Архієпископ Тульчинський і Брацлавський Іонафан: Дорога до Бога не має кінця
Архієпископ Тульчинський і Брацлавський Іонафан: Дорога до Бога не має кінця

Архієпископ Тульчинський і Брацлавський Іонафан: Дорога до Бога не має кінця

21:35, 25 січня 2012
11 хв. 63

"Скільки живе людина, стільки вона шукає ту дорогу до Бога. І наскільки Господь нам відкривається, настільки ми до нього дійшли".

Дорога до Бога не має кінця. Це наче горизонт. Здається, бачиш лінію, де сходиться земля і небо, а коли йдеш до неї, вона віддаляється.

Скільки живе людина, стільки вона шукає ту дорогу до Бога. І наскільки Господь нам відкривається, настільки ми до нього дійшли.

Про свій шлях до Всевишнього розповідаєархієпископ Тульчинський і Брацлавський Іонафан. Людина - унікальна: добрий пастир, духовний композитор та поет, перекладач релігійних текстів, автор наукових статей, член
Патріаршої ради з культури і Богословсько-канонічної комісії УПЦ.

ДОСЬЄ. Владика Іонафан (Анатолій Іванович Єлецьких) народився 30 січня 1941 року в Росії у родині військовослужбовця. З 1950-го по 1959-й рік разом з батьками, братами В`ячеславом, Олександром та сестрою Антоніною проживав у м. Сєвєроморськ, Мурманскої обл., а після переводу батька-підполковника у київський воєнний округ - у Києві.
Закінчив Ленінградську духовну академію. 1976 року прийняв постриг у монашество. Був викладачем церковного співу та регентом хору Ленінградських духовних шкіл, згодом кліриком Володимирського кафедрального собору у Києві, намісником Києво-Печерської лаври, керуючим справами УПЦ, єпископом Переяслав-Хмельницьким, єпископом Білоцерківським, священноархімандритом знаменитої Глинської пустині, послідовно керуючим Глухівської, Сумської та Херсонської єпархій. З
2006-го - архієпископ Тульчинський і Брацлавський.

- Кожній людині Бог відкривається по-особливому, - говорить владика Іонафан. - З ранніх років мене постійно «мучило» питання, у чому полягає сенс життя. Часи були важкі, панувала атеїстична ідеологія. Тож я небагато знав про Бога. Та якось, вивчаючи Київ, куди щойно з Росії переїхала наша родина, я зайшов до Володимирського Собору.

Здивувався, що там багато людей. Усі молилися, лунали церковні співи. Та найбільше мене вразили слова: «Господи, коли до тебе покличу, почуй мене...», і я мимоволі звернувся до Того, кого ще не знав: «Господи, якщо ти існуєш, покажи, що ти є». Відповідь прийшла несподівано.

Того вечора у своїй кімнаті раптом на темному фоні всесвіту побачив... дивне світло, у вигляді кулі. Воно абсолютно не різало очі, було дуже спокійне, а головне - живе. Воно було Любов’ю. Мене одразу переповнила радість, яку я більше ніколи у своєму житті не переживав. Потім двоє прекрасних ангелів у довгому одязі, палаючому золотим вогнем, підійшли до мене і підштовхнули через темну безодню до того світла. Від несподіванки я ахнув і ніби прокинувся. «Отче!» - вперше в житті звернувся до Бога, не як до невідомої сили, а як до Сущого, як до Особистості.

Владико Іонафане, а коли Ви вирішили присвятити своє життя Богу?

В юності мені подарували Євангеліє старослов`янською мовою. Я її не знав і не розумів, але годинами сидів над текстом, самотужки пізнаючи суть написаного. Якось натрапив на фразу: «Пшениця вже дозріла, а робітників жати її немає». Щось перевернулося тієї миті всередині, і я вирішив, що стану священиком. Батьки з острахом сприйняли таке моє рішення: боялися як за моє майбутнє, так і за долю моїх братів та сестри. І все ж після армії, я вступив у Ленінградську духовну семінарію, а потім і в духовну академію.

Чи виникали сумніви у правильності вибраного Вами шляху?

Ніколи. Слава Богу, я реалізував себе як особистість. Я отримав релігійну і музичну освіту. Мені пощастило спілкуватися з дуже великими релігійними діячами, як скажімо, митрополит Ленінградський і Новгородський Никодим - це духовний отець нинішнього Патріарха Кирила.

До речі, у 16 років я працював під керівництвом майбутнього святійшого Предстоятеля РПЦ - архієпископа Кирила у стінах Ленінградської духовної семінарії, де він був ректором. Я спілкувався із старою петербурзькою інтелігенцією, аристократами, художниками-авангардистами, учнями Філонова, Малєвича, Татліна, був у творчих стосунках з Владиславом Олександровичем Чернушенком - художнім керівником і головним диригентом Державної Хорової Капели, чув наживо голоси відомих оперних співаків, ходив у драматичні театри...

У Петербурзі багато православних святинь. Усе це наповнювало моє життя високим змістом. І хоча довелося пережити і вельми драматичні ситуації, вважаю себе щасливою людиною. Мені дуже радісно жити з Господом і я бажаю усім пізнати оту радість.

Коли Ви були намісником Києво-Печерської Лаври, замироточили святі глави. Чим ще запам`ятався той період Вашого служіння?

То справді було чудо! Я набрав речовину з мощів і ризикнув здати її на науковий аналіз. Результат приголомшив: то була біологічна речовина невідомого походження, синтезувати яку штучним шляхом неможливо.

Ще запам`ятався візит у печери Раїси Горбачової. Таке бажання «першої леді» на ті часи було сенсаційним. Раїса Максимівна поставила свічку перед іконою архангела Михаїла і захотіла пожертвувати щось за свічку. Грошей не виявилося. Тоді помічник генерального секретаря компартії дістав з кишені 25 карбованців і вона опустила їх у церковну скриньку. А, вийшовши нагору, посадила біля Лаври ялинку. Приходив у лавру туристом і психотерапевт Анатолій Кашпіровський. Тоді він був на піку популярності і зустрічі з ним добивалися великі світу цього. Не втримався навіть Філарет і запросив його до себе в резиденцію.

Що у Вашому розумінні бути добрим пастирем?

Господь сказав, що добрий пастир душу свою полагає за овець своїх. Тобто головні риси доброго пастиря - це самовідданість своєму духовному покликанню. Як казав колись мені покійний митрополит Никодим: «треба віддати себе на сто відсотків служінню Господу, а решту можна взяти собі». Саме тому я намагаюся служити у всіх 16-ти районах Тульчинської єпархії, часто їжджу у Білорусію, Молдову, Росію...

Бувають дні, коли розписана кожна хвилина. А взагалі, служіння кожного архієрея складається з пастирської та адміністративної роботи. Люди бачать красиву сторону: горять свічки, єпископи у пишних ризах, їм кланяються. Складається враження, що життя владики - це суцільний празник. Але служби - це велика жертовна праця. Інколи їх тривалість сягає 5-6 і більше годин. Окрім того, чимало сил доводиться витрачати на розв`язання різних конфліктів, зустрічі з людьми.

Чи сподобалось Вам Поділля?

Дуже. Прекрасна природа, чудовий Південний Буг, добрі люди. Свої враження я виклав такими рядками свого вірша «Люблю, Україно!»:

Люблю, Україно,
Твої ясні зорі
І ту твою білу хатину,
Де доля мене у цей світ народила,
Де вперше побачив калину.

Люблю, Україно,
Твої сиві гори
І сонце твоє в небі синім,
І мову чарівну твою, солов`їну,
І пісню в садочку вишневім.

Люблю, Україно,
Твій явір у полі,
Лани понад Бугом густі,
А, більше тебе я люблю, що з любов`ю
Ти стала за матір мені.

Вас часто запрошують читати лекції у різні духовні академії та семінарії. Наскільки важливою для Вас є така форма служіння?

Мені приємно ділитися скарбами духовного знання. На лекціях наголошую, що ми повинні пишатися тим, що належимо до Української Православної Церкви, яка є наслідницею великої християнської культури. Це наш національний скарб, який треба плекати і примножувати. Храмове богослужіння - це взагалі синтез різних видів мистецтва. Бо там і
спів, і живопис, і архітектура, мистецтво світла, вогню, одягу і навіть мистецтво священного ритуального танцю, бо усі жести,
поклони, мають свій порядок, розмір і ритміку.

Як Ви ставитеся до ідеї об`єднання усіх українських церков?

Ідея хороша. З огляду на негативні явища у світі, на те, що зараз намагаються сокрушити самі підвалини християнства і заповіді Божі, ми повинні зрозуміти, що знаходимося на одному кораблі. І треба дружно налягти на весла, щоб спрямувати цей корабель в одному напрямку - до Бога, до його високоморального вчення, до Євангелія Христового. Тобто йде мова про нову євангелізацію суспільства.

Чи маєте універсальний рецепт як не втратити своє людське обличчя?

Складне питання. Матеріальні труднощі, які переживає наш народ, жахають. Зарплати мізерні, пенсії - ще менші. Біда! Як прожити, чим нагодувати дитину, як зібрати до школи, де взяти гроші на лікування? І на цьому фоні купка людей багатіє. Церква разом з народом переживає ці труднощі. Віруючі легше переживають як матеріальні труднощі, так і життєві трагедії.

Тобто релігія - це лікувальний пластир, який нам дав Господь, передбачаючи усі ці кризи та життєві негаразди. І перше, що ми маємо зробити, - згадати Христові слова про дві найбільші заповіді: любові до Бога і ближнього. Сьогодні найбільш слушний час благодіяння. Наша допомога потрібна ближньому сьогодні як ніколи. Кожен з нас має в цей час здійснити свій невеличкий подвиг любові для ближнього. Нагодувати голодного, допомогти знайти притулок бездомному, розрадити стражденного.

Сьогодні точиться багато суперечок стосовно того приймати чи не приймати ідентифікаційні коди. Дехто «розгледів» у кодах число звіра...

Церква не вбачає у податкових кодах ознаки пришестя Антихриста. Приймати код чи ні - вибір людини, це не є гріхом. Але церква виступає проти тотального електронного контролю за людською поведінкою. А сучасні високі технології дають можливість взяти під повний контроль життя людини і навіть можуть вплинути на ту частину мозку людини, де у неї зберігається пам`ять про Бога.

Владико Іонафане, а як Церква розцінює втручання у процес народження нової людини? Чи варто бездітним парам вдаватись до послуг штучного запліднення?

Церква проти усіх маніпулювань людським плодом. Якщо вже Господь так розпорядився, що в сім`ї немає дітей, то слід або змиритися з цим, або просто взяти на виховання сироту. Останнє для християнина - це подвиг. Якось, коли я служив у Херсоні і на різдвяні свята завітав у дитбудинок, до мене підійшов один хлопчик.

«Ти за мною прийшов? Ти мій тато?» - запитав. І так на мене подивився, з такою надією, що я досі не можу цього забути (змахує сльозу - авт.). Тому коли я бачу, як по містах влаштовують Дні пива чи ковбаси, коли викидають шалені кошти на різні феєрверки, то краще взяли б ці гроші і закупили їжу для сиріт. Ото був би феєрверк доброти. Вбивство живого плода - це є вбивство людини. А отже - великий гріх.

Якщо проаналізувати статистику абортів, щороку з мапи світу зникають цілі міста, навіть держави. Ми живемо у середовищі вбивць. Це трагедія. Тому краще народіть і віднесіть «зайву» дитину у дитбудинок, але не вбивайте. І тут відповідають не лише жінки, а й чоловіки. Усім кажу: люди добрі, поверніться обличчям до сиріт. Пожертвуйте заради них своїм благополуччям і ви будете угодні Богу. Господь простить вам багато гріхів.

Що Ви скажете стосовно чуток про кінець світу у 2012-му році?

Я хотів би запросити вас на своє 100-річчя, а воно відбудеться аж ніяк не у 2012-му році. (Посміхається). Ніхто, навіть ангели не знають, коли Господь вдруге прийде на землю і наступить кінець світу.

Справжньою ознакою другого Пришестя Христа є відбудова Єрусалимського храму. Але поки що на місці храму стоїть мусульманська мечеть.

Увесь світ переживає кризу інституту сім`ї. Що робити?

Так, це серйозна проблема. Багато негативу у суспільну свідомість вносять сучасні ЗМІ. Народу треба рішуче сказати «досить!» тим, хто заробляє неправедні гроші на аморальності, хто героїзує антибіблійні нетрадиційні форми шлюбу. Велику надію покладаю на введення у школах предмету «Християнська етика» і на поки що притаманну нашому народу духовність.

Інна Червінчук, УНІАН-Вінниця

 

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
завантаження...

Чи подобається Вам сайт?
Залиште свою думку

Погоджуюся
Ми використовуємо cookies