Митрополит Володимир: Я живу інтересами Церкви

Митрополит Володимир: Я живу інтересами Церкви

«У Церкви немає "своїх" і "чужих", є Христос. Він закликав і закликає всіх». Інтерв`ю з предстоятелем УПЦ. 

«МЕТА ЖИТТЯ ЛЮДИНИ - ЗБЛИЗИТИСЬ ІЗ ХРИСТОМ. ІНАКШЕ НЕМАЄ СЕНСУ - НІ ЖИТТЯ, НІ ТИХ СТРАЖДАНЬ, ЯКІ ВИПАДАЮТЬ НА ДОЛЮ КОЖНОГО»

   Ваше Блаженство, всі ці роки Ви дуже багато проповідували - і в храмі, і по радіо, і з телеекранів. Стільки часу у зв`язку з хворобою віруючі не могли чути Вашого пастирського слова, але дуже його чекали. І ось тепер, коли знову Ви можете звертатися до пастви, що б Ви хотіли сказати всім нам?

   Сердечно дякую всім за молитви.

   Згадуючи слова апостола Павла, великого проповідника, якого шанує Свята Церква, хотів би ще раз підкреслити: ми повинні перейнятися почуттям відданості Богу і служінням нашим ближнім. Є наставляння у апостола: в істині стійте, тримайтеся віри. Є й ряд інших, які закликають нас до святості. Мета життя людини - набуття святості, досягнення святості. Як преподобний Серафим Саровський говорив, що стяжання Духа Святого - все одно, що святість. Вирішальну роль відіграє це в житті нашого суспільства і нашої Церкви.

   «Прийдіть, діти, послухайте мене, страху Господнього навчу вас», - говорить нам Господь через псалмоспівця. Мета життя людини - зблизитися з Христом. Інакше немає сенсу - ні життя, ні тих страждань, які припадають на долю кожного, ні сердечного терпіння.

   Пізнавати Бога необхідно для того, щоб зрозуміти істину нашого спасіння. Пізнавати Бога - це означає наблизитися до Нього, зробити ще один крок до Нього. Тісне спілкування з Ним і є запорука досягнення життя вічного.

Зараз Великий піст, коли кожен християнин долучається в своїй мірі до подвигу. Які завдання на Великий піст ставите для себе Ви?

   Завдання ті ж, що і всі християни повинні ставити перед собою. Мені не зручно починати з того, щоб показати себе. Немає такої потреби, тому що повинен бути нелицемірним подвиг, справжній піст. Просте утримання від їжі і пиття призводить до трагічного стану гордості, забудькуватості. Замість того, щоб в кінцевій меті нам з`єднатися з Господом, виходить, що ми навколо ходимо, по сторонам дивимося, шукаємо привід для гордості, щоб побачити: а ми, коли постимось, як виглядаємо? Над цим людина багато працює, на жаль. А думати треба про інше, про Христа.

   Ми віримо в Господа нашого Ісуса Христа, Начальника нашого життя, нашого Спасіння. Віримо в Святу Соборну Апостольську Церкву, віримо в Її буття, в Її постійну допомогу тим, хто до Неї звертається. Всі засоби є у Церкви, зібрані в семи Таїнствах, які Церква затвердила і якими і понині, можна сказати, благословляє тих, хто народився, хрестився, хто одружився. Щоб всі зростали в дусі церковному і набували благодаті Святого Духа.

   Тому кожна людина повинна поспішати звернутися до Бога, поки не пізно. Життя таке коротке, в одну мить минає. Багато в кінці свого життя хапаються за голову, кажуть: «Боже мій, у мене стільки ще справ, стільки планів, стільки обіцянок, і кінець всьому. Як же це виходить?! »

Що б Ви побажали тим, хто тільки збирається постувати, хто ще думає, постувати йому чи ні?

   Доводиться, хоча і з жалем, відзначати той факт, що краще ті, хто перебуває в пошуках - вони в вигіднішому становищі, ніж ті, які вважають, що ось, вони вже все знають і вже будуть інших вчити.

   Пост справжній - це повне утримання від гріхів, від гріховних думок і справ, які полонили людини. Тому, хто поститься, стає легше нести хрест і досягати спасіння.

«У ЦЕРКВИ НЕМАЄ "СВОЇХ" І "ЧУЖИХ", Є ХРИСТОС. ВІН ЗАКЛИКАВ І ЗАКЛИКАЄ ВСІХ»

Кілька питань з нагоди прийдешнього ювілею - 20-річчя Вашого предстоятельства. Що зараз з Вашого 20-річного служіння на кафедрі Київських митрополитів згадується з особливим теплом і радістю?

   Я, на жаль, не був на Архієрейському Соборі в Харкові, який відбувся 20 років тому. Я був у Фінляндії на богословській конференції. Після Архієрейського Собору мені зателефонували і запитали, чи маю бажання і чи приймаю архієрейське рішення та постанову. Нехай буде воля Божа - я нічого не вибирав і ні від чого не відмовлявся.

   Багато радісного було. Найприємніше - коли дозволили відкрито проповідувати, перестали забороняти. Радісно було, коли з таким трудом було видобуто дозвіл на реєстрацію православних громад, коли наш молодіжний рух почав розвиватися.

   Радісна поява єпархій - поділ великих і більших, тому що стільки людей прийшло до Церкви, зросла кількість священнослужителів, множилися єпархії, монастирі. І це триває, слава Богу. Дасть Бог, будуть якісь результати.

Ваше Блаженство, це життя Церкви, а які світлі моменти запам`яталися особисто Вам?

   У мене немає особистих інтересів, я живу інтересами Церкви.

А що за ці роки було у Вашому служінні найважче?

   Час був складним і для становлення України, складним він був і для Церкви. Після приїзду до Києва, я згадував Чернігів, тому що я в кінці 60-х був там чотири роки правлячим єпископом. І завжди шкодував, коли бачив серед людей нелюдскі стосунки. Шкодував про те, що не знав, як сказати і до кого звернутися, щоб зрозуміли: поспішайте, люди добрі, робити добро, а то погибель поглине вас.

   Було багато проблем, але найстрашніше братоненависництво. Воно відгомін і сьогодні має у відносинах різних церков... Я пам`ятаю, як на початку були роздратовані люди. Як деякі священики, і навіть деякі єпископи відійшли від істинної канонічної апостольської Церкви і очолювати стали те, що антизаконне, не Божественне, а значить і не спасительне.

Як сьогодні ставитися до того, що про Вас моляться не тільки православні, а й ті, хто перебувають з нами в розділенні?

   Спасибі всім. І я прошу святих молитов у вас усіх - не стільки про мене, скільки про всю нашу Церкву. Потрібно поважати молитву і всяке молитовне поклоніння як окремої людини, так і цілих груп. У нас немає євхаристійного спілкування з тими, що відійшли, але домашня молитва не заборонена. І якщо ми будемо пам`ятати і згадувати один одного, можливо Господь пробудить совість і приведе нас до єдності у Христі.

Уже 20 років Церква в Україні розділена. І за цей час виросло ціле покоління людей, які не причетні до розколу, але змушені жити в його реаліях, часто без розуміння, що ж нас все-таки розділяє. Як нам, молодому поколінню Української Православної Церкви, ставитися до наших однолітків, які виросли і виховані в УПЦ КП і УГКЦ? Чи шукати шляхи примирення, адже ідею зближення з неканонічними конфесіями в нашій Церкві не всі підтримують...

   Думаю, що деякі новонавернені дійсно можуть не розуміти історичний шлях нашої Церкви. Зараз є ті, хто активно включаються в молодіжний рух, у справи милосердя, відвідують недільні школи, вступають у духовні семінарії. Все це спрямовано на те, щоб людина без всякого тиску, без погроз ставала на шлях роздумів про Церкву, яка як Мати закликає всіх і всіх об`єднує.

   Є одна непорушна істина, яку потрібно зрозуміти. У Церкви немає «своїх» і «чужих», «чорних» і «білих», а є Христос, і Він закликав і закликає всіх, все Він перемагає і всього досягає. Головне - триматися одного курсу, курс один повинен бути - до Христа. До Нього назустріч треба намагатися йти кожному з нас, прагнути до Нього душею і серцем. Тому, хто долучився, розвиватися, терпіти і допомагати ближньому своєму - тому, хто не долучився.

   Не тільки молодь, а й сучасні літні люди в пошуках істини стали дуже дратівливими. Тому й виникають конфлікти, часто розпочинаються і через релігійні питання, а справжня мета життя на землі часто забувається.

Зараз наша Церква переживає непростий період. В якійсь мірі ці труднощі відображаються на сторінках засобів масової інформації, і багато людей, в першу чергу світських, дуже сумніваються. Що б Ви могли сказати тим, хто ще не в Церкві і мають до неї претензії?

   Сказати: «Іди і дивись», - як в Євангелії сказано. Подивися і переконайся в тому чи іншому. Або утвердись в сумнівах, або відкинь їх, але при цьому надійся на Бога. У Церкві всіх, хто закликає Його Святе Ім`я, поминають і приймають.

«ВСІ ЦЕРКОВНІ ВИДАННЯ ПОВИННІ ЙТИ В ОДНОМУ НАПРЯМКУ, АБИ ЩОДНЯ З ЇХ ДОПОМОГОЮ ПРОТОПТУВАЛИ СОБІ ДОРОГУ ДО ПОРЯТУНКУ ВСІ ЛЮДИ»

Ваше Блаженство, з Вашого благословення 14 років тому була створена перша інтернет-сторінка нашої Церкви. З тих пір сайтів вже дуже багато. А як Ви ставитеся до Інтернету, адже сьогодні він зовсім не такий, як був 14 років тому?

   Інтернет для нашої Церкви - потрібна річ. І такі сучасні досягнення будуть поширюватися і розвиватися. На жаль, інформації багато і людині важко розібратися. Але нам потрібно використовувати можливості нести свою віру, спілкуючись з молоддю в університетах, школах і, навіть, в дитячих садах. Потрібно пам`ятати: Господь вимагає від нас проповідувати Євангеліє всім народам, всьому створінню. І «хто увірує і охреститься, той спасеться, хто не приймає Хрещення, той засуджений буде» (Мк. 16:16).

   Наша інтернет-сторінка хороша. Особливо важливо, що люди між собою мають свою думку, про щось говорять, критикують.

   Я сам колись стояв біля витоків - і нашого «Православного вісника», і нашої «Церковної православної газети». Ця діяльність завжди була благородною і важливою.

   Пам`ятаю, був один випадок, коли я був редактором «Православного вісника». Тоді влада вимагала, щоб поменше було чути не тільки в усному мовленні, а й у письмовому, що є Бог. І ось я приніс круту, будемо говорити, статтю до редакції. За ідеологію нашого журналу та інших видань, яких у той час було раз-два, та й усе, відповідала уповноважена людина в комітеті з питань релігії. І ось він мені з роздратуванням говорив: «Вікторе Маркіяновичу, що ж це виходить? Країна йде вперед, а ви тягнете назад. Країна має світлу надію, а ви що проповідуєте? Лякаєте людей бісами. Прибрати це слово, "біс"!» І доводилося прибирати. Говорив він: «Залиште його у спокої, навіщо на сторінках згадувати. Не філософствуйте. Навіщо всіх лякати? Всі ці боги, боги. Давайте домовимося, щоб згадок таких не було...» Ми тоді перевели на жарт. Але жарт жартом, а було справжнє гоніння на Церкву.

   Але це пережили, слава Богу, ті важкі часи. І будемо всі разом намагатися сприяти розвитку наших церковних видань надалі.

Ваше Блаженство, що б Ви могли побажати нашим читачам і, взагалі, всім віруючим?

    Всі церковні видання взагалі повинні йти в одному напрямку, щоб кожен день з їх допомогою протоптували собі дорогу до спасіння всі люди - віруючі, не віруючі, вперто не віруючі, вперто віруючі - сказати, хто є хто, складно, все в руках Божих.

   Всі наші видання - це добро й милість Божа. Якщо вони слабенькі - це дуже залежить від єпархії, від правлячого архієрея, - треба активно допомагати. А всім разом - співпрацювати. І на цьому шляху хочу всім побажати, щоб Господь просвітив всіх нас в житті тимчасовому і в майбутньому.

Ваше Блаженство, ми дуже чекаємо Вас на урочистості з нагоди 20-річчя предстоятельства. Який подарунок ми, віруючі, могли б Вам зробити до ювілею?

   Молитва.

Розмовляли Ю.Комінко і О.Головіна, «Православіє в Україні».

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter