Егоїзм як причина релігійної зневіри і розчарування
Егоїзм як причина релігійної зневіри і розчарування

Егоїзм як причина релігійної зневіри і розчарування

17:06, 04 грудня 2012
5 хв. 1017

Чому ми думаємо, що Бог зобов`язаний обслуговувати наші меркантильні запити і забуваємо про Нього, коли у нас "все є"?

Зазвичай апологетами релігії вказуються дві причини атеїзму: або розумова убогість, або моральна зіпсованість, що заважає прийняти Заповідь Творця. Між тим, основна причина для більшості «невіруючих» або «розчарованих» - це егоїзм.

Що ми зазвичай розуміємо під словом віра? Коли я кажу, «я в тебе вірю», я маю на увазі, що людина «виправдає мої надії, пов`язані з нею». Коли ми раптом починаємо розуміти, що людина виявилася не тим, ким ми б хотіли її бачити, ми оголошуємо про своє «розчарування».

Говорячи «про віру в Бога», на жаль, ми так само проектуємо саме свої сподівання, і уявлення, і реальність, зустріч лицем до Лиця з Богом розсипле в прах наші забобони про Нього, ми, що очікуємо від Нього тільки здійснення «своїх особистих запитів, сподівань і потреб», оголошуємо про свою «зневіру». Адже велика частина «розчарувань» прийшла до нас в моменти життєвих криз, коли «ми чекали від Нього конкретних дій, а Він не виправдав наших очікувань».

Але чому ми думаємо, що Бог зобов`язаний обслуговувати наші егоїстичні запити? - Тому що ми апріорі впевнені, в тому, що наші запити і становлять «справжню правду», і ми то вже точно бездоганні і «тільки ми праві». Погляд на світ очима егоїста поміщає останнього в центр всесвіту, тоді як Творець простирає промені Своєї доброти і до добрих, і до злих, і до невдячних.

Та й самі ми не завжди буваємо добрі, але стаємо часом і злі, і невдячні. І співіснування людей припускає наявність не тільки критики, а й самокритики. А особисті стосунки не можуть міцно існувати на хисткому фундаменті меркантильності. Тим часом саме з меркантильними запитами нерідко ми звертаємося до Бога, забуваючи про Нього, коли у нас "все є".

Тим часом будь-яка людина хотіла б, щоб цінували її заради неї самої, а не заради якихось вигод. Міцні особисті стосунки можна закласти тоді, коли нам цікавий інший як Особистість. У спілкуванні цінне саме спілкування, а не бонуси, що отримуються в результаті. Так само і в релігії цінне саме спілкування з Богом, а не споживані нами Його блага.

Розуміння зазначених тут принципів спілкування допомагає зрозуміти і конфліктологію в людському суспільстві, а особливо в сім`ї. Спілкування за визначенням є акт релігійний, навіть якщо йдеться про спілкування друзів або подружжя. Розуміння релігійної природи спілкування повинне звільнити його від «прагматичного навантаження» і сконцентрувати увагу на самому акті спілкування, а не на результатах його. В релігії така концентрація уваги на самому спілкуванні називається «спогляданням».

Але проблема сучасного суспільства в тому, що ми найчастіше під спогляданням розуміємо зоровий контакт людини з неживою природою, тобто предмет споглядання свідомо стосовно людини позбавлений активного начала. Релігія говорить, що споглядати можна і душу людини, і її вчинки, її жести. Але тут той, хто споглядає і той кого споглядають, володіють активністю в рівній мірі. Лише таке цілісне сприйняття особистості дозволяє побачити всю суть людини і її вчинку.

Але проблема сучасного «суспільства споживання» в тому, що йому «сама людина нецікава». Цікаві зовнішні ефекти, цікава вигода, «взаємна користь». Під «збагаченням» люди розуміють обмін інформацією або матеріальну компенсацію. Духовна складова спілкування повністю ігнорується. Споглядання визнається «непотрібною тратою часу».

Не дивно, що при такому розкладі «нецікавим» стає і Сам Бог. Мені нерідко доводиться чути від «агностиків» про те, що вони «просто не цікавляться релігією». Для людини з «суспільства споживання» все повинно бути «легко і просто». Все, що вимагає вольових і розумових зусиль, оголошується безглуздим, «зарозумілим», шкідливим.

Для спрощення процесу спілкування сучасна секулярна етика пропонує свій «алгоритм спілкування», суть якого зводиться до наступного: «Ні до кого в душу не лізти, про релігію не говорити, приймати кожного, яким він є і нікого не вантажити своїми світоглядними, релігійними та особистими поглядами». Все, що не вписується в цей алгоритм, оголошується фанатизмом і навіть психопатологією.

Зрозуміло, релігія вимагає від людини екзистенціальної глибини. Прийняти «іншого», означає, відмовитися від себе. Тому й символічна семантика хрещення пов`язана зі смертю «для себе», щоб жити для Бога. Якщо «символ» і «знак» перестають виражати екзистенціальну реальність, вони втрачають сенс. Ось чому у в нашому суспільстві стільки формально хрещених, які і після цього Таїнства живуть для себе, за законами «світу цього». Вони і не думали вмирати для свого егоїзму, щоб жити для любові до Бога і Його творіння - до людини і природи.

І поки ми не зрозуміємо, що наше реальне життя починається тільки з моменту смерті нашого егоїзму, ми так і залишимося людьми, яким «Сам по Собі Бог не цікавий». Не цікавим стає не тільки Бог, а й світ, що оточує, люди і природа.

Архімандрит Феогност (Пушков), кандидат богослов`я - для "УНІАН-Релігії"

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
завантаження...

Чи подобається Вам сайт?
Залиште свою думку

+
Погоджуюся
Продовжуючи переглядати www.unian.ua, ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом , і погоджуєтеся c Політикою конфіденційності