Єпископ Іона (Черепанов): Дуже хотілося б, щоб вітер не зірвав мою голову...

Наприкінці листопада Свято-Троїцький Іонинський монастир у Києві відзначив 20 років з дня відродження. Монастир здатний здолати стереотипи про Церкву. За що критикують Іонинський?

В останню неділю листопада Свято-Троїцький Іонинський монастир у Києві відзначив 20 років з дня відродження в обителі богослужбового життя.

Іонинський - це особливе місце, здатне зламати всі шаблони, всі стереотипи про Церкву. Де ще на вході в храм можна прочитати «Фото і відеозйомка дозволена»? Де ще можна побачити табличку із сакраментальним написом: «У нашому монастирі, за словом апостола Павла, " дружини в церкві - мовчать", зауваження має право робити тільки братія монастиря»? Тут дам не будуть вичитувати за наявність брюк, а юнаків - за сережку у вусі...

Свято-Троїцький Іонинський монастир у Києві
І в той же час тут панує ні з чим незрівнянна молитовна атмосфера. Враховуючи величезну місіонерську роботу, яку проводять іонинці під керівництвом свого намісника - віднедавна архімандрита, а нині вже три місяці як єпископа Іони (Черепанова), в церковній періодиці зазвичай зустрічаються добрі відгуки про обитель. Але, тим не менше, є люди, яких бурхлива діяльність владики Іони та братії монастиря дратує і викликає різку критику. Причому, висловлюються невдоволення і щодо самої місіонерської діяльності, і таких, здавалося б, приватних аспектів, як естетичні смаки братії.
Про те, що найбільше викликає суперечок, і за що критикують Іонинський розповів владика-намісник - єпископ Іона (Черепанов).

ПРО НОВИЙ СТАТУС, СУЧАСНИХ СТАРЦІВ І ПОЧУТТЯ ГУМОРУ ЧЕНЦЯ

Владико, питання, яке я не можу обійти: як змінилося життя архімандрита Іони після того, як він одержав панагію?

Не знаю навіть, складно сказати. Є якісь переживання... Милістю Божою, я продовжую керувати монастирем і очолювати Синодальний молодіжний відділ, тому якихось глобальних змін не спостерігається. Можу сказати, що суттєво змінився тільки богослужбовий обіход, а коло обов`язків залишилось колишнім.
Складніше, напевно, бути правлячим архієреєм - значно більше небезпек... На моє свячення, щоб мене молитовно підтримати, приїхав проестаменос (помічник ігумена) монастиря Дохіар на Афоні архімандрит Гавриїл, який провів на Святій горі понад сорок років. Так от після моєї першої архієрейської служби в Іонинському він побажав мені, щоб «вітер не забрав мою голову». І дійсно, архієрейське служіння - дуже небезпечне. Будь-яка влада, якою б мірою нею не наділяли, не завжди сприятливо діє на людину. Тому, і правда, дуже хотілося б, щоб вітер не відніс мою голову.

Багато хто вважає, що чернецтво - це повний затвор, а монахи - такі похмурі сивобороді старці, які віщають високими церковнослов`янськими словесами про швидкий кінець світу, при цьому самі досить далекі від усіляких мирських проблем... Іонинський зовсім таким уявленням не відповідає. А як з`явилася думка про створення місіонерського монастиря?

Одразу хочу сказати, що ідеї створення місіонерського монастиря у нас ніколи не було. Та й зараз таке завдання аж ніяк не постає. Все-таки основною справою монаха було і залишається чернецтво: прагнення до особистого аскетизму, до безперервної молитви, робота над викоріненням своїх пристрастей і так далі. У будь-якому монастирі, хоч би де він знаходиться - в місті, в селі чи в будь-якій іншій місцевості, - основне завдання монаха - бути ченцем.

Але так вийшло, що, по-перше, наш монастир розташований в місті, а по-друге, Господь привів сюди братію, яка небайдуже ставиться до свого священичого служіння. Все-таки священик - це не тільки Виконавець Таїнств (в монастирі, власне, священик для того і потрібен, щоб здійснювати Літургію), але і місіонер, і проповідник Слова Божого. Адже ми всі - учні та послідовники апостола Павла, хтось більш старанний, хтось менше. І апостол Павло досить конкретно сказав: «Горе мені, якщо я не благовіщую Євангелія». І, дійсно, горе нам, якщо при такій сприятливій обстановці ми не займаємося благовістям. Братія нашої обителі прагнула слідувати слову апостола, і так вийшло, що ми, не бажаючи спеціально робити монастир якимось місіонерським, за фактом вийшло саме так.

Значить, із «похмурими монахами» у Вас в обителі не склалося?

Знаєте, милістю Божою, я мав можливість спілкуватися зі справжніми старцями. Не з новодільними «чудотворцями» місцевого розливу, а з людьми, які все життя прожили, приміром, на Святій горі Афон.
Наш монастир вже багато років дружить з афонским монастирем Дохіар. Він відомий тим, що там знаходиться чудотворна ікона Божої Матері «Троєручиця», а також славиться своїм ігуменом. Ігумен - архімандрит Григорій - це дійсно, справжній живий старець. Людина, яка продовжує традицію, передану йому двома його вчителями, нині прославленими у лику святих - це преподобні Амфілохій Патмоський і Філофей (Зервакос). Він тісно спілкувався також зі старцем Тихоном Російським, з Паїсієм Святогорцем. Це людина, яка дійсно має духовне міркування, духовний досвід, і до нього приїжджають за порадою або на сповідь ігумени інших афонських обителей. А ігумен на Афоні - це духівник всій братії, сповідує виключно він і ніхто інший.

І я бачив, як він живе, його стиль спілкування з людьми. Це не набір вульгарних стандартів, прийнятий у деякої частини православних: потуплений погляд, невиразні якісь вислови, лякання антихристом, кінцем світу і тому подібні похмурі речі. По-перше, отець Григорій - людина з чудовим почуттям гумору. По-друге - блискуче освічена, але при цьому зовсім по-євангельськи проста і смиренна. Адже є знання, яке спонукає до гордовитості, коли людина хизується своїми реальними чи уявними досягненнями. А те, що о. Григорій закінчив богословський факультет Афінського університету, тобто, досить серйозно освічений, насправді мало хто знає.
До всього, він завжди дуже чітко усвідомлює, подібно апостолу Павлу, з якою людиною розмовляє - адже апостол говорив з іудеями, вживаючи іудейську термінологію, а з язичниками - в контексті язичницьких уявлень. І Геронде (прийняте на Афоні звернення до ігумена), коли відповідає на якісь запитання, робить це на рівні свого співрозмовника.
Якось з нами з України приїхав на Святу гору паломник, дуже начитаний в святоотецькій літературі і досить підкований в богословських поняттях, але практично невоцерковлений. І він поставив Геронде, здавалося б, найпростіше запитання: чи припустимо християнинові читати нехристиянські книги. Геронде відповідав десь хвилин п`ятнадцять, і при цьому зовсім змінився. Він став розкривати тему з різних боків: спочатку один шар, потім другий, потім третій. Багатошарово, поетапно розклав все по поличках. Той, хто запитував, був ошелешений і здивований, і видно було, що людина в ході відповіді на це конкретне запитання отримала відповіді і на багато інших своїх сумнівів. І в цей свій приїзд в монастир він вперше в житті сповідався і причастився.
Ось такі є старці. Їхнє життя - це не «понти для приїжджих», вони так живуть протягом десятиліть. І якщо вони настільки жваво і охоче, і радісно спілкуються з тими, хто приїжджає і ставить запитання, то що ж про нас говорити - тих, хто в місті і просто зобов`язані бути в тій чи іншій мірі місіонерами? Це, ще раз повторю, не основна праця, основне - чернецтво. Але існує ще таке поняття, як «поділитися», додаткова справа. Так от і виходить ...

Отже, основний для Вас приклад - Афон?
Настільки, наскільки можна його наслідувати. Ще все-таки Афон дуже протвережує. Буває, коли щось виходить, якісь проекти вдаються, щось складається, починаєш задирати носа: «А я не такий уже й поганий, у мене все нормально. Ось, і помолився, і газетку випустив... » Починаєш віддаватися немочі самомилування. А коли на Афон з`їздити, подивишся, як люди живуть, то розумієш, як тобі далеко до справжнього чернечого життя, наскільки «все погано і все запущено», і скільки ще потрібно над собою працювати.

ПРО «ПУПСИ» НА ІКОНАХ, АБО ЧИ УЖЕ ВЛАДИКА-НАМІСНИК НЕ ЛЮБИТЬ УКРАЇНСЬКЕ БАРОКО

Хотілося б поговорити про естетичний аспект. Вашу обитель іноді звинувачують у такій собі «грекофілії». Адже є такий стереотип, що, раз вже ми російська церква, то й іконопис наш повинна бути «російським», тобто, орієнтуватися виключно на так званий «Рубльовсько-діонисіївський» стиль (стиль російського іконопису XV-XVI століття). Або ж, навпаки, ми - українська церква, а значить, наша ікона повинна дублювати українське бароко...
Я трошки переб`ю. От якби зараз були майстри, які могли б відтворити це саме бароко в його кращих проявах, то це інша справа. Але, на жаль, в сучасному виконанні ми бачимо лише якихось «пупсиків». Це навіть бароко не назвеш...

Тим не менше, в Іонинському орієнтуються на Візантію. Це данина любові до Афону?
Не зовсім. Храм нам дістався з розписами XIX - початку XX століття, і те, що збереглося, ми відреставрували. Але все, що робилося після (кіоти, іконостаси), орієнтується більше на Візантію. Звичайно, творчість Діонісія - це один з кращих проявів російського іконопису, але все ж я вважаю, що потрібно орієнтуватися на те, що ближче до витоків. А витоки, в моєму розумінні, - це той період, коли ми приймали від Візантії хрещення. Але, в будь-якому разі, не можна говорити, що той період хороший, а той поганий.
 

Ну, якщо пройтися по храму, то у Вас можна побачити ікони і строганівської школи, і вже згаданий «Рубльовсько-діонисіївський» стиль, і Палеологів...
Мені особисто ближче палеологівський стиль, і саме в цьому напрямку я намагаюся замовляти ікони. Але це питання особистої переваги, і не означає, що щось інше погано.
До того ж, оскільки реконструкція і прикраса нашого храму проходили в кілька етапів, то немає і єдиного стилю в іконах.

Закиди в «грекофілії» можна почути і стосовно Іонинського співу...
У цьому плані я теж не категоричний. Згоден з тим, що найбільш вірне візантійське, але в той же час не можу відкидати і інші стилі. Відштовхуюся від того, що мені по серцю чи не по серцю.
Є знаменний спів, зрозуміло, що існують і його шанувальники. Але мені він понурий і виснажливий, і часом здається неживим. Якось я був на подвір`ї Оптиної пустелі в Санкт-Петербурзі - до речі, колишнє подвір`я Києво-Печерської Лаври. І ось там хор виконує в основному знаменний спів, причому, виконує ідеально, чітко. Але після Літургії я дещо стомився.
І стосовно партесного співу не можна бути категоричним, мовляв, нібито все це «згубний вплив Заходу» і не має права на існування. Якщо взяти Києво-печерський розспів, то в рамках партесного співу нічого кращого не придумали. Ніщо не може зрівнятися з Великим покаянним каноном Андрія Критського, «На ріках вавилонських»... У цій музиці, звичайно, багато не тільки духовного, а й душевного, але все-таки, воно має право бути.
Одне можу сказати точно: в церковному мистецтві я противник попси в будь-якому її прояві - будь то спів, література чи іконопис...

Зустріч з патріархом Кирилом в Іонинському монастирі в Києві, 27 липня 2010

ПРО МОВУ БОГОСЛУЖІННЯ, «ГЕТТО» ДЛЯ ГЛУХИХ, АБО ЯКИЙ ВІДСОТОК «ПРОСУНУТИХ» ПАРАФІЯН ЗНАЮТЬ, ЩО ТАКЕ ХЕРУВИМСЬКА

Якщо перейти від естетики до місіонерської діяльності монастиря, то певний негатив доводилося чути, хоч як дивно, про індивідуальну роботу Вашої обителі зі слабочуючими людьми. Мовляв, приділяючи їм таку пильну увагу (богослужіння з сурдоперекладом і т.д.), ми заганяємо їх у ще більше гетто. Мовляв, чому вони не можуть просто бути присутнім у храмі і стежити за службою за книжкою?

Очевидно, ті, хто виступають проти, просто ніколи не спілкувалися з глухими людьми, не знають особливостей їх світосприйняття.
По-перше, щоб стежити, як Ви кажете, за службою у книжці, потрібно мати при собі кілька богослужбових книг: хоча б Октоїх, Євангеліє, Апостол з закладками там, де сьогодні будуть читати ...
По-друге, навіть звичайна людина для сприйняття служби повинна бути достатньо богословськи підготовленою. А якщо зробити опитування серед віруючих, навіть на парафіях, скажімо так, «просунутих» - хто дійсно розуміє богослужіння, то таких буде відсотків 20. Знаєте, я для себе з подивом дізнався, що багато хто ходить по багато років до храму, так і не знають, що таке Херувимська, не розуміють, що відбувається за Царськими вратами в той час, коли виголошується «Святая Святих», що там далі робиться .... Люди не знають і, що трагічніше за все, не хочуть знати.
Тим більше, який попит з глухих людей? У них зовсім інше світосприйняття, вони по-іншому все відчувають. Якщо їм не перекласти, не розтлумачити, вони точно нічого не дізнаються. У них зовсім інше сприйняття богословської термінології, і потрібно богословські терміни пояснювати якимись зрозумілими словами. Адже переклад одного тільки поняття може складатися з декількох слів. І щоб вони зрозуміли, щось доводиться спрощувати. Дуже багато побудовано на нюансах, на якихось емоціях, на тому, що не зможе передати друкований текст.
І плоди є. До нас же ходять люди, які вже досить давно воцерковлені і до цього стояли в храмі, нічого не розуміючи, не чуючи співів, хрестячись в той час, коли всі інші хрестяться. Вони до цього не спілкувалися в церкві і знали лише якусь поверхову інформацію. Але, слава Богу, тепер у нас є хороший священик - отець Григорій Крижановський, який сповідує їх. Адже вони не можуть просто так сповідатися, зазвичай пишуть на папірці і приносять їх священикові, але при цьому позбавлені можливості поставити будь-які запитання, отримати зворотний зв`язок. А отець Григорій сповідує їх у спеціальному маленькому закутку на криласі, де ніхто їх не бачить, і там вони можуть мовою жестів з`ясувати всі питання, поспілкуватися з духівником. Тому вкрай помилково вважати, що такі люди можуть бути самі по собі.

І в цьому контексті не можна не поставити відоме суперечливе питання: як Ви ставитесь до перекладів богослужіння сучасними (російською, українською та іншими) мовами?

А ось у цьому я досить категоричний: богослужіння, на мою думку, має бути обов`язково церковнослов`янською. По-перше, тому, що це мова універсальна. І теоретично будь-який православний болгарин, серб, білорус, росіянин, приїхавши в країну, де відбувається богослужіння церковнослов`янською мовою, зможе все розуміти.
Я, наприклад, був якось у Сербії на службі, яка відбувається сербською мовою, і зрозумів десь близько 25 відсотків, решта все пішло в нікуди. Це одна причина.
По-друге, не така вже і «незрозуміла» слов`янська мова. Але якщо є курси, де люди вивчають англійську за місяць, то людина, яка має стосунок до слов`янської культури, хоча б у школі щось проходила, хоч якось поверхово «Слово о полку Ігоревім» вивчала, і у нього всі ці слова на слуху, тим більше розбереться в слов`янському тексті. А тому, хто не хоче занурюватися в церковну культуру, йому хоч російською, хоч українською перекладай - він все одно буде хлопати вухами і нічого не зрозуміє.
У цьому зв`язку я дуже радий, що в Києві з`явився прихід, де проводяться служби українською мовою - Преображенський храм на Теремках. Вважаю, що це мудре рішення священноначалія, бо таким чином ті, для кого мова є каменем спотикання, отримали можливість сприймати богослужіння тією мовою, якою їм хочеться.
Але ж часто кажуть: «Від Якби служили б російською, ми б ходили до церкви. А так не будемо ходити, бо нічого НЕ розуміємо ». Такі слова, переконаний, - не більш ніж «відмазка», якою люди намагаються виправдати своє небажання ходити до храму. Є парафії з сучасною російською мовою богослужіння і в Росії, але вони аж ніяк не ломляться від парафіян ...
Свого часу, на відміну від тодішнього Київського митрополита Філарета, дуже правильний крок зробив Мінський митрополит Філарет. Коли в часи перебудови почалися автокефальні рухи в Білоруській Церкві, він благословив, щоб в одному з центральних мінських храмів відбувалося богослужіння білоруською мовою. І ті люди, для яких мова дійсно була спотиканням, мали можливість ходити на ці служби. Так дуже багато напруженості згладилося, і ніякого автокефального розколу в Білорусі не сталося. Звичайно, там була трохи інша ситуація, ніж у нас, але у всякому разі митрополит зміг направити сподівання певної групи віруючих в конструктивне русло.
Про невчених ченців, міжпартійні сварки і про те, яка врешті-решт відповідальність у священнослужителя

Повертаючись до питання про те, якими повинні бути сучасні монастирі і ченці, хотілося б уточнити такий момент. Не секрет, на жаль, що деякі монастирі у нас є розсадниками забобонів. Як Ви вважаєте, наскільки було б актуально для наших реалій створити якусь семінарію для ченців?
Дійсно, є така хибна думка, що монах повинен бути неосвіченим, не начитаним. Я переконаний, що монах повинен бути начитаним хоча б у святоотецьких книгах. Бо без них неможливо досягти успіху духовно. Бо без них буде якесь самочинство, життя за принципом «сам собі режисер». Людина, яка читає святих отців, за визначенням не може бути мракобісом. Все-таки святі отці дуже зрозумілі, прозорі і тверезі.
Ну а щодо освіти, то є такий вираз: «Невольник - не богомольник». Нехай навіть і створять якусь спеціальну семінарію для ченців... Але якщо людина не хоче вчитися і вважає за прикладом одного персонажа: «взяти б книги все та й спалити», то йди - не йди до семінарії - толку ніякого все одно не буде.
Але на сьогоднішній день практично у всіх київських монастирях братія навчається в КДАіС. Деякі наші брати вчаться в Свято-Тихонівському богословському університеті в Москві. Тобто, у столиці в цьому відношенні трохи краще. Вчитися, я вважаю, потрібно; закінчити хоча б семінарський курс для монаха - обов`язково. Хоча, якщо вже людина прийшла до монастиря, то очевидно, якісь знання про православне життя вона має. Але семінарія дає систему, людина по-іншому починає сприймати Православ`я. По собі знаю: я вступив до семінарії, вже будучи воцерковленим років п`ять. Прочитав на той момент певну кількість книг, з кимось спілкувався і якийсь набір знань, звичайно, мав. Але коли почав вчитися, це все стало ставати на свої місця.

І наостанок. Владика Іона ніколи не був помічений в якихось «міжпартійних» сварках. Як вдається зберегти рівновагу?
Є слова чудові: «Аще можливо, будьте у мирі з усіма». Я намагаюся завжди пам`ятати, що Церква Христова не може бути затиснута у вузькі, чимось обмежені рамки. Адже ми знаємо, наскільки Православ`я багатогранне. Є православні ефіопи, які танцюють під час богослужіння. Є Фінська Православна Церква, яка навіть Великдень святкує за новим стилем. Є афонські старці, які подвизаються «по повній програмі», а є навпаки, якісь європейські парафії, у яких спрощено все, що тільки можна.
Але у нас одна Чаша, одна Євхаристія. І якщо ми єдині, то не можна, я вважаю, говорити, що то правильно, а то - не правильно, то краще, а то - гірше. Якщо людина у Христі, якщо людина причащається з нами одного і того ж Тіла і Крові Христових, то, значить, вона православна.
Ось і в Києві у нас є і «обновленці», і «зилоти», але всі вони перебувають під омофором нашого Блаженнішого Митрополита. І все за нього моляться. Причому, моляться щиро, тому що є потреба за нього молитися не за страх, а за совість.
Так само і у всій Церкві.

На завершення - традиційне запитання. Вам не страшно служити Євхаристію?
Це складно виразити словами... Кому багато дається, з того більше спитається. Один попит з мирянина, і зовсім інший - зі священнослужителя. Коли починаєш замислюватися і розуміти, яку прийняв відповідальність і як взагалі за це доведеться відповідати, тоді стає дуже страшно. Буває по-всякому, але важливо «не звикати», не втрачати благоговіння.

Розмовляв Дмитро Марченко, «Православіє в Україні»

УНІАН в Google News