Українці очима росіян: що таке етнічний стереотип і як його подолати

Українці очима росіян: що таке етнічний стереотип і як його подолати

Існує припущення, що чим ближчі народи за походженням, мовою, історією, тим легше їм формувати свої взаємини і тим менше непорозумінь між ними є. Насправді найбільш гострі й непримиренні конфлікти часто трапляються якраз між «своїми». Між такими етносами накопичується багато образ і кривд, неприємних спогадів та історичних порахунків.

Існує припущення, що чим ближчі народи за походженням, мовою, історією, тим легше їм формувати свої взаємини і тим менше непорозумінь між ними є. Насправді, це не завжди так. Найбільш гострі й непримиренні конфлікти часто трапляються якраз між «своїми», між тими, хто ближче, хто пережив більше спільних подій, які, проте, тлумачаться по-різному. Між такими етносами накопичується багато взаємних і невзаємних образ і кривд, неприємних спогадів та історичних порахунків. На відміну від етносів чужих і далеких, що сприймаються як щось абстрактне і нейтральне, у вищенаведеній ситуації образа, завдана «своїм», переживається тяжче, ніж завдана чужим.

Психологічно полякові легше пробачити англійцю чи іспанцю те, що не буде пробачено українцеві. І навпаки. Взаємини давніх сусідів, між якими немає надвисокого мовного і культурного бар’єру, завжди опосередковуються надмірними пристрастями, приматом емоційного над логіко-дискурсивним. Однією з найбільших пристрастей можна назвати дух суперництва, що змушує постійно порівнювати своє становище, своє минуле, свої успіхи і негаразди.

Причому між близькими етносами через їхню співмірність існує принципова можливість такого зіставлення, бо нікому не спаде на думку змагатися з тим, хто не має нічого спільного зі своїм опонентом. У цьому сенсі найбільш проблемними для українців є відносини з росіянами. Великі періоди співжиття в межах різних державних утворень (Київська Русь, Гетьманська доба після Переяслава, Петербурзька імперія, СРСР), близькість мови, культури, релігії тощо створюють об’єктивно (не кажучи вже про суб’єктивні зусилля російських політиків) постійну загрозу асиміляції, розчинення українців як самостійного і самобутнього етносу в російському етнічному масиві.

За часів імперії деякі етноси могли відгородитися від асиміляторів мовою (як, наприклад, естонці), чи релігією (як, скажімо, татари). Чим могли відгородитися українці, аби не зникнути як народ, не залишивши сліду, як описані київським літописцем авари – «погибоша аки обри»?

Ця вкрай болюча проблема сьогодні не менш актуальна, ніж у минулому.

Асиміляторському тискові росіян на українців сприяють і усталені стереотипи російської свідомості щодо українців. Ці стереотипи масової свідомості, стереотипи побутові, вуличні закріплюються професійною культурою (красне письменство, театр, живопис, історіографія, журналістика тощо) і вона, вже своєю чергою, починає справляти зворотний вплив на масову свідомість. Такі стереотипи щодо українців побутують не лише серед плебсу, але й серед високочолої  російської інтелігенції.

По-перше, йдеться про переконання, що усі відмінні риси (мовні, культурні, традиційні, ментальні) українців є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні зникати геть в умовах міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте небажання диваків чи фанатів долучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно в російських етнокультурних формах.

З цим першим стереотипом пов’язаний і другий – стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності, орієнтації на минуле. За російськими уявленнями, надбання української культури можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія.

З цього стереотипу архаїчності випливає і наступний стереотип, який стверджує, що українська культура є феноменом однозначно фольклорним. Через загальне невігластво щодо цієї культури росіянам (особливо  громадянам Росії) важко уявити собі її професійну складову, тим більше, що за радянських часів репрезентація українських культурних досягнень відбувалася здебільшого у вигляді фольклорних заходів.

У російській культурі вкорінилося поблажливо-іронічне ставлення до українців, як до людей простих, елементарних до примітивності, дещо хитруватих, з цілком одномірним, лінійним мисленням, таких собі «пейзан» без жодних психологічних проблем і особливостей. На початку ХХ ст. це було продовженням «українофільських захоплень» російського суспільства ще початку ХІХ ст., коли у російській свідомості побутував екзотичний образ «поющей и пляшущей» Малоросії, коли такої великої популярності зажили «Малоросійскіє повєсті» Гоголя. Але реальна, драматична, складна і часто-густо психологічно вельми заплутана і неоднозначна, історія України залишалася поза полем зору російської громадськості. Ця історія розглядалася як екзотичний прояв, місцевий варіант, додаток до російської.

Українці не сприймалися як щось самостійне, самодостатнє і самоцінне. І подібні погляди зберігаються в російському середовищі й дотепер. Росіянам дуже важко повірити, що українці є самодостатнім народом, що цілком здатний існувати без покровительства російської держави.

Ну, а як виглядав і виглядає українець у російському красному письменстві, тоді ж написав В.Винниченко у своєму «Відкритому листі до російських письменників» і з того часу цей текст не потребує, на жаль, змін і редагування, викликаних  новими реаліями, бо таких реалій ще не з’явилося: «… на сумну схильність до «хохляцьких» анекдотів страждають, за не багатьма винятками, всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. «Хохол»  неодмінно знайдеться у кожного белетриста». І яким же він постає в уяві російського, у даному випадку освіченого, товариства?

«Завжди і скрізь «хохол» – трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний і часом добродушний. Про інші властивості людської психіки у «хохлів» із цих оповідань зовсім не чутно. Більше тридцяти мільйонів їх, а така дивовижна нерухомість і однобічність розвитку. Що не постать, то або незграбний дурень, то дурнуватий ледар, або ледачий пройдисвіт. І зрідка-зрідка це недалекий, сентиментальний, незлий телепень, на кшталт «хохла» у М.Горького». Незважаючи на те, що комуністичний режим, виходячи з тактичних міркувань, був змушений формально визнати українців окремим народом, а українську мову – окремою мовою, уявлення багатьох росіян про українців залишаються на тому ж самому рівні імператорської Росії.

Коли часопис «Украинская жизнь», що видавався на початку ХХ ст. російською мовою в Москві з метою ознайомлення росіян із реальною історичною Україною і українцями, провів анкетування російських інтелігентів, то лише двоє були здатні трактувати українців як представників іншого народу, переконання решти втілив анонім, який назвався «журналістом»:

«Ну, звичайно, малоросійська автономія, якщо вона стане на політичний порядок денний, буде вужчою від автономії польської і фінляндської. Думати так спонукає те міркування, що поляки і фінляндці – народи з власною історією і культурою, а малороси, українці – етнічний різновид без помітного минулого».

Цікаво, що й сьогодні в російському суспільстві не змінилося не тільки ставлення до українців, не змінилася навіть аргументація і логіка заперечення. Ось визначний російський мислитель і публіцист початку  ХХ ст., професор і князь Є.Трубецькой. Відповідаючи на анкету українського часопису, ця безперечно розумна і прекрасно освічена людина вразила такими «аргументами»: «В Україні я не почуваюся за кордоном, а тому вважаю однаково примарним і «великоруський» і «український» народ. Таких зовсім немає у світі». Навряд чи шановний професор ризикнув би навести подібний «аргумент» стосовно інших країн і народів. До речі, вже в наш час мені довелося прочитати такий же вислів у інтерв’ю українській газеті «День» з боку відомого російського політика і вченого академіка О.М.Яковлєва, колишнього члена горбачовського політбюро. Вислів починався словами: «В Україні я не почуваюся за кордоном …» А майже сто років минуло …

Російська свідомість живиться щодо України кількома міфами, що «компенсують» брак реальних знань і справжнього розуміння. Міф перший: «не було, немає й бути не може», Україна то є вигадка закордонних та місцевих росієненависників. Міф другий: українці – регіональна група росіян із суто обласними особливостями. Міф третій: ніякої української проблематики поза російським контекстом бути не може. Міф четвертий: існування України поза Росією і окремо від неї – абсурд, нонсенс, щось протиприродне. Міф п’ятий: будь-яка боротьба українців за самостійність є не суверенною справою народу, а наслідком іноземної політичної інтриги. Російська свідомість схильна бачити Україну не такою, якою вона є, а такою, якою вона хоче Україну бачити. Це породжує упереджене ставлення до України як до псевдодержави, до псевдокультури, псевдосуспільства тощо. А українці сприймаються як псевдонація, що проявляється в постійному глузуванні з українців у сучасній російській масовій культурі, у культивованому національному хамстві російського соціуму, спрямованому проти українців.

Але хоч би скільки ображав українців цей абсолютно принизливий і неприйнятний імідж у російській свідомості, будь-які скарги і демонстрації обурення будуть цілком марні. Етнічні стереотипи змінюються лише під тиском реалій. Успішною розбудовою власної держави, нації, культури і економіки наші співвітчизники змусять російську свідомість створити зовсім іншій, шанований і престижний образ українця. Згадаймо, що аж до початку ХХ ст. у Росії дуже зневажливо ставилися до фінів, яких уважали нерозвинутим, провінційним народом, називали «чухной», «чухонцями». Навіть Пушкін писав: «приют убого чухонца». Але сьогодні Фінляндія є однією з найбільш цивілізованих і розвинутих країн Європи, тому росіянам не спадає на думку вправлятися в сумнівних дотепах на адресу фінів, що далеко їх випередили в економічній і соціальній сфері. Проте визнаймо чесно, що поки що Україна дає чимало підстав, насамперед, її політична і бізнесова «еліта», для не дуже шанобливого ставлення до себе, часто-густо демонструючи вражаючу самонеповагу. Коли українці навчаться шанувати самих себе, це одразу позначиться й на ставленні до України інших націй.

Ігор ЛОСЄВ , "Релігія в Україні"

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter