Патріарх Кирил: День Хрещення Русі - відлік нашої священної історії, нашої історії відносин з Богом

"У якомусь сенсі проповідь Церкви завжди несе у собі конфлікт. А хіба Господь не сказав:« Я приніс меч!»?" Великоднє інтерв`ю телеканалу «Інтер».

У пасхальному інтерв`ю українському телеканалу «Інтер» Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил відповідає на запитання журналіста Сергія Дорофєєва.

— Здрастуйте. Ми знаходимося в Даниловому монастирі, в резиденції Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила. Його Святість погодився дати інтерв`ю телеканалу «Інтер». Добрий день, Ваша Святосте. Христос Воскрес!

— Воістину Воскрес!

— Усі православні пам`ятають, знають, що Пасха — це найбільше свято церковного календаря, однак не всі пам`ятають, як правильно це свято зустріти і як з його допомогою і з допомогою Великого посту, що йому передує, себе можна змінити на краще.

— Це дуже добре, що Ви згадали про Великий піст у зв`язку зі святом Пасхи, тому що одне пов`язане з іншим. І невипадково церковна традиція передбачає перед святом Пасхи багатоденний піст. Мета посту полягає в тому, щоб людина змінилася. Для цього пропонуються певні засоби: стриманість у їжі, у певній їжі, молитва, покаяння, добрі справи. Ось ця зміна дуже важлива.

Кожен знає по собі, що радикально він не може змінитися, навіть за час посту. Радикально потрібно міняти себе протягом усього свого життя. Але під час посту відбувається найголовніше: людина, яка концентрує увагу на внутрішньому своєму житті, починає хоч трошки розбиратися в тому, що відбувається в її душі. І якщо в результаті цього самоаналізу під контроль беруться якісь слабості, гріхи, спокуси, то це вже велика перемога. А Пасха вінчає собою цей труд духовний. І коли ми чуємо чудові слова «Христос Воскрес! — Воістину Воскрес!», наші серця наповнюються радістю. Ця радість не є результатом зовнішнього емоційного впливу на людину, як, наприклад, веселощі в концертному залі або на якому-небудь розважальному майданчику. Тут емоції зовсім інші, тому що радість іде від серця, з глибини свідомості, і свідчить про те, що в цю мить людини торкається благодать Божа.

І от що потрібно мати на увазі: як би ми серйозно ні працювали над самим собою, як би ми не ставили себе під суворий суд своєї совісті, як би ми не напружували свої сили, постуючи, утримуючись від їжі, від розваг, від спокус, нам ніколи не вдалося б перемогти в собі слабкості й гріхи, якби не допомога Божа. І в день Святої Пасхи ми торжествуємо, бо через Воскресіння Христа ця допомога нам не обіцяна — вона гарантована! Господь заради того, щоб надати допомогу грішникові, постраждав, приніс себе в жертву й воскрес. І через перемогу Христа над гріхом, над дияволом ми знаходимо можливість завжди спиратися на допомогу Божу. І спасаємося не своїми зусиллями, а тим, що апостол Павел назвав благодаттю. Спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий: не від діл, щоб ніхто не хвалився (Єф. 2:8-9). Тому свято Пасхи — це свято великої перемоги Христа над гріхом. А разом із його перемогою — і запорука нашої перемоги над нашими власними гріхами в особистому, у сімейному, у суспільному житті, у житті всього людського роду.

— Разом із тим, відомий філософ Бердяєв сказав, і воцерковлені люди часто ці слова згадують, що Бог має менше влади, ніж поліцейський, ніж солдат або банкір. І коли ми бачимо кількість конфліктів, воєн і протиріч, люди через відсутність належного смирення задають питання: а чи Бог керує сьогодні світом?

— Дуже гарне питання й чудове посилання на Бердяєва. Усе залежить від того, з якої точки зору ви дивитеся на самого себе, на світ і на Бога. Якщо ви з утилітарної точки зору дивитеся на те, що відбувається щодня, то у поліцейського, особливо у того, який зупиняє наші автомобілі на дорозі, влади начебто більше, ніж у Бога. От він узяв, підняв жезл, ви зупинилися й повинні платити штраф або матимете неприємності. Адже такого радикального, виразного прояву влади не відбувається в наших відносинах з Богом. Але для того, щоб зрозуміти, що Бог — господар історії, Він — творець світу, потрібно пригадати деякі дуже важливі епізоди з Біблії. От наростає гріх, зламані всі моральні системи цінностей — і що Бог робить? Він змиває всю людську цивілізацію хвилею всесвітнього потопу. Зараз вчені сперечаються, була це глобальна катастрофа чи локальна, але, в будь-якому випадку, ця катастрофа покрила собою тоді цивілізований світ, спільноту людей.

Але ми знаємо і про інші покарання Господа, коли Він вторгається в історію локально — Содом і Гоморра. Вогонь і сірка обпалюють той самий гріх, який зараз, до речі, у так званих християнських країнах легалізують, забуваючи про те, чим закінчилося потурання цьому гріху. Господь знищує Содом і Гоморру, вторгається в історію.

Сьогодні не пишеться Біблія. Господь не дає нікому сили духу, щоб висловити Його думки, Його слова, Його волю. Але якби Біблія писалася протягом всієї історії, то було б безліч свідчень про те, як Бог вторгається в людську історію, щоб покласти край гріху і щоб підтримати праведність. І, зрештою, Бог завжди здобуває останню перемогу.

Був такий випадок, коли священики вступали у відкриту дискусію з людьми невіруючими. І от один із священнослужителів, архімандрит Михаїл, сказав чудову річ, звертаючись до атеїстів: «Так, ви перемагаєте, за вами перемога. Але після вашої перемоги завжди буде перемога Бога, Він здобуде останню перемогу. І те, що відбудеться наприкінці історії — це й буде останньою перемогою Божою».

Ми, християни, живемо саме в контексті Священної історії, що дуже важливо. Ми не дивимося очима обивателя, який оцінює, хто має більше влади — поліцейський чи Бог. Ми відчуваємо серцем, на своєму релігійному досвіді, реальну присутність Божу в нашому житті і в історії. І, що найголовніше, це дуже важливо сказати саме у зв`язку з Пасхою: християнин не може бути не оптимістом, тому що перемога за Христом! Він її вже здійснив на Хресті й у Воскресінні. А далі людям дається час до другого й страшного пришестя, щоб одумалися, прийшли до тями, як кажуть, мобілізували свої силоньки, усе що можна зробили для того, щоб бути ближче до Бога. Але остання перемога — завжди за Христом, завжди за Богом, інакше історія втрачає свій сенс.

— Я хочу Вас запитати про почуття відповідальності людини перед Богом, тобто про те почуття, яке визначає багато в чому порядок денний кожного з нас. Порадьте, як виростити в собі це почуття і, найголовніше, як його зберегти?

— По-перше, все-таки потрібно розуміти, що означає бути християнином, від цього все походить.

— А що це таке — бути у XXI столітті християнином?

— Я б почав, можливо, знову-таки з історії. Був Старий Заповіт. Бог уклав цей заповіт з Авраамом. І Він сказав йому: за твою віру й вірність ти отримаєш багато матеріальних благ, ти будеш багатим, і, найголовніше, збільшиться твоє потомство, але ти повинен бути вірним Мені. І Авраам, як відомо, зберіг цю вірність, навіть пройшовши через ту спокусу, через яку його Господь провів у зв`язку з вимогою принести в жертву єдиного сина. Ось це Старий Заповіт — у відповідь на віру та вірність народ отримує силу.

Що відбувається в християнстві? У Старому Заповіті, для того щоб дотримуватися закону, з`явилася величезна кількість різних приписів, сотні приписів. Я якось запитав дуже правовірного іудея: «Скільки у вас приписів, які потрібно виконувати, для того щоб спастися?» Він відповів: «Дуже багато, ніхто не знає, можливо тільки якісь дуже мудрі рабини».

Христос полегшив вирішення цього завдання. Він всю цю величезну кількість приписів звів до дев`ятнадцяти: десять залишив зі Старого Заповіту — це заповіді Мойсея, і дев`ять заповідей блаженства. Але ці приписи стосуються найголовнішого — вони стосуються внутрішнього світу людини.

Якщо говорити про Новий Заповіт — «Оця чаша Новий Заповіт у Моїй крові, що за вас проливається» (Лк. 22:20) на відпущення гріхів — це те, що сказав Господь під час Тайної Вечері. Він скріпив цей заповіт своєю кров`ю. І, беручи участь у цьому заповіті (а християнин — це учасник заповіту, угоди з Богом; коли ми хрестимося, коли вступаємо в Церкву, ми вступаємо в цю угоду з Богом), ми зобов`язуємося виконувати Його закон для того, щоб отримати не велику кількість населення або матеріальні блага, а для того, щоб отримати життя вічне.

Сила християнського заповіту в тому, що він оновив, висвітлив справжню сутність Старого Заповіту і ввів людей у нові відносини з Богом, а через це визначив і відповідальність людини. Наша відповідальність полягає в тому, щоб залишатися вірними Божому Заповіту, Новому Заповіту.

— Хочу уточнити щодо відповідальності: в усі часи Церква доносила думку, що зовсім не людина є мірилом добра й зла, а морально-етичний регламент, що його дано вірою і культурою. Але навіть маючи на увазі цю константу, сама людина змінюється, змінюється час. А як змінюється Церква з часом?

— От завдання Церкви й полягає в тому, щоб зберігати цей заповіт між Богом і людиною, Новий Заповіт. І тому Церква передбачає здійснення певної консервативної функції, збереження. Ми повинні зберегти цінності, які в цьому заповіті Бог передав людям. І тому все, що стосується змін в житті Церкви, має відношення тільки до зовнішнього боку церковного життя. Наприклад, те, що визначається культурою людей, — музика, тексти, якщо говорити про богослужіння, зовнішній обрядовий бік — змінюється не тільки в часі, що дуже легко простежити, вивчаючи історичну літургику (тобто як розвивалося богослужіння), але змінюється і від народу до народу: ви приїжджаєте до Греції — там дещо інші обряди, ніж у Росії і т.д.

Але, крім того, Церква, звичайно, покликана актуалізувати те послання, яке вона прийняла від Самого Христа через святих апостолів. А це означає зміну мови, категорії мислення. Я з вами говорю так, як не став би говорити ієрарх у XVIII чи навіть у XIX столітті, були б інші слова. Тому актуалізація церковного послання — це постійно мінливий культурний фактор церковного життя. І дуже важливо пам`ятати, що в Церкві не може бути якихось штучних реформ, змін. Іноді нас підштовхують світські маловоцерковлені люди до того, щоб змінити те чи інше, як іноді мене особисто підштовхують до того, щоб я дав коментарі щодо політичних подій, щодо всього того, що відбувається у світі, у країні.

— Для Вас це складний вибір — коментувати чи ні?

— Для мене жодної проблеми немає прокоментувати. Але я коментую тільки те, що має реальне відношення до місії Церкви. А місією Церкви є спасіння людей. Церква покликана захищати цінності Євангелія, передавати їх з покоління в покоління, актуалізувати ці цінності, отже, згідно з цим, міняти свою мову, міняти категорії мислення, змінювати форми богослужіння, але не штучно, а у зв`язку із загальним розвитком культури. Цей бік церковного життя піддається змінам, але все, що стосується охоронної функції, піддаватися змінам не може за визначенням.

— Я хочу зараз, Ваша Святосте, задати питання, яке, як мені здається, дуже актуальне. Ось ця відповідність Церкви сьогоднішньому дню при збереженні консервативних цінностей інколи невірно розуміється суспільством і навіть зустрічає опір і характеристику насильницької клерикалізації. Як можна консолідувати людей, навіть тих, які схильні до агностичних настроїв?

— Церква, власне кажучи, і покликана об`єднувати всіх. У нас немає ворогів. Ні агностики, ні атеїсти — це не наші вороги. Ви, мабуть, звернули увагу на те, що Церква не бореться з атеїстами. Вона ніколи не виступає проти конкретних особистостей, ніколи не ображає людей за їхніми антирелігійними переконаннями, тому що завдання Церкви не боротися з людьми, а робити все для того, щоб спасти цих людей.

Я нещодавно, звертаючись до однієї аудиторії, де були присутні наші священики, на одних зборах говорив про те, що я проти участі священиків у теледебатах. Чому? Не тому що нам нічого сказати, а тому що сам жанр передбачає конфлікт. Теледебати — це дуель, як їх прямо іноді й називають — дуель у такого-то ведучого. Люди зіштовхуються, і завдання полягає в тому, щоб перемогти противника. Для цього використовується все — від голосових зв`язок і жестів до інтелектуальних аргументів. Останні, до речі, найчастіше дуже слабкі. А найбільше це емоційний вплив.

— І часом до лицемірства.

— Звичайно. А емоційне діяння впливає не тільки на супротивника, воно впливає і на аудиторію, і визначає рейтинг — хто кого переговорив. Що в результаті виходить? Потім висвічуються цифри: один на 20, на 30, на 40% більше має симпатій, ніж інший. Уявіть собі, що так виграє дуель священик. А що відбувається в душі людини, яку він переміг? Він її назавжди відштовхує від Церкви й від віри, він перетворює її на ворога, він її виставив на посміховисько. Він довів свою силу, інтелектуальну перевагу, якщо це сталося, але він душу людини погубив. Тому завдання Церкви полягає не в тому, щоб боротися з людьми, а щоб допомагати людям. Ось це головна домінанта нашого служіння. І поширюється такий підхід, як я вже сказав, на всіх: на віруючих і невіруючих, на правих і лівих, на демократів і комуністів — на всіх.

— Я хочу поставити запитання, в якому вектор іде якраз від людей, які вас зараз слухають і намагаються розуміти, формувати свій порядок денний. Щоб побудувати нове суспільство, потрібно розпочати з побудови самого себе. Як перемогти кризу інституту сім`ї, тобто, інакше кажучи, — кризу любові? Що у цьому зв`язку може й повинна зробити Церква, не отримавши разом із тим зустрічного звинувачення в церковному диктаті або втручанні в особисте життя?

— Справа в тому, що, знову-таки, цих звинувачень не уникнеш. Якщо, зустрічаючись із людьми, які, припустімо, порушують подружню вірність, живуть подвійним або потрійним життям, священик говорить про те, що це погано, і що так жити не можна, то він мимоволі в певній кількості випадків стає людиною неприйнятною для того, хто живе таким життям і не хоче його міняти. У якомусь сенсі проповідь Церкви завжди несе в собі конфлікт. А хіба Господь не сказав: «Я приніс меч!» (див. Мф. 10:34). Слово Боже нікого не залишає байдужим, якщо людина серйозно бажає сприйняти це послання. Завжди конфлікт! Чому? Та тому що слово Боже несе правду, а ми живемо не по правді. От так і виникає міфологема клерикалізації, втручання Церкви — чому вони нас повчають? Та вас не повчають, а проповідують; нікого не примушують, але говорять те, що зобов`язані сказати з огляду на своє покликання.

— Тоді порадьте, як розпізнати дію цього меча, як Ви кажете, особливо людям невоцерковленим або тим, хто робить перші кроки назустріч Церкві, назустріч вірі. З одного боку, вони можуть зрозуміти, що це є церковний диктат і регламент, якому вони, можливо, підкоряться, якщо не хочуть, то ще не готові, з іншого боку, це рейки, які допоможуть їм себе виправити. А як розпізнати?

— Є в богослов`ї такий розділ — умови богопізнання. Тобто пізнати Бога людина може тоді, коли виконуються певні умови. Мушу сказати, це дещо штучний розділ, у житті все набагато складніше. Але щось із цього розділу я зараз вам наведу як приклад. Є чудовий текст у Святому Письмі: «Мудрість не ввійде до неправедної душі, ані не замешкає в тілі підвладному гріхові» (Прем. 1:4). Тобто, якщо людина живе в гріху, якщо це стало її природою, то ніяке слово Боже в її душу не ввійде. Якщо не буде особливого впливу Господа на таку людину — через страждання, через горе, коли раптом все змінюється, вся система цінностей перевертається, якщо вона живе простим комфортним життям, до її неправедної душі не ввійде мудрість, тому що вона не може поєднатися з особистістю, яка живе за законом гріха. І тому завжди існує протест з боку певних людей. Але от що важливо сказати. Протест є протестом, але існує таке дивовижне явище в кожному з нас, нічим не поясниме. Ніякій матеріалізм не може цього пояснити, усі матеріалістичні пояснення виглядають смішно...

— Що це?

— Совість! Марксисти пояснювали так: совість — є результатом впливу середовища. Мовляв, одна совість у буржуа, інша совість у пролетаріату. Але ми ж знаємо, що це не так. Совість мучить і банкіра, і підприємця, і простого робітника — і в Америці, і в Росії, і в Німеччині, і в Африці. Це універсальне явище, універсальне поняття. Кант відкинув всі схоластичні докази буття Божого, але зупинився на цьому, сказавши, що моральний доказ, присутність морального начала, яке пізнається через голос совісті, є найсильнішим доказом буття Божого. Так воно і є, з цим не посперечаєшся.

Отже, коли раптом під впливом слова Божого, яке розсікає подібно мечу, у людини починає говорити совість, це і є акт перетворення. Людина жила зовсім іншим життям, вона ні про що не думала. І раптом якесь слово, сказане або прочитане, або навіть щось побачене з екрану, перетворює людину — совість починає говорити! І з цієї миті вона вступає на шлях пошуку смислів, які можуть привести цю людину дійсно до спасіння, до прийняття того, про що ми говорили — Нового Заповіту.

— Якщо почитати репліки віруючих в тих же соціальних мережах, складається враження, що ми всі віримо в безліч богів і у кожного Бог свій. Для когось Бог — це суворий суддя і ніяк інакше, а для когось це всепрощаючий булгаковський Га-Ноцрі. І якщо наші долі розходяться з уявленням про те, що може або повинен робити Бог у нашому житті (як ми собі кажемо: «Бог повинен нам допомагати!»), якщо ці уявлення розходяться, в нашій вірі з`являються тріщини. Як у цьому контексті віру не втратити? Тому що багато хто ще досі сприймає Церкву як малахітову шкатулку: ось, Боже, тобі свічка — а що натомість?

— Цілком вірно. Я б сказав, що насамперед потрібно відштовхуватися знову-таки від того, що Сам Бог про Себе сказав. Бог сказав, що Він — Любов (див. 1 Ін. 4:8). Якщо хтось вважає, що Він грізний Суддя, то теж має рацію. І виникає питання: а як поєднати Любов і не грізного, але праведного Суддю? Приклад дуже простий. Адже справжні хороші батьки люблять своїх дітей, але це не означає, що вони все попускають. І колись потрібно вжити, можливо, й покарання для того, щоб зупинити дитину від небезпечного вчинку.

Господь так само поводиться з нами. Він, звичайно, нас любить. Якби це було не так, то вже давно сірка пролилася б не тільки на Содом і Гоморру. Він нас любить, Він нам постійно дає шанс. Він нас підтримує, коли ми звертаємося до нього з молитвою. Але Він нас і зупиняє — іноді навіюванням, яке ми раптом отримуємо, у тому числі й під час молитви, а іноді й скорботами. Скорботи — це ж школа життя. Візьміть всю творчість Достоєвського. Через страждання людина підноситься, зростає. Святі отці говорили: «Якщо людина не хворіє, від неї Бог відступився». Хвороба тут мається на увазі в широкому сенсі слова. Якщо у людини все благополучно, чи не відступився від тебе Господь? Чи не залишив Він тебе самому собі? Чи не перетворився ти на осінній лист, відірваний від того дерева, який мчить за волею вітру, думаючи, що він вільний і благополучний, а насправді лише іграшка в руках стихії?

Отже йдеться про те, що Господь втручається в наше життя і коригує наш політ, але тільки не порушуючи нашої свободи. Він усе знає, Він знає, чим закінчиться цей політ. Але людина сама летить, то не Бог нею керує — праворуч чи ліворуч їй повернути. Ось ця досить складна ідея поєднання промислу Божого зі свободою людини пояснюється саме таким чином, що Бог, звичайно, має владу вплинути і знає, чим скінчиться взагалі вся людська історія, але в рамках цього Божественного знання, в рамках цього промислу ми вільні в кожну мить часу обрати одне або інше.

— Допоможіть знайти точку перетину понять «свобода», про що Ви сказали «людина летить», і «відповідальність».

— Це ключові два поняття, які ніколи не можна вживати у відриві одне від іншого, інакше відбувається внутрішнє розділення, а якщо говорити зовсім зрозумілою для людей мовою — шизофренія, роздвоєння особистості.

До відповідальності нас закликає закон, зовнішні обставини. А з іншого боку — є свобода людини. От якщо ми, будучи вільними, вважаємо, що можемо чинити як хочемо, крім випадків, коли нас обмежує закон, тоді ми живемо внутрішньо роздвоєним життям. Ми, з одного боку, вільні, а з іншого — вважаємо обтяжливою відповідальність; ми не бажаємо виконувати те, чого часто вимагають від нас обставини й люди.

Людина знаходить повноту життя тоді, коли ці два поняття входять в її реальне життя. Свобода без відповідальності — це вже стало навіть заїждженою фразою — перетворюється на свавілля. Людина, що живе за законом свого власного інстинкту, за своїм хотінням, стає соціально небезпечною. Жоден закон не може відрегулювати відносини між людьми, якщо вони самі того не бажають. Ми ж це добре знаємо.

Людина є вільною. Вона може жити так чи інакше, але якщо вона знімає з себе всяку відповідальність, то вона перетворюється на людину внутрішньо розділену, не здатну мати внутрішню гармонію, тому що ці дві різноспрямовані сили руйнуватимуть особистість людини.

Так відбувається сьогодні в сучасному суспільстві. Ви подивіться — свободу ставлять на перше місце, людина автономна, вона сама може визначати, що таке добро й зло, вона відповідальна тільки перед самою собою. А що в результаті? В результаті наростання особистих, сімейних конфліктів, руйнування інституту сім`ї, колосальні соціальні конфлікти, які наростають буквально з кожним роком. Це не в масштабах однієї якоїсь країни — у масштабах планети. Втрата відповідальності — це втрата людиною здатності для добра використовувати свою свободу. Ось чому ми й говоримо, що свобода й відповідальність — два поняття, які в жодному разі не можна розділяти, інакше — життя за двома стандартами.

— Ваша Святосте, цьогоріч відзначається 1025-річчя Хрещення Русі. Чому ця дата є важливою для Церкви, і чого Ви чекаєте від ювілейних урочистостей?

— Як факт особистого хрещення є дуже важливим для людини — це початок життя з Христом, початок Нового Заповіту для кожної людини, — так і для всіх нас таким початком Нового Заповіту стало Хрещення в Київській купелі. Це дуже важливо з точки зору містичної, духовної. З цього дня почався відлік нашої священної історії, нашої історії відносин з Богом.

Крім того, Хрещення було дуже важливим цивілізаційним фактором. Хрещення відкрило великі перспективи для культурного зростання наших народів, для створення певної цивілізаційної спільності східних слов`ян. І тому, вважаю, що це свято, крім суто церковного, духовного значення, яке є для мене головним і вирішальним, має велике культурне й суспільне значення.

До того ж це дає нам можливість подумати про свою історію, про свій історичний шлях, про свої спільні корені, які виростають із цієї чудової події, і, можливо, в хорошому сенсі слова, духовно вплинути на умонастрої наших сучасників.

— У нас, на жаль, залишається небагато часу. Я прошу Вас зараз звернутися до православних віруючих України.

— Я хотів би сердечно привітати всіх українців, які святкують день Святої Пасхи, побажати вам, мої дорогі брати й сестри, миру душевного, радості в серці, сімейного благополуччя для тих, хто живе сімейним життям. А для тих, хто самотній, — спокою душевного, здатності передавати себе в руки Божі, ніколи не втрачати надії і ніколи не нарікати на Господа.

Нехай силою Воскреслого Спасителя оновляться наші душевні сили й наша віра. І нехай благословення Боже перебуває з усіма вами.

— Дякую Вам, Ваша Святосте. Христос Воскрес!

— Воістину Воскрес! І дозвольте побажати допомоги Божої Вам і каналу «Інтер» у ваших трудах.

УНІАН в Google News