Торжество Православ'я - свято догмату

У IX-X століттях цей день прирівнювався до Благовіщення...

Щорічно Перша седмиця суворого великопісного подвигу завершується світлим святом «Торжества Православ`я». І хоча спочатку це свято мало вузько територіальне значення (очищення Константинопольської Церкви від іконоборців, які керували нею кілька десятиліть), але завдяки принципу анафематизму, покладеному в основу богослужіння цього свята, воно справді перетворилося на «свято догматів».

За свідченням Типікону Великої Церкви (так називався головний собор Візантії - Свята Софія в Константинополі), богослужіння цього дня відбувалося з особливою пишністю (а в IX-X століттях навіть прирівнювався цей день до Благовіщення, оскільки належала рибна трапеза). Але відмінною рисою богослужіння було читання «Синодика Православ`я».

Відбувалося це спочатку так: народ збирався біля входу до Святої Софії і чекав приходу патріарха (так зазвичай відбувалося богослужіння в Софії: народ не входив до храму, поки не прибуде предстоятель, а потім всі разом - ієрархія і народ - входили в храм, це і був наш «Малий Вхід», з якого власне і починається Літургія, а антифони співалися під час хресної ходи духовенством з патріарших палат до входу в Собор).

Але тут патріарх не одразу благословляв вхід в храм для служіння Літургії. Процесія, зупинившись біля воріт Собору, здійснювала читання «Синодика». Патріарший протодиякон читав Символ Віри, а потім виголошував анафеми всіляким єретикам та їх послідовникам. На кожен пункт народ тричі підтверджував свою згоду триразовим проголошенням «анафема».

Потім йшли «похвали» отцям, які боролися з єресями і вже після цього вхід в храм. На думку укладачів цього чину, виголошення анафеми було «пропуском» для служіння Літургії. Ієрархія і народ взаємно засвідчували один одного у своїй православності, ще раз нагадуючи собі і один одному, що ухилення від Істини і похибка в навчанні призводить до духовної смерті.

Слід особливо звернути увагу, що «Синодик» з анафемами був книгою «не завершеною», тобто він постійно дописувався, і туди вносились нові єретики (а в другу частину, з «похвалами», відповідно, борці з єретиками). У різних Помісних Православних Церквах Синодик мав свої відмінності.

Так, в Московському Синодику були дописані анафеми на єресі «стригольників» і «жидівствуючих» (з кінця XV століття), що розбурхували церковну свідомість на Русі, зате не знайомі ні грекам, ні грузинам (а тому були відсутні в їх синодиках). Тобто Церква засуджує не тільки «вселенські єресі», засуджені Вселенськими Соборами, але і всяку єресь, яка намагалася підточити її на місцевому рівні.

Ікона "Торжество Православ`я", кінець XVII - початок XVIII століття.

ЩО Ж ВЛАСНЕ ТАКЕ «АНАФЕМА»?

Це грецьке слово означає «повне відсікання», «відділення» частини від тіла цілого. Слід врахувати, що в дохристиянську епоху словом цим позначалося те, що приносили Богу в жертву і, тим самим, «виділялося» з кола «профанних» або «мирських» речей. Але вже в устах апостола Павла (див. Рим. 9:3; Гал. 1: 8-9; 1Кор. 16:22) йдеться про однозначне виключення з Тіла Церкви - «анафема від Христа».

Святитель Амвросій Медіоланський у своїх поясненнях на анафеми аріанам пише, що «як лікар, коли бачить, що його мистецтво лікування безсиле вже зцілити гнилий член, зі скорботою відсікає його, щоб гниль не вразила все тіло, так і пастирі Церкви з даною їм владою Духа Святого, застосувавши всі сили на переконання і умовляння єретичествуючих, коли побачать їх нерозкаяність і впертість, зі скорботою відсікають їх від Повноти Тіла Христового »(1).

У самого апостола Павла ми бачимо дві речі віддаються анафемі:

1. Інакшість у постулатах (догматах) віровчення. «Якби навіть ми або Ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий. ...Хто вам не те благовістить, що ви прийняли, нехай буде анафема» (Гал.1 :8-9). Зауважимо відразу, що анафемі віддається не «вчення» (як стверджують сучасні ліберальні теологи), а особа, що дотримується помилкового вчення.

2. Відсутність власне любові до Спасителя: «Хто не любить Господа Ісуса Христа, анафема, маранафа [Господь Гряде]» (1Кор.16: 22). Нам може здатися дивною така категоричність апостола, але вона дуже актуальна саме в наш час. Адже для апостола релігія - це не система абстрактних понять, а жива участь в Христовій істині, живі відносини з Христом в Тілі Його Церкви.

Ці відносини становлять суть того, що називається «релігійно-містичним досвідом богоспілкування». Фундамент же цього досвіду - любов до Ісуса Христа, а не одна тільки абстрактна віра в те, що Він колись жив на землі, страждав і Воскрес. Без особистої любові до Спасителя одна «віра розумом» не здатна нас пов`язати з Ним в єдиному Тілі Церкви.

Ікона "Торжество Православ`я", Візантія, перша половина XV століття.

ЧОМУ ЦЕРКВА ТАКА «НЕТЕРПИМА» ДО ІНАКОМИСЛЕННЯ?

Це питання постійно ставиться в дуже різкій формі в наш час «плюралізму думок». Якоюсь мірою наша сучасна атмосфера аналогічна тій, яка була під час першохристиянства. Філософський скепсис поставив під сумнів будь-яке тверде твердження.

Слово «догмат» було і тоді такою ж лайкою в «освічених громадян», як і сьогодні. І на цьому тлі християнство разюче відрізнялося від усіх існуючих в той час (як і нині) світоглядів і релігій, які проголосили задовго до Ейнштейна, що «все відносно».

Саме ця риса християнства приводила і приводить у лють світське суспільство. В хресній драмі зустрілися Істина (Христос) і «Великий Скепсис» (Пілат). Кинувши своє «що є Істина» (Ін. 18:38), він не став чекати відповіді, бо твердо вірив у те, що відповіді не існує.

І ось на цьому тлі з`являється купка людей, яка стверджує, що всі думки людей - брехня, і що тільки їм відкрита Істина. Хто хоч раз сперечався на цю тему із представником «сучасного світогляду», той знає, як цей світогляд реагує на такі твердження. У кращому разі навісить ярлик «фанатика». Тим не менш, Християнство справді володіє Істиною.

Це - не наша заслуга і не наше «наукове відкриття». Це Одкровення і це дар Божий. І християнство повторює світу скепсису ті слова, які Христос сказав юдеям про Небесного Отця: «І ви не пізнали Його, а Я знаю Його, і якщо скажу, що не знаю Його, то буду подібний до вас брехун. Але Я знаю Його, і слово Його» (Іоан.8: 55). Але усе знання завжди конкретне. Брехня багатолика, а «Істина завжди конкретна» (Гегель). І ця «завжди конкретна» Істина стає ключем до Царства Божого.

Кожен конкретний догмат - не абстрактна теорія, не вправа розуму в логічних теоремах, а свідчення про духовну, містичну реальність. Догмат - це мірило вчинків людини. Щоб показати «практичне» значення догмату, порівняємо два догматичних постулати - християнства і «гностицизму». Християнство говорить, що світ створив Бог, а природа в нинішньому стані перебуває в пошкодженні, хоча спочатку вона була абсолютно прекрасною і чистою. Гностицизм твердить, що світ матерії створив «злий дух».

Зрозуміло, що на практиці християнин (при всій суворості аскетизму) буде любити Боже творіння (аскетизм - це лікувальна система, а не заперечення творіння). «Гностик» же ненавидить, бо проклинає творця «цього матеріального світу». Отже, умозріння - не така вже й безневинна і безглузда річ.

Всі наші вчинки народжуються із заздалегідь засвоєних світоглядних передумов. Детальніше зупинятися тут на темі «як релігійні догмати формують особистість і систему цінностей» ми не будемо (досить наведеної ілюстрації). Зате розглянемо значення догмату як ключа до Царства Христа.

Символіку ключа найкраще описав геніальний Честертон у своїй «Вічній Людині». Він вказує три атрибути ключа: Конкретність форми, неповторність, складність. Щоб відкрити одні-єдині двері, потрібен один-єдиний ключ, ключ від цього конкретного замка. «Християнство є філософія чітких обрисів - воно вороже розпливчастості...

Якщо вам скажуть, що ваш ключ розплавився і злився з тисячами інших ключів, вас це засмутить», позаяк це означатиме тільки одне: Те, що було ключем - перестало ним бути, і більше цієї непотрібною річчю ви не відкриєте не тільки конкретного замка , але жодного замка в світі. Так, синкретизм і «плюралізм», замість бажаної універсальності досягають зворотного. Догмати - це ключ, «про який безглуздо сперечатися. Він або підходить до замка, або ні ... Безглуздо оцінювати ключі з точки зору естетики і логіки... Будь-який ключ багато в чому складний, але в одному простий: Він просто відкриває двері ».

Анафеми свідчать, що та, чи інша думка «не підходить до нашого замка» і, отже, не може бути «ключем» до порятунку. По-суті Церква не судить «чужого раба». Вона мечем анафеми лише відсікає те, що їй реально не належить. Багато релігій готові миритися - заради статистичних даних - з присутністю в їх надрах чужих елементів. Християнство не готово. Якщо ти не поділяєш християнського світогляду, то що тебе тримає в надрах Церкви? Двері відкриті, і ніхто не неволить.

Зауважимо, що піддаються анафемі тільки ті вчення і вчителі, які, будучи в принципі несумісними з християнством, намагаються, проте, називатися християнськими. Тобто по суті Церква суворо відсікає брехню. Вона не бажає, щоб її «логотипом» користувалися сторонні.

Має вона на це право? - Упевнений, що так! Я не хочу, щоб моїм паспортом і родинним гербом користувалася «дуже зовні на мене схожа людина». Християнство не хоче, щоб його ім`я «клеїли» на «фасувальні етикетки» тих течій, які християнство не вважає своїми. І чим глибше скепсис і сумнів роз`їдають навколишній світ, чим голосніше теорія «відносності» заявить про свої права в галузі релігії, тим твердіше повинен звучати голос християнських анафем. Занадто реальна та Істина, яка «оплачена» кров`ю Втіленого Бога, щоб ми могли до неї ставитися легковажно.

Сьогодні «байдужість і сумнів спустошують християнство зсередини, залишаючи від релігії тільки оболонку. ...Ми знаємо самі, як остаточно і повно суспільство втратило віру, не скасовуючи обрядів; як люди поголовно стають агностиками, що у всьому сумніваються, не зміщуючи єпископів.

... Ми звикли до розбавленого, знебарвленого, розведеного "християнства". ... Нерідко чути, що християнство може залишитися в світі як "дух і атмосфера". Воістину, багато хто хотів би, щоб воно залишилося як привид, як тінь. Але воно цього не хоче! Після кожної оголошеної в суспільстві його "смерті" повстає не тінь християнства, а воскресає Тіло Церкви», пише Честертон.

Тіло ж - це дуже конкретна реальність, що володіє своїми чіткими формами, контурами, пропорціями. Христос заснував релігію як Своє Тіло. І ми - якщо бажаємо бути християнами - повинні трепетно берегти саме «тілесні» властивості нашої релігії: чіткі її контури, межі, принципи функціонування цього живого організму. І коли хтось зазіхає «переробити» Тіло Христа в щось інше, ми не повинні боятися слова «анафема».

Занадто дорогий нам живий і реальний Христос, Чию Присутність Церква зберігає з роду в рід ось вже понад ХХ століть. Ми можемо сказати, що «розуміння Христа з точки зору (ім`ярек) неправдиве» тільки тому, що ми самі володіємо - завдяки Переданню віри і Переданню Євхаристії - живим спілкуванням з Христом. Саме тому цілком доречна і навіть необхідна в наших устах анафема, проголошена на всілякі карикатури Христа і християнство.

Ікона "Торжество Православ`я", (фрагмент - імператриця Феодора і імператор Михайло III). Візантія, перша половина XV століття.

ЯК СТАВИТИСЯ ДО ІНАКОМИСЛЯЧИХ?

Напевно, це найгостріше питання. Чимала частина нашого суспільстві на цікавиться істиною, зате їм цікаво, як люди будуть уживатися між собою. Історія людства говорить, що догматичні війни нерідко переростали в політичні, і замість словесних мечів йшли в хід сталеві.

Дійсно, в християнській державі відступ від християнства тягнув за собою позбавлення станових привілеїв і зміщення з усіх державних постів (в разі ж активної пропаганди єресі могла бути і вислання). Я не стану уподібнюватися сучасним скороспілим «критикам», які твердять, що все це було «не правильно».

В остаточному підсумку, не слід забувати, що християнська держава оберігало не тільки саму віру, але й оснований на цій вірі соціум. Принаймні «репресії» проти єретиків освячені іменами святих отців (наприклад, Василь Великий визнавав право влади обмежувати висланням «свободу пересування» активно діючих сектантських проповідників, що бентежать не зміцнілі душі простолюдинів).

Святитель Геннадій Новгородський і преподобний Йосип Волоцкий ратували за застосування державної сили в боротьбі з єресями. Це я навів не для того, щоб затвердити «такий і тільки такий» підхід до даної проблеми, але щоб показати, що однозначна критика такого підходу не вписується в рамки історичного досвіду Церкви. Не слід гудити те, що освятили святі. І може, будь у нас сьогодні обмеження на пропаганду різних сектантських і окультних вчень, наше суспільство було би здоровішим?

Але, по суті, сама анафема як така нічого не говорить про соціальні наслідки. Християнська держава може встановити ці наслідки з точки зору користі громадянам. Сама ж анафема - будучи виключно духовною дією - є лише виключення зі «списку» християн упертого носія єретичного світогляду.

Християни зобов`язані виключити таку людину з «особистого кола спілкування»: «Всякий, хто робить переступ вчення Христового і не перебуває в ньому, не має Бога. Хто перебуває у вченні Христовому має і Отця, і Сина. Хто приходить до вас і не приносить науки цієї, не приймайте в дім і не вітайте його. Бо хто вітає його, бере участь у злих ділах його »(2Іоан.1 :9-11). Але зауважимо, що в історичному контексті цих слів мова йде про єресіархи (тобто засновників цього помилкового вчення) і ренегатів (тобто тих, хто від релігії Христової відступив у помилкове вчення).

Ікона "Торжество Православ`я", XVII ст. Ярославль.

Навіть у Візантії цей принцип не поширювався на «єретиків в енному поколінні», які стали такими не за своїм вільним вибором, а будучи народженими в цій єресі. Лише тільки якщо такий «потомствений єретик» займався відкритою хулою православ`я і поширенням свого лжевчення, його піддавали засланню.

Приватне спілкування і навіть дружба християн з єретиками в енному поколінні не заборонялася. Адже одна справа, коли людині дано християнський Катехізис і дана благодать Таїнств у Церкві, але вона все це відкидає і займається вигадуванням своїх єресей (як це робив, наприклад, Лев Толстой - будучи геніальним творцем російської літератури, він вважав, що і в релігії його роль творити, а не зберігати вірність).

Зовсім інша справа, коли людина не володіє дарами православної віри і за інерцією тримається того, що передали йому батьки.

Але навіть стосовно єресіархів і відступників Церква відкрита до діалогу. Вона лише не радить вступати в суперечки з цими людьми тим своїм вірним чадам, які не досвідчені в православному богослов`ї. У цьому - парадокс Церкви: Вона одночасно горить бажанням захистити віру і викрити лжевірування, і при цьому бажаючи навернення засуджуваних нею.

Найяскравіше висловив цей парадокс святитель Геннадій II Схоларій, патріарх Константинополя, в своєму «Слові на торжество Православ`я», яке полягає в такій молитві до Христа: «Меч, який Ти прийшов кинути на землю, і вогонь, який Ти, запалюючи, звів, даруй нам , і зроби нас такими що утримують його перед лицем усіх народів, ... даруй нам до повсталих проти Тебе єретиків бути непримиренними ».

Але потім продовжує: «Оскільки ж ми поділяємо з ними (єретиками) загальну людську природу, ми вважаємо за власне благо, щоб разом з нами і вони стали причасниками дарів твоєї благодаті. Така наша молитва! А щоб вона здійснилася - це справа Твого і їх морального стану »(2).

Напевно, у кожного з нас є родич і друзі, які ще непричетні до дарів благодаті. Вознесімо гарячу молитву, щоб Господь зняв з їхніх очей гріховний наліт, щоб вони побачили силу і святість нашої релігії. А самі докладемо всіх зусиль, щоб у нас вони відчули глибину віри і тверду відданість Христу.

_____________

1. Цит. за: Анафема / / Богословська Енциклопедія, Петроград, 1900 р.

2. Святитель Геннадій Схоларій, патріарх Константинопольський. Слово в неділю Торжества Православ`я / / Проповідь Святителя Геннадія Схоларія, "Видавництво Олега Абишка", Санкт-Петербург, 2007 рік.

Священноігумен Феогност (Пушков), кандидат богослов`я, кавалер ордена проповідників УПЦ ім. свт. Димитрія Ростовського - спеціально для "УНІАН-Релігії"

УНІАН в Google News