Традиції православ'я: чому запорізькі козаки трималися православної віри?

Запоріжжя перебувало на перехресті трьох конфесій - ісламу, православ`я і католицизму.

Неможливо знайти в історії України іншу дату, яка б так глибоко і різнопланово вплинула на долю українського народу: 1492 – рік заснування козацтва. Перші письмові згадки про наших героїчних предків припадають саме на цей час. Про них йдеться в офіційних документах Османської імперії і Великого князівства Литовського.

У 2012 році українському козацтву виповнилося 520 років. Історія має чимало свідчень про різні сфери життя мешканців Запорізької Січі. Минуле земель Запорізького краю в народній свідомості традиційно асоціюється з історією запорізького козацтва.

Особливості генези козацтва, історична традиція, геополітичні та природні умови його існування призвели до формування своєрідного православного світосприйняття запорожців.

Відомий історик Олена Апанович підкреслює, що в часи існування запорозького козацтва весь світ був віруючим. Релігія була основною формою світосприймання, і тому навіть атеїстичні ідеї носили форму релігійних сект. Національно-визвольні рухи, політичні, військові конфлікти мали релігійний характер і форму.

Релігія супроводжувала людину протягом всього його життя – починаючи з хрещення при народженні і закінчуючи причащанням перед смертю і похованням, здійснювалися священиком. На релігійних темах будувалося мистецтво, значна частина книг, що виходили в ті часи, мала релігійний характер. Свята, під час яких люди відпочивали i спілкувалися зі своїми близькими, були релігійними.

Тому світогляд запорозького козацтва теж мав релігійний характер і зовні виявлявся в традиціях православ`я. Запоріжжя перебувало на перехресті трьох конфесій – ісламу, православ`я і католицтва. Чому ж козацтво традиційно дотримувалося саме православ`я?

На Запоріжжя приходили люди в основному з українських земель, що входили до складу Росії та Польщі. Для них, мало знайомих навіть із тонкощами православної релігії, іслам був зовсім чужим і незрозумілим, а «бусурмани» порівнювалися з найнижчим поняттям і були навіть «гірше ніж іудеї», яких порівнювали з собаками: «жид і собака – віра однака». Крім того, історично склалося так, що представники ісламської віри – татари і турки – були ворогами як України, так Росії та Польщі. Вони часто здійснювали набіги на їхні землі і завдавали значної шкоди населенню. Зрозуміло, чому татари і турки, а разом з ними і їх релігія сприймалася запорожцями ворожо.

Несприйняття козацтвом католицтва має не такі глибокі історичні корені. До 1569 р., тобто до прийняття Люблінської унії, і навіть у перші роки існування Речі Посполитої віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя України. Тільки боротьба запорозького козацтва з татарами і турками йшла під релігійними гаслами. З приходом короля Сигізмунда III ситуація істотно змінилася. Уряд Речі Посполитої, а слідом за ним і польська шляхта, стали гнобити православ`я. У 1596 р. рішенням Берестейського собору була ліквідована православна церковна ієрархія. Це викликало опозиційну реакцію з боку православних священиків, письменників і полемістів.

Але найбільшу небезпеку для уряду Речі Посполитої становило козацтво, яке вже в 1596 р. під час повстання на чолі із Северином Наливайком громило маєтки прихильників унії, проголосивши гасло захисту православ`я. Козацтво виявило себе захисником православної віри і навесні 1610 р., перешкодивши спробам митрополита Іпатія Потія схилити київське духовенство до унії і підпорядкувати собі місцеві церкви.

Відтоді захист православ`я для запорожців став означати захист тих прав і свобод, на які вела наступ польська шляхта. Можна погодитися з думкою Н. Марковіна про те, що на «дотримання» запорожцями православної віри вплинуло, між іншим, і зіставлення «претензій» католицького та православного духовенства. Останні, як писав Марковін, на відміну від проповідників «віри панської», не ущемляли своїм авторитетом ні в родині, ні тим більше в суспільному стані, умовляючи тільки діяти по совісті.

Таким чином, відданість православ`ю давала запорожцям додаткові підстави для ведення боротьби з католицькою Польщею і татарами і турками, сповідали іслам. Запорізькі вербувальники кричали на площах і ярмарках: «Хто бажає за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий терпіти всякі муки за святий хрест ... – приставай до нас».

Цілком природно, що православна обрядовість запорожців мала багато спільного з обрядовістю населення сусідніх українських земель. Причиною цього був тісний зв`язок Запоріжжя з Лівобережною Україною. Саме з її території приходила значна кількість людей, вливаються в військове товариство; на Лівобережжі у багатьох з них залишалися сім`ї, і тому взимку, в мирні часи козаки їздили до своїх рідних.

Багато хто з запорожців із власної ініціативи або за дорученням Коша відвідували Київську консисторію, Межигірський та інші українські монастирі. Значна частина духовенства прибувала на Запоріжжя саме з Межигір`я, а запорозька старшина підтримувала досить тісні контакти з українським духовенством. У XVIII в. було поширене ходіння на Запоріжжя «мандрівних дяків» із Київської академії, які часто влаштовувалися при козацьких церквах. Релігійна література на Запорізькі Вольності надходила головним чином з Лівобережної України.

Козацтво бачило виправдання жорстокості війни в постулаті про захист православної віри від мусульман і католиків. Часті походи примусили запорожців значно спростити релігійні обряди і додати їм військового забарвлення. Прагнення Коша керувати всіма сферами життя Запорожжя, в тому числі і релігійною, призвело до зміни традиційної системи управління церквами.

Специфіка релігійності запорожців яскраво проявилася в ставленні до представників інших конфесій та різних етносів. Запорожці були зацікавлені в збільшенні своєї чисельності. Звичайно, не слід абсолютизувати той факт, що оскільки на Січі традиційно не було жінок, там ніхто не народжувався. Адже територія Запорозьких Вольностей зовсім не обмежувалася Січчю. І все ж військове товариство відчувало постійну потребу в поповненні: багатьох жителів Запоріжжя щорічно забирали хвороби, старість або війни. І довгий час головним джерелом поповнення рядів Запорозького Війська було прийняття переселенців з-за меж Запорожжя. Звичайно, найбільше такого поповнення прибувало з сусідніх українських земель, і більшість цих переселенців сповідувало православну віру.

Разом з тим на Запорожжі знаходили притулок євреї, болгари, серби, грузини, волохи, поляки, литовці, білоруси, чорногорці, татари, турки, калмики, німці, французи, італійці, іспанці, англійці ... Капітан російської армії Зарульський, сучасник Нової Січі, відзначав, що заради «примноження війська» запорозькі козаки брали переселенців без розбору віри, закону, батьківщини і причин, які змусили їх залишити її».

На Запоріжжя справді приймалися люди будь-якого етносу, однак вони повинні були прийняти православну віру. Без виконання цієї умови переселенці не мали права тут проживати. Необхідність цього підкреслюється низкою документів. У наказі запорозьким депутатам у Комісії для складання нового Уложення про прийняття до лав Війська Запорозького говорилося так: «в Войско Запорожское из разных наций, для проживательства и службы малолетними и уже совершенных лет люде приходят, и по принятии ими закона Грекороссийского и на верность Ее Императорскому Величеству
присяги, записываются на службу».

У мемуарах та історичній літературі переказується процедура прийняття в Військо. Прибулого на Січ зазвичай приводили до кошового отамана, який питав: «А чи віруєш ти в Бога?» Новоприбулий відповідав: «Вірую». – «І в Богородицю віруєш?» – «І в Богородицю вірую». – «А ну, перехрестись!». Людина хрестилася. Цим і обмежувалося з`ясування релігійної приналежності. У випадках, коли прибулий не був православним, перед вступом до Війська він був повинен хреститися в цю віру.

Так, у проханні архімандрита Нефорощанського монастиря до Київського митрополита про постриг у ченці послушника Іова Крижанівського повідомлялося, що цей послушник «польської нації, в містечку Пенськ від батьків євреїнів, їх залишив, і зайшов у Січ Запорозьку, тамо прийняв віру християнську і хрещений де будучи тамо начальником Межигірського монастиря ієромонахом Феодоритом ..., і наречено де йому ім`я Іов, а восприємники де йому були запорозькі козаки Іван Швидкий та Артем Василів». В атестаті козака Василя Перехреста повідомлялося, що він також народився в «Польській області», в єврейській родині, за власним бажанням прибув до Запорозької Січі, де був хрещений у січовій Покровській Церкві начальником Києво-Межигірського монастиря, а восприємниками йому були запорозькі козаки». Іноді на Запорожжя прибували євреї, які вже прийняли християнство. Так, народжений в Смілі в єврейській родині Іван Леонтійович Ковалевський був ще в дитинстві хрещений матір`ю, після чого сім`я переїхала в Новий Кодак. На Запорожжі Ковалевський спочатку служив у Війську, а пізніше став ієреєм в Святотроїцькій Самарчицькій церкві.

У деяких випадках козаки привозили на Запорожжя малолітніх представників інших конфесій і хрестили їх. Так, запорожці в Балті викрали з колиски поляка, привезли його на Січ і хрестили. У Хотині полковий осавул Василь Рецептов викрав малолітнього єврея, привіз його на Запорожжя й охрестив, назвавши Семеном Чернявським. Козаки врятували від загибелі малолітнього поляка, якого назвали Григорієм Покотило. Курінний отаман привіз його на Січ, де хрестив у православну віру.

Кіш, керуючись економічними та політичними інтересами, дбав про збільшення контингенту Війська і кількості робочих рук на Запоріжжі. Тому козаки, прийнявши до своїх лав перехрещених представників інших конфесій, незалежно від їх етнічної приналежності, не чинили їм ніяких утисків, і ті мали можливість отримати керівні посади у Війську. Так, вищезгаданий Григорій Покотило став курінним отаманом. Син польського поміщика Олексій Григорович (Білицький, Більський) обійняв таку ж посаду. Колишній кримський мурза Іван Чугуївець став військовим писарем.

Однак наведені факти не можуть служити підставою для того, щоб стверджувати: «Ніде не було такої терпимості до різних вір, як це ми бачимо на Запоріжжі». Козацтво зовсім по-різному ставилося до своїх одновірців і представників інших конфесій. Запорожці, вважаючи своїм обов`язком захист православних від мусульман і католиків, досить часто здійснювали набіги на татарські й турецькі землі з метою відбити бранців (ясир), захоплених іновірцями на територіях, населених православними. Під час ведення бойових дій з Туреччиною запорожці досить часто відбивали полонених православних, яким не чинилося ніяких перешкод у поверненні на батьківщину. Коли козаки під командою Данила Третяка відбили у татар 673 волоха і єврея, то волохам, як одновірцям, дозволили залишитися на Запоріжжі або «відійти за Дніпро». Разом з тим, іноді козаки затримували у себе звільнених з полону, щоб повернути їх у лоно православної церкви. Так, під час війни 1768–1774 рр. запорожці відбили у татар ясир, в який входили і дві «потурчені» жінки (тобто ті, які прийняли іслам). Козаки звернулися до духовної влади, просячи повернути «потурчених» у православ`я, оскільки їх «як відлучених від православної віри, в церкві Божій без відома і дозволу архіпастиря приймати сумнівно».

Запорізьке козацтво, вважаючи себе захисником православної віри, було однією з рушійних сил її захисту – до них приходило чимало переселенців з Правобережної України, які були незадоволені утисками польського уряду і жорстокими заходами щодо навернення православних в унію.

На Січ приїжджало багато духовних осіб, яким поляки заподіяли кривди; серед них був і ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський. Такі духовні особи закликали запорожців захистити православних від свавілля поляків. На прохання Мельхіседека навіть Катерина II звернулася до Варшави, щоб були припинені утиски православної віри. Хоча тоді російській імператриці і не вдалося нічого добитися від польського уряду, чутки про «оборону» царицею православ`я поширилися Україною і досягли Запоріжжя. Під впливом цих подій козаки, що вже давно ворожо ставилися до поляків, почали йти в гайдамаки, організовували збройні загони і громити міста та маєтки на Правобережній Україні.

Козацтво, яке входило до лав гайдамаків, і тут виступало під гаслом захисту православ`я. Воно пояснювало свої дії тим, що «уніати народу християнському великі біди й розорення робили, при тому ж розорення, священиків благочестиві слова, голови, бороди і вуса обстригали і тиранськи мучили; не токмо священикам і ченцям то робили, але і народові християнському, і ще військо конфедератське в Україну спровадили, хотіли народ християнський мучити». Гайдамаки захопили велику кількість міст і маєтків Правобережжя, серед яких були і Богуслав, Корсунь, Канів, Умань, Лисянка, Жаботин, Медведівка. Після захоплення населені пункти піддавалися руйнуванню, пожежам і грабункам, а католицькі та уніатські священики, поляки та євреї винищувалися. Поміщик Липоман, католик, свідок цих подій, розповідав, що поляків скидали з дахів на списи, убивали «чим попало», а біля входу до церкви Францисканського монастиря, що в Лисянці, гайдамаки повісили поляка, єврея й собаку з таким написом: «Лях, жид і собака – все віра однака». Деякі поляки та євреї утікали в ханську Балту. Тоді гайдамаки захопили це місто, перебили євреїв і поляків, які там ховалися, а татар вигнали. Іноді євреї і поляки тікали під захист військ Російської імперії. Так, отаман Уманського куреня Семен Неживий, увійшовши в Крилов, не знайшов там жодного єврея чи поляка. Тоді він звернувся до полковника Хорвата зі скаргою, що російське військове керівництво переховувало ворогів православ`я.

Семен Неживий навіть вимагав від Хорвата видати останніх разом з їхнім майном козакам, причому додавав: «не за майно втруждаємося, тільки аби віра християнська від них не була більше осквернена, і щоб не було ворогів на державу, також і на
правовірних християн».

Козаки, нещадно вбиваючи і грабуючи під час гайдамацького руху поляків і іудеїв, намагалися не завдавати шкоди православному населенню. Деякі з козацьких керівників гайдамаків після захоплення населених пунктів Правобережної України навіть брали від їх православних жителів «свідоцтва», в яких повідомлялося, що гайдамаки їм не завдавали ніякої образи «і грабіжництва християнам ніякого не робили». Такі свідоцтва запорожці в разі арешту російськими військами подавали як доказ свого ревного виконання християнського обов’язку і захисту православного населення від утисків з боку католиків та іудеїв.

Неприязне ставлення козаків до євреїв мало глибокі історичні корені. Вже в XVI ст. євреї сконцентрували в своїх руках велику владу в Польщі та Литві. У XVII в. їм були віддані на відкуп королівські і поміщицькі маєтки, внаслідок чого навіть самі поляки опинилися в залежності від єврейського капіталу. Ще більше, ніж поляки, відчували на собі гніт євреїв українці. Євреям-орендарям панських маєтків були надані надзвичайно широкі права на українських землях – вони могли навіть розпоряджатися життям селян, що знаходилися в цих маєтках. Євреї встановлювали досить високі податки і збори з селянського населення. Крім того, вони в багатьох випадках брали в оренду і церкви, а православні змушені були платити їм певну суму за дозвіл відправляти християнські треби. Тому православне населення Правобережної України відчувало ворожість по відношенню до євреїв, і принесло цю неприязнь на Запоріжжя.

Отже, запорізьке козацтво у відстоюванні своїх політичних і економічних інтересів, у боротьбі з сусідами і навіть у вбивствах і грабежах спиралося на своє розуміння обов`язку православних християн, виправдовувало свої вчинки гаслом захисту православної віри. Це навіть дало підстави Рюльєру, історику і письменнику просвітницького спрямування, говорити про запорожців, що у них «релігійний запал поєднується з любов`ю до розбою», а самі вони «вперто вважають, що фанатичний запал спокутує всі їх злочини».

Далі буде…

Підготувала Дарія Мясіщева – для «УНІАН-Релігії».

За матеріалами книги «Путем Апостола Андрея», розділ «От Апостола Андрея до запорожского казачества», автор - І.І. Лиман.
 

УНІАН в Google News