Патріарх Кирил: «Щоб зцілити духовну рану, нанесену безбожництвом, ми повинні допомогти людям пройти шляхом нового воцерковлення»

— Ваша Святосте, 27 січня 2014 року виповниться 5 років з дня обрання Вас Патріархом. Що за ці неповні 5 років Ви — людина, яка і до цього знала про життя і церковне, і світське, здавалося б, усе — відкрили (можливо, з подивом) для себе нового: в країні, в Церкві, в людях?

— Відвідуючи міста нашої країни та інших країн канонічної відповідальності Московського Патріархату, спілкуючись із людьми, я переконуюся в тому, що Слова Христові «ниви пополовіли до жнив» (Ін. 4. 35) як ніколи актуальні. Церкві дійсно не вистачає робітників на ниві благовістя.

Первосвятительські візити зміцнили мою впевненість у тому, що внутрішньоцерковна місія, просвітництво наших співвітчизників — це те, на що нам слід спрямувати наші сили насамперед. Зараз по всій Росії створюються нові єпархії, нові митрополії, засновуються посади парафіяльних працівників, зокрема, катехізаторів, місіонерів. Це покликано надати нового імпульсу церковному життю, збільшити кількість парафій, наблизити пастирів і архіпастирів до народу, до пастви.

Православну віру намагалися випекти з душі нашого народу розпеченим залізом протягом десятиліть. Щоб зцілити духовну рану, нанесену безбожництвом, ми повинні допомогти людям пройти шляхом нового воцерковлення. І я вірю, що Господь з нами на цьому шляху.

— Академік Лихачов вважав, що (цитую) «це було б нещастям для християнства — возз`єднання Церкви й держави; прогрес полягає в збільшенні сектора свободи, а сектор свободи для Церкви в тому, що вона відмовляється від своєї залежності від держави». Зараз з усіх боків чути закиди, з одного боку, в одержавленні Церкви, з іншого — в клерикалізації країни. Де, на Ваш погляд, та межа, яка відокремлює злиття Церкви й держави від партнерства?

— Розмови про клерикалізацію або про одержавлення Церкви не мають нічого спільного з дійсністю. Це міф, не підкріплений жодним фактом.

Клерикалізація в первісному значенні цього слова — це стан держави й суспільства, коли вся світська влада в країні зосереджена в руках духовенства. Немає жодного прикладу, який би підтверджував подібний стан речей в Росії. Більш того, представникам духовенства строго заборонено приймати на себе будь-які владні функції, на всіх рівнях. У тому числі, їм заборонено бути обраними до представницьких органів влади (крім виняткових випадків, рамки яких строго обумовлені).

Не відбувається і одержавлення Церкви. Держава не має прямих важелів впливу на Церкву. Церква сьогодні повністю вільна у своєму внутрішньому житті, у своїй проповіді, у видавничій, в інформаційній діяльності, у своєму діалозі з суспільством і державою.

Вивчення церковної історії XVIII-XIX століть залишає для дослідників змішані почуття. У синодальний період Церква була жорстко вбудована в державну систему й називалася «відомством православного віросповідання». Ми не хочемо повторення історії, бо переконані, що криваві події початку ХХ століття і гоніння на Церкву, що сталися за ними, явилися багато в чому наслідком її поневолення державою.

Церква захищає свою свободу, бо впевнена, що тільки її незалежність дає їй можливість повною мірою бути духовним авторитетом. Будь-яка форма злиття Церкви й держави небезпечна для справи Божої. Тільки проповідь вільної Церкви звучить голосно й переконливо. Втрата Церквою свободи значно ускладнить здійснення нею тієї місії, яку їй заповів Сам Спаситель: «Навчіть всі народи, христячи їх в ім`я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я вам заповів» (Мф. 28:19-20).

Сьогодні ні Церква не втручається у справи держави, ні держава не втручається у справи Церкви. Проте обидві сторони здійснюють обопільно корисну співпрацю з цілої низки питань як на загальноросійському, так і на місцевому рівні. Це не клерикалізація і не одержавлення, це відносини партнерства.

Хотів би ще раз відзначити: Церква не ставить перед собою завдання дістати вплив на державну політику. Вона лише звертається до суспільства, до влади, до представників науки, мистецтва, бізнес-кіл, свідчачи про Істину. Вона лише прагне донести до кожної людини, ким би вона не була — робітником чи державним чиновником — духовну аксіому: життя без Бога є безглуздим і марним.

— Цього року святкується 400-річчя династії Романових. Чому Церква відзначає цей ювілей?

— 400 років тому відбулося одночасно дві події: по-перше, була поставлена фінальна крапка в історії Смути, яка до того протягом півтора десятиліття терзала країну, і, по-друге, у 1613 році відкрилася нова сторінка в російській історії, пов`язана з ім`ям Романових.

Саме великою мірою завдяки зусиллям Дому Романових наша країна спромоглася подолати наслідки затяжної соціально-політичної кризи. За три століття їх правління Росія стала сильною державою, що має величезну територію, численне населення, міцну економіку, що швидко розвивається.

Успіх Романових доводить, що Росія здатна досягати дуже великих висот, здійснювати грандіозні ривки у своєму розвитку, для чого у неї є величезний потенціал. Це не означає, що правління Романових було ідеальним, але з того історичного періоду можна й потрібно винести важливі уроки для Росії сучасної. Слід зауважити, що незважаючи на значний розрив між способом життя російської еліти і всього іншого народу, саме сповідання православної віри дозволило відчувати себе і тим, і іншим єдиною нацією, якій Промислом Божим визначено її шлях і особливе місце у всесвітній історії.

У всіх складнощах і суперечностях епохи правління Дому Романових саме Православ`я залишалося для країни найважливішою духовною скріпою, без якої було неможливо створення політично могутньої і духовно сильної держави — держави, що простягалася від Балтійського до Чорного моря і від Карпатських гір до Тихого океану і принесла світло віри Христової та європейську культуру багатьом народам.

— Усі люди, які досягли високого становища, скаржаться на самотність. Вам знайома ця проблема?

— Служіння пастиря, а тим більше архіпастиря, — це завжди робота з людьми, з паствою. Але паства й друзі — це різні речі. Паства — це духовно близькі люди, але відносини з ними занадто складні й таємничі, для того щоб вписуватися в поняття звичайної дружби.

Дружба в загальноприйнятому сенсі для Патріарха практично недоступна. Адже мати друзів — означає навмисно, керуючись при цьому особистими мотивами, віддавати перевагу одним, якомусь ближньому колу, на шкоду іншим. Крім того, архіпастирське служіння, а особливо Патріарха, передбачає таку високу завантаженість — день у день, без будь-яких вихідних, — що просто фізично немає ніякої можливості зустрічатися з тими, з ким хотілося б.

Це одна з тягот Патріаршого служіння. Воно накладає найсуворіші зобов`язання, у тому числі і в особистих відносинах. Патріарх повинен ставитися до людей без будь-яких винятків або переваг.

— Знаю, Ваша Святосте, що Ви майже не даєте інтерв`ю, тому особливо дякую Вам за те, що знайшли час.

— Вам Божої допомоги та успіху.

Патріархія.ru

УНІАН в Google News