Єпископ Володимир (Мороз): Після повернення Почаївської лаври Церкві нічого не зміниться

"Почаївська лавра започаткована у 1237 році... Греко-католики були тут 110 років... Ми просимо, щоб те, що було конфісковано, нам повернули..."

Настоятель Успенської Почаївської лаври владика Володимир (Мороз) розповів, що після повернення лаври Українській православній церкві нічого у святині не мінятиметься. Єпископ Володимир уже майже 20 років є монахом Почаївської лаври, а від 1996 року став її намісником. Владика Володимир відповів на запитання, які сьогодні хвилюють і активно обговорюються в українському суспільстві.

Якщо парламент проголосує законопроект про передачу лаври у власність Українській православній церкві (Московського патріархату), то чи матимуть право на територію святині заходити вірні інших релігійних конфесій? Адже Почаївську лавру вважають «своєю» всі традиційні церкви України.

Немає підстав на хвилювання. Щоб відповісти на Ваше запитання, треба згадати, як воно було до того, коли було конфісковано і забрано від церкви. 100 років тому монастир і ворота монастиря були відчинені для всіх, які бажали приїхати, прийти для того, щоб помолитись. Якщо буде прийнято цей законопроект, нічого не буде мінятись у нашому монастирському буденному житті. Але ми хочемо і просимо, щоб восторжествувала історична справедливість. Те, що було конфісковано, щоб нам повернули.

В Успенському соборі, в оголошенні прочитала, що «від нехрещених, іновірців, розкольників, єретиків: католиків, протестантів, баптистів, п’ятдесятників та інших сектантів» не беруть пожертви на молитви за здоров’я чи упокій. Саме слово «секта» ображає людей. Чому така нетерпимість до інших вірних? З історії лаври відомо, що понад 100 років вона належала Українській греко-католицькій церкві і василіяни розбудували монастир.

Все має відповідне підґрунтя. Є в нас Святе Письмо і хто, якщо не іноки, будуть виконувати і жити по Закону Божому. І є відповідні закони, церковні правила. Це все говорить про те, що ми не маємо молитовного спілкування з людьми інших конфесій. І через те нам, православним, не дозволяється, не благословляється відвідувати інші місця молитви. Тому, якщо вони відстоюють чистоту свого бачення, своєї віри, то вони б не мали їхати до нас і з нами молитися.

А ми нікому не забороняємо приїжджати, заходити у храм. Вони моляться про себе, то нехай моляться. А що стосується, що не приймаються записки, то для цього є причини. Це не означає, що нам не хочеться, а є відповідні закони, канони. Вони мають знати: якщо вони відстоюють свою лінію, віру, то зрозуміло, що вони не мають права приїхати до нас молитися чи подавати записки, а ми до них. У цьому немає ніякої образи.

А щодо того, як Ви кажете, що греко-католики були тут 110 років, то в силу тих обставин, які склались, вони тут були 110 років. Якщо ми згадаємо історію, то побачимо, що започаткована Почаївська лавра 1237 року.У 1240 було явлення Богородиці. До XVIII століття це постійно був православний монастир і перші іноки були православні. Прийшли сюди після розгрому монголами Києва. Наша історія в корені вважається православною.

Може, для деяких є образливим, що наші батьки були не кривовірами, а були православними, але так воно є. Якщо комусь і образливо, то даруйте, так воно є. Ми переконані у наших поглядах, у нашому віросповіданні.

У 1960-х роках радянська влада переслідувала монахів, намагалась закрити лавру, ченців вивозили з монастиря у відкрите поле. Яка була доля цих монахів, що постраждали від комуністичної влади, чи досліджуєте ці гіркі сторінки в історії монастиря?

ХХ століття дуже трагічне. Австрійці у 1915 році вивезли всю братію. Тут залишився один монах. Яка доля монахів, ми не знаємо. Ми звертались в Австрію, можливо, у них є якісь документи, щоб розкрити тайну, де поділась почаївська братія. Але не отримали відповідь. Потім була Польща, потім були німці, був Радянський Союз і незалежна Україна. Після 50-х років у лаврі було півтори сотні братії. З півтори сотні залишилось півтора десятка. Де ж поділась братія? Була виселена, вивозили на автобусах, на вокзали, в ліси, зачиняли в тюрми.

Ми вже у 80-х роках зустрічали братію, яка чотири рази була судима. У 2005 році помер отець Лазар, який чотири рази був судимий, тричі сидів. Ми жили з братією, яка відстоювала Почаївську лавру. Дякуючи Богу, що давав їм силу. Вони відстояли святу обитель.

Сьогодні мова йде про повернення колишніх приміщень, які належали монастирському комплексу. Міськвиконком Почаєва передав комунальну лікарню у власність монастиря. Але де лікуватимуться мешканці, де працюватиме медичний персонал, коли не будується ані нове приміщення, ані не виділено нічого іншого під лікарню?

Це питання дуже актуальне. Причина в тому, що люди незайняті багато пліткують. Документи про повернення лікарні власнику вже у нас на руках. У нас не було на меті закрити лікарню. Лікарня має бути. Якщо ми б хотіли її забрати, то ми б давно її забрали і звільнили. Ми цього не хочемо. Лікарня має бути і має виконувати свою функцію.

До 2000 року у Лаврі був і будинок атеїзму, де тепер розташована семінарія, а ще поліклініка, пральня, аптека, аптечний склад, неврологічна лікарня з адміністративним корпусом, будинки, в яких проживають люди. Ми, коли просили в керівництва держави, щоб перевели лікарню з нашої території, то домагались коштів. Викупили дитячий садочок у фабрики і туди переселили неврологічну лікарню, добували там пральню силами лаври, аварійну кухню на вулиці, хоч є стаціонарна. Допомагали будувати, щоб переселити аптеку, аптечний склад. Ми дбаємо про народ, про наших прихожан, не хочемо, щоб люди виїжджали за кордон. Ми даємо чотирьомстам людям заробітну плату. Ми не маємо цілі виселити лікарню і працівників, щоб вони були без роботи. Це наше приміщення, ми передали його лікарні формально в оренду за 1 гривню, бо лише так можна було оформити орендний договір. Ми допомагаємо цій лікарні. Ми могли б сказати – виселяйтесь, бо це наша будівля, але ми цього не кажемо і не маємо у планах таке робити.

Які соціальні проекти реалізовує монастир у Почаєві, чи допомагає людям у такий непростий час безробіття та безнадії, масового заробітчанства?

Що стосується соціальної допомоги, то в Євангелії чітко сказано, що доброго робить права рука, щоб не знала ліва. Ми стараємось це не афішувати. Торік випросили кошти, щоб відбудувати 64-квартирний будинок, щоб переселити людей з аварійних будинків лаври. Цей будинок у стадії будівництва. Щодня лавра годує більше ста людей, які приїжджають паломниками і не мають коштів. Семінаристи допомагають тим сім’ям, які не дають собі ради у житті, відвідують хворих і немічних, приносять їм гарячу їжу, допомагають по господарству.

Зараз на території комплексу лаври будується новий величний храм Преображення Господнього. Чому виникла потреба збудувати саме церкву, вже третю у комплексі? Чи погоджено це будівництво з фахівцями, щоб не завдати шкоди архітектурному комплексу?

Ми звертались до різних фахівців. Будівництво проводиться на тому місці, де були аварійні будівлі з радянських часів. Тому був оголошений конкурс, і фахівці обрали проект церкви. Ця гора достойна, щоб бути прикрашеною ще одним храмом. У ХХ столітті збудували Троїцький храм, тепер буде Преображенський. Це свідчить, що гроші залишаються в Україні, а не йдуть за кордон. Сучасники мали б радіти, що в таку економічну кризу ми стараємось будувати новий храм.

Якою є Ваша позиція щодо мови богослужіння, проповідей у лаврі. Адже на території ченці спілкуються переважно російською.

Ми з Вами розмовляємо українською. Богослужіння проводяться на церковнослов’янській мові, але 99% проголошуються українською. Лише один відсоток російською, бо є брати, яким дається українська важко. Я проповідую українською. Люди, які приїжджають здалеку, часто просять проповідувати російською, але моя позиція, що і в таких випадках має бути українська мова. Нам закидають, що ми проводимо русифікацію, але у нас в іконокрамниці половина літератури українською мовою. Але більше продається російськомовних книг. Це факт, що в Україні скрізь говорять російською. Ми видали чимало церковних книг українською мовою.

Галина Терещук, "Радіо Свобода"

УНІАН в Google News