде – туди й підемо. Мовляв, така, значить, воля Божа. Першим відповів митрополит Яків із Луцька. Отак ми тут, на Волині, з 1995 року і вкорінилися.
