“Дзеркало тижня”Інформація про те, що столичні пам’ятки архітектури — Києво-Печерська лавра і Софійський собор — можуть бути вилучені зі списку ЮНЕСКО, пройшла новинними стрічками ніби тлом: що таке ЮНЕСКО, для чого воно і як розшифровується, знають небагато читачів/глядачів. А те, що пам’ятки занепадають — причому не від нестачі коштів, а навпаки — від їх надлишку (у забудовників, наприклад), — стало банальним фактом нашої новітньої історії.
Однак ситуація навколо Києво-Печерської лаври трохи цікавіша, ніж звичайний сюжет руйнування пам’ятки. Оскільки йдеться не про пам’ятку «в чистому вигляді», а про територію, на якій схрестилися найрізноманітніші інтереси — інтереси влади, церкви, музейників, київської громади.
Останні події додають нових рис цій давній боротьбі. Тепер це «президентський» храм. Духовний оплот першої особи в досі трохи чужій для нього столиці. Його підтримка — не тільки духовна, а й політична. На цьому представницькому тлі ЮНЕСКО і національні інтереси в галузі охорони пам’яток блякнуть. Для нашої влади словосполучення «національні інтереси», принаймні в гуманітарній сфері, — щось із галузі художньої літератури. Якої вони не читають.
Керівництво УПЦ загалом і монастиря зокрема не приховує, що в нинішніх умовах розраховує на «відновлення справедливості» у вигляді якомога повнішого повернення майна церкви. І можна не сумніватися: у списку цього майна Києво-Печерська лавра посідає перше місце. Про те, що монастир повністю передадуть — під тим або іншим соусом, — говорять наразі майже без тіні сумніву. Не доведеться навіть щось вигадувати: є російський досвід, коли церква натомість гарантує державі лояльність, підтримку її ініціатив та використання своєї ідеологічної й мобілізаційної потуги в унісон владі.
Що стосується саме лаври, то прохання і обґрунтування повної передачі територій і приміщень монастирю настоятель Свято-Успенського Києво-Печерського монастиря архієпископ Павло (Лебідь) передав до Кабміну ще в 2006 році. Відтоді це питання не порушувалося дуже часто: все, чим обмежувався монастир, — це «повзучим захопленням» (за оцінкою попереднього директора заповідника С.Кролевця, приблизно два-три корпуси на рік ченці займали незаконно, з наступним узгодженням із владою за фактом), активною господарською діяльністю як у нижній, так і у верхній лаврі, сварками у пресі. Тепер же, коли питання з домінуючою конфесією в країні, здається, закрите, — саме час переходити до рішучіших дій.
Основних аргументів на користь повної передачі комплексу лаври церкві — два: історична справедливість і відсутність у держави коштів на підтримку пам’ятки. Стосовно першого зазвичай акцентують на тому, що «церква це все побудувала, а в неї відібрали». Якщо мислити «церква» абстрактно, то аргумент, звісно, вагомий. Але церква — не абстракція. А в даному разі (якщо вже йдеться про гроші) — громада, яка на церкву жертвує. Тобто це навіть не кошти конкретних архієреїв, кліриків та інших представників ієрархії, а кошти громади. Нащадками якої можуть вважати себе всі громадяни України. Інколи виникають досить пікантні сюжети: кому, наприклад, належать корпуси та інше майно монастиря, створені на кошти гетьмана Мазепи, анафемствуваного в РПЦ/УПЦ? Отож історична справедливість — не такий прозорий аргумент, яким здається на перший погляд.
Проте з другим усе ще складніше. Тому що на які/чиї гроші підтримується лавра тепер, утримувалася, реконструювалася й реставрувалася в минулому — запитання не пусте. На чиї кошти відновлено Успенський собор, наприклад? На гроші платників податків. Звісно, в монастиря є щедрі жертводавці. Але, за інформацією колишнього директора заповідника С.Кролевця, пожертвування на лавру нерегулярні, хоча час від часу — досить щедрі. Крім того, чималі суми на утримання об’єктів, що перебувають у користуванні, монастир отримував саме з держбюджету, в якому нібито «немає на це грошей». Зокрема, протягом трьох років лаврі на аварійно-відновлювальні роботи було виділено, за різними даними, від 25 до 50 млн. грн. державних коштів.
Але це насправді не проблема: церква потребує своїх храмів і територій, як країна — своїх пам’яток. За ідеєю, обидві сторони мають бути зацікавлені в тому, щоб зберегти це майно, запобігти його руйнації, розрекламувати як привабливий об’єкт для туризму — і світського, і релігійного. Отож про жодну непримиренність у принципі не йдеться.
Але проблема, як це в нас часто буває, не в принципі, а в тому, як це виконуватиметься. Адже навіть саме формулювання «передачі» не таке однозначне, як хотілося б. Стосовно лаври — як і підрозділів заповідника «Софія Київська» та інших — ніхто не каже про передачу споруд і територій у власність церкви. Тільки про «передачу в користування». Однак при цьому заповідники інколи потрапляють у сумнівну ситуацію: церква користується пам’ятками як вважає за потрібне, а ось охорону пам’ятки та ремонт/реставрацію і все інше повинен забезпечувати заповідник. Який, згідно із Законом «Про охорону культурної спадщини», не має права навіть самостійно укладати охоронні договори. Це функція Державної служби з питань національної культурної спадщини.
Про ефективність, із якою працює ця служба, свідчить як стан наших пам’яток, так і бурхливе будівництво — у буферних і навіть охоронних зонах, на територіях заповідників тощо, — на що забудовникам, очевидно, не становило жодних труднощів отримати дозвіл. Наприклад, на всі будівельні роботи на території нижньої лаври, що викликали обурення й сумніви як у керівництва заповідника, так і в експертів-геологів, такі дозволи були. Особливо «тепло» відгукувалися ентузіасти і професіонали музейної справи про голову цієї служби М.Кучерука. Нещодавно його було звільнено із займаної посади. І невдовзі призначено заступником нового гендиректора Національного Києво-Печерського заповідника, в минулому — заступника Кучерика в Держслужбі з охорони культурної спадщини. На наше запитання до гендиректора, з чим пов’язане це нетривіальне кадрове рішення, Марина Едуардівна Громова відповіла стисло: «Люблю працювати з професіоналами».
Чи слід говорити, що ситуація, коли платник податків — за все платить, заповідник — забезпечує, а церква — тільки користується і бере участь у міру сил, дуже влаштовує останню. При цьому правила й порядки на території також диктує церква — само собою, це ж «її». Наприклад, відповідно до свого програмного листа в Кабмін, намісник Свято-Успенського Києво-Печерського монастиря вважає, що на територіях, які мають бути йому передані, немає місця музеям. За винятком, можливо, Музею книги, та й то з великими застереженнями. Також заповіднику зовсім не потрібен науковий відділ, — нехай наукою займається Академія наук. Екскурсійна діяльність для заповідника — теж зайве: це може взяти на себе монастир чи будь-яке турагентство, придбавши відповідну ліцензію. Одне слово, за заповідником закріплюється роль завгоспа.
Власне, не біда, що церква цього хоче. В ідеалі, вона могла б розпоряджатися й користуватися, навіть отримувати на це державні кошти і під наглядом професіоналів-реставраторів, істориків, геологів тощо підтримувати все в належному стані. Ось тільки ніхто не ідеальний — ні чиновники, ні церковники, ні «професіонали», ні ми з вами. Річ навіть не в тому, що всі крадуть або продаються. Річ у тому, що в церкви — свої цілі, у держави — свої, навіть коли не брати до уваги приватних інтересів окремих архієреїв та чиновників. Про ці розбіжності говорилося й писалося неодноразово: підхід до храмової, і тим більше — господарської споруди у священнослужителя цілком утилітарний. Річ повинна бути корисною за якомога нижчих витрат. І якщо в ній не все відповідає цій вимозі, то її потрібно замінити, виправити, змінити. Якщо реставрація складна або занадто дорога — можна обмежитися ремонтом чи просто будівництвом нового приміщення замість старенької руїни. Можна поставити пластикові рами (дуже практично), навести фрески акриловими фарбами, розширити входи та в’їзди, заліпити тріщини першою-ліпшою монтажною сумішшю. З погляду охорони пам’ятки, це — варварство. Але з погляду богослужбових потреб — в цьому немає нічого особливого: храм повинен виконувати свої
функції.
Ось тільки примхливі бюрократи ЮНЕСКО чомусь не хочуть тримати під своїм покровительством перебудовані пам’ятки — їм подавай автентику.
За нормальних умов можна було б знайти компроміс. Якось же викручуються, скажімо, в Італії, де мало не в кожній старовинній сільській церковці — свій маленький Караваджо. І нікому й на думку не спаде підмальовувати його акриловими фарбами.
Але ми не в Італії, і нам на думку спасти може різне. «Охоронні норми», до яких по-різному апелюють і церковники, і музейники, не працюють — не тому, що погані, а тому, що немає ефективних механізмів контролю та припинення порушень. Зате в нас є «співпраця» окремих чиновників та ієрархів, що не має жодного стосунку до національних інтересів чи інтересів церковних громад. Та й сама громада найчастіше демонструє до пам’яток приголомшливу байдужість, не реагуючи навіть на волаючі прояви вандалізму. Очевидно, ми не потребуємо пам’яток. Як і, переважною більшістю, — церков. Тому храми-пам’ятки стають предметом торгу між тими, хто ними володіє, і тими, хто може або хоче заволодіти.
Києво-Печерська лавра — чи не найяскравіший приклад. Проблема її збереження стоїть перед Києвом не першу сотню років, — зсуви, провали, розмиви, пов’язані з цим тріщини на будинках і обвали в печерах переслідують монастир мало не з часу заснування. Ситуація продовжує погіршуватися: за оцінками експертів (наприклад, про оцінки геологів «ДТ» писало ще 2007-го), це пов’язано переважно з будівельними і господарськими роботами в монастирі, при індиферентному ставленні до цього з боку державних органів, покликаних контролювати стан пам’яток архітектури. Наприклад, свого часу багато писалося про руйнування і перебудову в’їзних воріт до Нижньої Лаври, затіяні з ініціативи керівництва монастиря: так, нові — більші й зручніші, на чийсь смак — можливо, навіть гарніші. Але факт залишається фактом: на території заповідника можна зруйнувати історичну споруду і склепати замість неї нову, бо комусь так «зручніше». І нікому нічого за це не буде. А там виявиться, що й з документами все гаразд.
Відсутність належної експертизи, корупція, небажання дотримуватися дорогих, але необхідних у складних умовах дніпровських схилів технологій призводять до того, що «аварійні стани» регулярно переходять у стадію справжніх «аварій» — як це було з уже неодноразовими завалами в печерах, обвалом підпірної стіни, просіданням ґрунту. Успенський собор-новобуд показав ціну таких «економних» рішень: хоч він — абсолютно нова споруда, проте вже потребує вливань із держбюджету на ремонт. Нагальна потреба в нових корпусах і комунікаціях, а також демонстрація господарських амбіцій задовольняються за рахунок збереження пам’ятки.
Тому улюблений аргумент представників церкви, котрі ратують за повну і беззастережну передачу, що «церква століттями зберігала й примножувала, тому й тепер впорається краще», — не спрацьовує. Церква — це не тільки Тіло Христове, це ще й люди. З усіма їхніми людськими чеснотами й вадами. Ситуація в лаврі — це не просто ставлення конкретно взятого намісника до конкретно взятої церковної споруди. І не чиновника. І не музейника. Це індикатор стану суспільства. Коли, скажімо, відбувається чергове захоплення якогось приміщення «під церковні потреби» — до речі, працівники Києво-Печерського заповідника зіштовхувалися з досить брутальними методами братії в цьому плані, — багато моїх знайомих ахають: як таке може бути в церкві? Але чому не може, якщо це відбувається й залишається безкарним — тобто ніби заведено — в цілому у країні? Якщо це ефективно і, як правило, не карається? Те ж саме стосується й господарської діяльності: на чільному місці — ефективність (прибутковість), а не міркування збереження пам’яток, історичного вигляду та іншої гуманітарщини. Ефективний менеджер — герой нашого часу. І якщо братія поводиться як братва — це діагноз не церкві, не християнству і навіть не конкретно взятому монастирю. Це діагноз суспільству, країні, нам. І, з цього погляду, насправді зовсім байдуже — передадуть чи не передадуть. Ні той, ні інший потенційний «власник» у ролі хранителя не витримує критики.
Але питання передачі/непередачі Києво-Печерської лаври одній із українських церков у неподільне користування має ще один — уже абсолютно нематеріальний — аспект. Передача Києво-Печерської лаври, як і Софійського собору, як і інших незаперечних святинь усього українського народу, незалежно від конфесій, етнічної та мовної приналежності, статі й віку, — просто несвоєчасна. Через нашу власну інфантильність — несамостійність, невміння вибирати друзів і ворогів, готовність кидатися з кулаками на ближнього свого, щойно почувши команду «фас». Київські святині — це та дещиця, яка об’єднує країну не просто розділену, а зосереджену на тому, що її розділяє. Рішення про передачу і дільбу загальнонаціональних святинь, про мови, героїв, оцінки історії тощо, до чого нас штовхають охочі «розділяти й панувати», мають бути відкладені. Просто заради самозбереження. На них слід прямо тепер накласти мораторій на період, який знадобиться — не для об’єднання, ні, — його не буде, та воно й не потрібне. Доти, доки ми не навчимося терпіти одне одного, доки ми не навчимося жити разом. Доки ми не змиримося з тим, що ми різні. Коли станеться — якщо це станеться, у чому, на жаль, не можна бути впевненим, — ми зможемо розпоряджатися своїми святинями і своєю історією. А поки що ми надто маленькі, не треба тягнути ручки до сірників.
Автор: Катерина ЩОТКІНА
