Митрополит Софроній: Новим предстоятелем УПЦ буде українець

Синод доручив контролювати будівництво Кафедрального собору лідеру «проукраїнського» крила УПЦ. "Я просто українець, який уболіває за свій народ..."

Священний Синод Української Православної Церкви, що відбувся 26 січня, доручив звершувати контроль за ходом будівництва та фінансуванням будівництва Кафедрального собору на честь Воскресіння Христового та Духовно-просвітницького центру УПЦ митрополиту Черкаському і Канівському Софронію.

Таке рішення було прийняте «з метою вдосконалення адміністративно-фінансової діяльності».

Водночас Священний Синод УПЦ звільнив Преосвященного Олександра, архієпископа Переяслав-Хмельницького і Вишневського з посади настоятеля храму Всіх Святих комплексу Кафедрального Свято-Воскресенського собору, і також про звільнення протоієрея Георгія Коваленка з посади Ключаря та Голови Парафіяльної ради Свято-Воскресенського Кафедрального собору Києва.

Священний Синод УПЦ відбувся під головуванням старішого за хіротонією постійного члену Священного Синоду митрополита Одеського і Ізмаїльського Агафангела.

Напередодні Синоду митрополит Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук) відповів на запитання Тиждня.

Ваше Святосте, вас називають не інакше як лідером «проукраїнського» крила УПЦ  Московського патріархату на противагу тим священикам, що тримаються ідеї організаційної єдності з РПЦ. Ви самі себе таким вважаєте?

Ні, не вважаю, бо лідер – це людина, яка попереду, тоді як за нею ідуть інші. Це не про мене. Я просто українець, який уболіває за свій народ і, звичайно, його віру. Від своїх поглядів я не відступаю, і не боюся їх висловлювати, як деякі.

Деякі – це хто?

Усі ті, хто боїться своєї мови, бо, бачте, подивляться не так.

Чи багато маєте однодумців в УПЦ?

Не знаю, я їх не рахував, але є...

З-поміж ваших ідейних антиподів чи не першим називають ім’я митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела...

Митрополит Агафангел – етнічний росіянин, людина Росії, і він має один напрямок, пов’язаний з утвердженням «Русского міра». Якщо загалом брáти росіян, котрі є в нас єпископами, то я їх просто поважаю за те, як вони захищають самих себе і свої погляди. Нам варто було б у них цього повчитися...

Та й ідеться не лише про автокефалію УПЦ, а про об’єднання всіх гілок православ’я в Україні в помісну соборну автокефальну церкву.

Коли ж таке об’єднання можливе?

Не за мого земного життя. Може, через 100 років, може, 200... Я не кажу: зробімо це вже сьогодні. Є проблеми на шляху до цього об’єднання, тож тут треба сідати за стіл переговорів і міркувати, як і до кого примкнути. Коли РПЦ об’єдналася із Закордонною, яку називали розкольницькою, чи добре це було для росіян? Безумовно, добре. Так само й для нас у підсумку, коли ми з’єднаємось і будемо разом усі, буде добре, бо ніщо так не єднає людей, як церква...

Оскільки мова зайшла про Київський патріархат, скажіть про своє ставлення до Філарета (Денисенка)?

Я його знаю дуже добре. Будучи ще митрополитом Київським, саме він мене прийняв як вигнанця, як людину, якої всі боялися й не хотіли приймати. Була така всесильна організація – КДБ, з якою я, перебуваючи ще в Московській духовній академії, відмовився співпрацювати. Після цього я потрапив у організовану органами аварію, чудом залишився живий. Через якийсь час був змушений академію покинути, після чого й опинився в Україні. Я дякую йому за його добрий вчинок, бо він був єдиний, хто взяв мене без страху, дав мені місце.

Як вважаєте, чому 1991 року не вдалося здобути визнану автокефалію і в українському православ’ї стався розкол?

Не мені судити, розсудить історія. Скажу лише, що там була замішана політика, коли у внутрішньоцерковний процес втрутився комуніст і атеїст Кравчук, і людські амбіції – не вийшов Патріархом у Москві, то хотів, щоб вийшов в Україні.

Але є ще одна, найголовніша причина. Коли засновувалися як автокефальні Грузинська, Сербська, Болгарська, інші церкви, то вони були в цьому прагненні єдині. А в нас – лебідь, щука й рак. Ми самі не всі хочемо, а якщо й хочемо, то боїмося сказати, тільки не знаю, чому.

Чи контактуєте ви з представниками інших конфесій, що діють на території Черкащини? Конфліктів, зокрема майнових, не виникає?

Ми не зустрічаємося, кожен робить свою справу по змозі. Але й конфліктів немає: бо на війні, знаєте, втрати є з обох боків, а це нікому не потрібно.

Чи відчуваєте втручання нинішньої влади в церковні справи?

Я так вам скажу: у нас церква відділена від держави, і що менше політики – й наші, й закордонні – втручатимуться в процес створення соборної автокефальної церкви, то краще. Ми не проти того, щоб держава нам допомагала матеріально, але питання автокефалії – внутрішня справа церкви.

Митрополит Агафангел назвав себе кілька місяців тому «первенствующим членом Священного синода». Чи не є це заявкою на посаду предстоятеля УПЦ, зважаючи на тривалу хворобу митрополита Київського Володимира й чутки про його швидку відставку?

Річ у тому, що в церкві є правило: на час хвороби предстоятеля його повинен замінити старший за хіротонією. Тобто та людина, що перша була призначена єпископом. Таким у нас є митрополит Агафангел. Слово «первенствующий» тут може бути синонімом «старший за хіротонією». А те, що він чи хтось інший хоче бути митрополитом, то хотіти можна скільки завгодно, це лише приватні бажання. Поки Володимир не помре, ніхто його не зніме. Навіть якщо Блаженніший за станом здоров’я не зможе керувати церквою, все одно його не мають права змінювати. Його призначав Собор, і тільки Собор може ухвалювати рішення щодо його подальшої долі на цій посаді й визначатися з його наступником. Я вважаю все-таки, що новим предстоятелем УПЦ, хоч би коли це сталося, буде українець.

Спілкувався Анатолій Хлівний, "Тиждень"

Інтерв`ю подано у скороченому варіанті, повністю - ТУТ

УНІАН в Google News