Протоієрей Андрій Ткачов: Релігія серця

Протоієрей Андрій Ткачов: Релігія серця

Життя перед лицем Того, Який «бачить таємне і віддає явно», є віра. Погляньмо на головну християнську молитву - «Отче наш». 

   Християнство не є релігією зовнішніх наказів і заборон. Християнство є поклоніння Богу в дусі та у правді. Віра наша повинна в першу чергу оновити внутрішньо людину. Тоді виправлений і очищений внутрішній світ неминуче виявить себе зовні, зцілюючи і правильно формуючи світ зовнішній. Власне, зовнішній світ зазнає благих змін тільки тоді, коли діє в цьому зовнішньому світі оновлена зсередини людина.

   Життя внутрішньої людини, життя перед лицем Того, Який «бачить таємне і віддає явно», є віра наша.

   З точки зору внутрішньої людини, поглянемо на головну християнську молитву - «Отче наш». Але перш почуємо слово про серце, сказане Святителем Тихоном Задонським:

   Серце це - початок і корінь всіх діянь наших. Серцем віруємо чи не віруємо; серцем любимо або ненавидимо; серцем миримося або пишаємося; серцем терпимо або нарікаємо; серцем прощаємо або сердимося; серцем примиряємося або ворогуємо; серцем звертаємося до Бога або відвертається; серцем наближаємося, приходимо до Бога чи відходимо і віддаляємося; серцем благословляємо або клянемо.

   Отже, чого на серці немає, того і насправді немає. Віра не є віра, любов не є любов, коли на серці немає, а є лицемірство. Смирення не є смирення, а удавання, якщо не в серці; дружба не дружба, а гірше ворожнечі, якщо зовні тільки проявляється, а в серці не має місця. Тому Бог вимагає від нас серця нашого: «Сину мій, віддай серце твоє Мені» (Прітч.23: 26).

   Тепер приступимо до молитви Господньої.

    «Нехай святиться ім`я Твоє», - сказано в ній одразу після заклику Отця. Ми можемо і повинні говорити про те, що головною славою Бога є Його вселення в людину. Увійти всередину світу нашого, все освятити Своєю присутністю всередині серця людського хоче Господь. І не можемо ми прославити Його як повинно бути, поки не станемо Його храмом і Його обителлю.

   В Сонці й Місяці прославитись, а в людині ні - хіба це справжня слава для Творця? Аж ніяк. Зв`язавши ім`ям Своїм безодні, поклавши печать імені Свого на весь створений світ, Господь хоче, щоб людина дала місце слави Божої всередині себе самої. «Утверди серце моє в страху імені Твого» (Пс. 85:11) говорить пророк, і ми попросимо того ж.

   «Нехай прийде Царство Твоє», - говоримо далі. Але куди має прийти Царство, якщо спершу не всередину істоти людської?

   В Євангелії читаємо: «А як фарисеї запитали, коли прийде Царство Боже, (Ісус Христос) відповідав їм: не прийде Царство Боже помітно, і не скажуть: Ось воно тут, або ось, там. Бо ось, «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21)

   Якщо Царства цього всередині не буде, то ніяке славна зовнішня дія не буде до кінця славною і корисною для людини. І цар не славен, і силач слабкий, і вчений дурний, якщо при зовнішніх успіхах страждають вони від заздрості, підозр, похотей.

   «Ні, нехай перш прийде Царство Боже всередині мене, - нехай скаже людина, - а потім вже хай з`явиться все інше. А якщо інакше, то в цьому ні твердої перемоги, ні остаточного торжества ».

   Землею названа людина, що згрішила. «Прах ти і в прах повернешся» (Бут. 3:19).

   Що є прах, якщо не речовина землі, яку ми топчемо щодня. Якщо вся людина - земля, то і серце в грудях у неї - шматочок землі.

   «Нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі», - скаже людина, маючи на увазі землю свого серця. На небі волю Божу творять Ангельські лики. Так само точно, так само швидко й охоче да виповнюється воля Божа і серцем людським, як і істотою ангельською!

   Ангел хліба не їсть, але Богом харчується. Людина ж хліб їсть, але не одним хлібом живе. Живе всяким глаголом, що походить із уст Божих і виконанням волі Господньої.

   «Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його», - каже Христос (Ів. 4:34). Раз так говорить Новий Адам, так повинні мислити і в Ньому оновлені люди.

   Хліб наш, про який просимо «дай нам сьогодні» є і хліб звичний, і разом з ним - воля Божа, слово Боже, звичайно ж і Причастя Святе. Все це не однієї плоті стосується, але все істоти людського, і серця - особливо. Бо сказано: «Хліб зміцнює серце людське» (Пс.103: 15)

   А, приступаючи до прощення боргів взаємних, чи можемо ми залишити серце без уваги? Чи можемо прощати тільки мовою, не піддавати на муки себе самих і не видаваючи із сердець своїх всяке злопам`ятство, всяке лукавство, всяке корисливе і хижацьке до ближнього ставлення? Якщо хочемо бути Христовими учнями, то не можемо. Не повинні ми мазати медом уста, а отрутою - серце.

   І в притчі про царя, що захотів поквитатися зі своїми рабами (Мф. 18:23-35), Господь говорить про людину покарану: «Так і Отець Мій Небесний учинить із вами, якщо не простить кожний з вас від серця свого братові своєму провини його»

   Коли ж просимо не ввести нас у спокусу, то просимо так, тому що знаємо - ворог хитрий, а сила наша немічна. Голос чесної і немічної людину - людини, смиренно мислячої про себе, - чути в проханні «Не введи нас у спокусу».

   Диявол не може змусити нас грішити, але може кликати на гріх, обманюючи і зваблюючи. Іноді лестить він плотськими ласощами, іноді - примарами удаваного добра, іноді - дивом. Є у нього в запасі ще багато всякої мішури для нерівноцінної покупки: «Ти мені душу, а я тобі - яскраву пустушку».

   І не купилась би на все це людина, якщо гріх не звив собі гнізда всередині серця людського. А гніздо це звите, і звідти, «із серця людського виходять злі помисли, вбивства, перелюби, розпуста, крадіжки, неправдиві свідчення, богозневага» (Мф. 15:19)

   Маючи отруту всередині, як не отруюватися отрутою зовні? Звідси й прохання не допустити до спроби на гріх, до ухилення серця від правих шляхів.

   З любов`ю згадавши про Отця і голосно закликавши Його на початку молитви, в кінці її доводиться говорити про сатану, що з неба, як блискавка. У нього війна з нами. Не любить він нас і не полюбить ніколи, але хоче зробити нас учасниками і спадкоємцями його власної долі.

   Участь же його - муки і страждання, ненаситна злість і безглузде існування. Був він колись хороший, а тепер поганий і хорошим вже не стане. Заздрість гризе його і бачити йому нестерпно, що слабкі люди посідають місця блаженства, від яких відпав він і його наслідували духи. Тому у сатани з людьми війна.

   Ми цю війну не починали. Вона розв`язана до нашого народження. Але ми вступили в неї, як тільки взяли Хрещення. Про це сказано: «Наша боротьба не проти крові і плоті, але проти начальств, проти влади, проти правителів темряви доби цієї, проти духів злоби піднебесних" (Еф. 6:12)

   Найголовніше на війні - серце хоробре. Без хоробрості не допоможе ні зброя нова, ні стратегія хитра. У цій же особливій війні потрібна ще постійна допомога Божа і віра тверда. Так написано: «Паче всього візьміть щит віри, яким зможете погасити всі вогняні стріли лукавого» (Еф. 6:16)

   Віра ж у серці живе, як про те святитель Тихон говорить. Якщо в серці віри немає, то її і зовсім немає. Отже, «визволи нас від лукавого» є проханням про те, щоб захистив Господь щитом віри наше серце. І щоб не пробила серце наше гостра і отруйна стріла ворога.

   Вся молитва Господня стосується внутрішнього світу людського, а значить, і вимовлятися повинна не устами тільки, а й єством, утробою. Тим єством, про яке сказано «Дух правий обнови в утробі моїй». Тим нутром і глибиною душі, про які пишеться: «З глибини воззвах до Тебе, Господи, Господи вислухай голос мій».

   Так, з глибини серця молячись, часто закликаючи Отця, Який на небесах, будемо рухатися до того, щоб справдилися на нас слова Павлові. Апостол схиляв коліна перед Отцем Господа нашого Ісуса Христа «так дасть нам міцно утвердитися Духом Його у внутрішній людині, вірою вселитися Христові в серця наші» (Див. Еф. 3:14-17).

Протоієрей Андрій Ткачов, "Православ`я і світ".

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter