Схіархімандрит Феофан Рихловський - в УПЦ новий місцевошанований святий

1 листопада в Ніжинській єпархії УПЦ прославили у лику святих подвижника благочестя. «Коли я помру, то поховайте, а потім щоб відкопали мене». «Я завжди буду молитися за вас».

1 листопада в Свято-Успенському храмі селища Короп Чернігівської області віруючі та духовенство Ніжинської єпархії прославили у лику святих схіархімандрита Феофана Рихловського.
Священний Синод Української Православної Церкви на засіданні 14 червня 2011 року, розглянувши житіє, праці, подвиги, чудеса, враховуючи народну шану, благословив для місцевого прославлення та вшанування схіархімандрита Феофана (Медведєва).

Одного разу, поклонившись святині Рихлівського монастиря - чудотворному образу Святителя Миколая, 13-річний Іван залишився при монастирі

Смиренний і маловідомий, але великий і глибоко шанований подвижник благочестя наших днів схіархімандрит Феофан (у миру Іван Феодосійович Медведєв) народився 20 жовтні 1881 р. в селі Фастівці Бахмацького району (колишнього Борзнянського повіту) на Чернігівщині. Батьками його були благочестиві селяни Феодосій і Євфимія.

Коли Іванові було два роки, помер його батько. Мати виховала дітей у вірі та благочесті. Отрок Іоанн закінчив три класи земської Фастовецкої школи. Разом з матір`ю Іоанн ходив на поклоніння до святих місць: у Києво-Печерську Лавру, в Свято-Миколаївський Рихлівський монастир.
Одного разу, поклонившись святині Рихлівського монастиря - чудотворному образу Святителя Миколая, отрок Іоан залишився при монастирі, незважаючи на всі вмовляння матері. Тринадцятирічний хлопець залишив матір, батьківський дім і цілком присвятив себе Богові.

На другий рік мати Іоанна знову прийшла в монастир, знову умовляла сина повернутися додому, але юнака кликало інше життя. У монастир майбутній подвижник вступив перед святом Різдва Божої Матері, 7 вересня. Пізніше батюшка все життя з особливою духовною радістю згадував цей день ...
Головне монастирське правило - це слухняність, тобто зречення від самого себе, своєї волі, своїх бажань, думок, справ і підпорядкування їх керівництву досвідчених старців, духівників. Першим послухом хлопця Івана було будити братію на молитву. Молодий послушник з любов`ю щодня вставав раніше за всіх.

Невеликий на зріст і дуже швидкий, він оббігав з дзвіночком всі чернечі келії, будив братію, дитячим голоском закликав на молитву: «Час співу! Молитви час! Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас». Іноді з чиєїсь келії чулась відповідь басом старого ченця: «Іду зараз». Батюшка з любов`ю ніс також послух в монастирській просфірні, на пасіці, в палітурній майстерні, будучи продавцем монастирської крамниці... Весь час в монастирі молодий послушник проводив під керівництвом досвідчених наставників у постійних трудах, молитві, пості, подвигу боротьби духу з плоттю, перемагаючи страсті, духовно зростаючи.

Сама Матір Божа приходила в келію молодого подвижника

Щоб зміцнити молодого подвижника у вірі і побудити ревність до благочестя і молитовного подвига, Господь часто відвідував його хворобами, підкріплюючи духовними баченнями.
Про це батюшка розповідав таке: «У двадцять два роки я сильно захворів, і вже готувався до смерті: пособорувався, сповідався, причастився Святих Христових Таїн, попрощався з братією, чекав кінця... Але молився про те, щоб Господь сподобив прожити ще хоча б рік... Раптом чую зверху знайомий голос ігумена Ісаакія: "Там краще"! Я тричі просив про те, щоб прожити ще хоча б рік, а голос тричі повторював: "Там краще! Потім раптом відчиняються двері келії, входить незнайомий ієродиякон, підперезаний хрестоподібно орарем, як перед Причастям, прямує в кут до ікон, зупиняється і тричі співає голосно: "Многая літа!" Проспівав, пішов. Двері келії були закриті на гачок, я лежав на одрі біля дверей. Незабаром я швидко видужав...

Одного разу я сидів на підлозі, схиливши голову на коліна, один в келії, освітленій тихим мерехтінням лампади. Занудьгував... Раптом чую - в келії хтось ходить з кутка в куток, кроки ніби як старого (келія була закрита на гачок). Таємничий голос голосно запитав мене: "Хочеш бути ченцем?" Я відповів: "Хочу". Минуло небагато часу і архімандрит Євгеній постриг мене в чернецтво з ім`ям Іувеналія (в 1912 році). Через рік єпископом Пахомієм був висвячений у сан ієродиякона.
Увійшовши одного разу після богослужіння в свою келію, я побачив у кутку Жінку в чернечому вбранні. Звичайно, я дуже здивувався. Жінка озирнулася на мене, потім не поспішаючи, не повертаючись, обличчям до стіни, вийшла з келії. Зустрівши, після цього мене, архімандрит Євген запитав: "Чи не була в тебе Цариця Небесна?" І додав: "Вона була у мене і сказала, що тепер піде до Іувеналія".

На великому пальці правої руки у мене довго був великий нарив, який дуже мене турбував. Під час кадіння храму за богослужінням я доторкнувся хворим пальцем до ікони Нерукотворного образу Спасителя в терновому вінці, який раніше знаходився над Царськими вратами, а тоді стояв у притворі храму. Повернувшись у вівтар, віддаючи кадило паламарю, я побачив, як на пальці, лишився тільки слід від нарив ».

Святитель Феодосій, Микола чудотворець і Серафим Саровський радилися між собою про долю священика

У 1920 році єпископом Іоанном (з Конотопа) о. Іувеналій був висвячений у сан ієромонаха. Батюшка розповідав, що в тому ж 1920 році закрили Рихлівський монастир. Відслужили всенічну напередодні свята Святителя Миколая (19 грудня), а вранці богослужіння вже не було ...
Напівроздягнених ченців виганяли з келій, з монастиря. Якщо хто одягнув штани, з того знімали, залишаючи в одних підрясниках. Деяких відвезли, але коні ставали на диби, іржали. Люди плакали. Була страшна картина. Священиків гнали до Коропа, потім до Кролевця.

"У зимову холоднечу, - згадував батюшка, - напівголих священнослужителів монастиря доставили в місто Кролевець, щоб призначити на парафії. Запропонували, якщо хтось хоче швидше отримати призначення, той повинен піти нарубати стільки-то дров. Я пішов рубати дрова. Отримавши указ на прихід в Свято-Успенську церкву села Краснопілля Коропського району, я не знав, як і чим туди добратися. Вийшов на вулицю, дивлюся - стоїть підвода, а візник каже, що приїхав спеціально за мною, та ще із запасним теплим кожухом. Це був перший мій прихід. Але незабаром, у 1922 році, староста церкви підписався в «живу церкву», а мене забрали в Свято-Троїцьку церкву Коропа ".

"Жив я в кам`яній сторожці, біля церкви, - згадував о. Іувеналій. - Була страшна бідність, один підрясник, не було навіть підризника. Одного разу закрила мене Ольга в дзвіниці. Великий залізний ключ вклала в фартух і пішла прати білизну на річку. Незабаром стукає у двері: «Батюшка, що робити? Не відкриємо тепер двері: коли я нахилилася до води, ключ впав». Я кажу, їй: «А ти помолися Богу, іди до річки, знайдеш ключ». Вона побігла, дивиться - ключ «плаває» під кладкою в траві".

"Закривають Троїцьку церкву. Куди податися? Бачу у сні: у вівтарі за престолом Святителя Феодосія, Святителя Миколая і преподобного Серафима Саровського, які радяться між собою, куди мене призначити. Святитель Феодосій каже, що хотів би забрати мене до Чернігова, а Святитель Микола каже: «Запитаємо у Владики». Потім продовжує: «Це Рихлівський мій улюбленець, заберу його до себе». Незабаром прийшов указ єпископа Стефана з Чернігова про призначення мене в Свято-Миколаївську церкву с. Риботин, що поруч з Коропом, де я прослужив з 1929 по 1933 рік.
З 1934 по 1941 рік я проживав в Королеві, ходив по селах з топірцем за спиною, рубав дрова. Підрясник піднімав, ховав під плащ, а на грудях завжди носив запасні Святі Дари. Пізно ввечері в будинках віруючих таємно збиралися сусіди, односельці, всю ніч повчав присутніх, молилися, причащалися Святих Христових Тайн ".

У тяжкі хвилини життя і випробувань, що випадали на долю смиренного трудівника на ниві Христовій, Господь невидимо підтримував, зберігав о. Іувеналія і рятував від неминучої смерті. На підтвердження цих слів наведемо оповідання батюшки.
«Чотири рази мене вивозили з Коропа, але Господь рятував... Мене шукали, зустрічали на вулиці, і, не впізнаючи, питали, чи не бачив я такого-то ченця. Бувало, шукають мене в Коропі, навколо міста, а я сяду в кропиві, через мене стрибають, а мене не бачать ».

І в ополонці топили, і автомати тріщали - смерть шукала старця всюди

"Одного разу, - згадував старець, - двоє повели мене взимку на річку топити. «Досить тобі людей дурити!» Прорубали ополонку. Підняли підрясник, зав`язали ним руки й голову, штовхнули в ополонку. Один сказав: «Удар прикладом по голові». Інший відповів: «Та він і так вже готовий». А я пригнувся, посидів у крижаній воді поки вони пішли, потім виліз, вилив воду з чобіт, викрутив онучі і пішов у село, обсушитись. Слава Богу за все!
Раз добіг до Десни за селом Сохачев. На березі була людина в човні. Прошу його, щоб терміново мене заховав, перевіз на той бік. Він боїться, відмовляється, але я просив. Нарешті, погодився. Я ліг у човен, щоб не бути поміченим. Вийшовши з човна, зник у лозах. Човняр повернувся назад. Раптом прискакали на конях двоє людей, які шукають мене. Чую, запитують: «Не бачив такого-то?» Відповідає: «Ні». Кричать: «Брешеш! Ти його перевіз на той бік?!» Знову відповідає:«Ні!» Коли небезпека минула, я вийшов з верболозу».

А далі розповідає сам човняр, який врятував батюшку: «Батюшка Іувеналій мене благословив і сказав: «За те, що ти не видав мене, пройдеш війну і повернешся додому неушкоджений» (цей благодійник живий і сьогодні).
У ці роки о. Іувеналій таємно прийняв схиму з ім`ям Феофана. Але до самої його блаженної кончини про це майже ніхто не знав - всі називали батюшку Іувеналієм. Це ім`я вимовлялося з любов`ю, повагою, шаною.
У хвилини сильних томлінь духу, під час непосильної скорботи старець знаходив собі утіху в усамітненні, згадуючи про страждання Ісуса Христа, прочитуючи книжечку «Страждання Господа Ісуса Христа», і, дивлячись на зображення мук Спасителя, проливав сльози і цим знаходив заспокоєння і мужність до подальшої життя. Зі своїми скорботами батюшка відвідував святого преподобного отця Лаврентія в Чернігові.

У Коропі було сім парафій і дев`ять церков: Вознесенська та Іллінська, Троїцька і на честь Святителя Феодосія Чернігівського, Покровська, Воздвиженська, Преображенська, Успенська та Михайлівська. У Михайлівській церкві з 1922 по 1937 роки, коли ця церква була зруйнована, зберігався чудотворний образ святителя Миколая з Рихлівського монастиря. Потім ця святиня таємно зберігалася у благочестивих жителів міста.
Після ВВВ, коли поновилися служіння в храмах Коропа, віруючі просили о. Іувеналія служити в церкві в ім`я Святителя Феодосія Чернігівського, куди внесено був чудотворний образ Святителя Миколая. Преосвященний Борис, єпископ Чернігівський і Ніжинський, затвердив батюшку другим священиком цієї церкви.

Жив о. Іувеналій в Коропі у старенькій, критій соломою хатинці, у східному боці якої знаходилася його келія з одним віконцем на вулицю. Було там багато ікон, серед них - нерукотворний образ Спасителя в терновому вінці, той самий, від якого батюшка отримав зцілення ще в Рихлівському монастирі, від якого не раз отримував благодатну допомогу, бачив нерукотворне сяйво лику Христа... о. Іувеналій врятував цей образ. Перед закриттям монастиря він виніс його на пасіку до знайомого чоловіка, який ретельно зберігав святиню протягом деякого часу, а коли о. Іувеналій оселився в Коропі, то сам пішов і приніс цей благодатний образ. Біля іконки завжди жевріла невгасима лампада. Келія освітлювалася світлом лампадки і свічок. Біля вікна - столик з книжками, біля стіни - скромне ліжко. Деякі благочестиві віруючі розповідають, що вони бачили в келії батюшки незвичайне світло. У тому ж вигляді келія зберігається і тепер.

Як заповітну святиню, о. Іувеналій зберігав хрест, яким благословила його мати, яка отримала цей хрест в Єрусалимі з рук самого Патріарха. Це розп`яття старець прикрашав квітами у свята Воздвиження Животворящого Хреста Господня.
Згадуючи воєнні роки, о. Іувеналій розповідав: "Одного разу я йшов полем в село. Через копиці сіна на мене направили стволи автоматів. Раптом на землі перед собою я побачив маленьку ікону Божої Матері «Знамення». Підняв ікону, притиснув її до грудей, і пішов далі. Чути було, як автомати тільки клацали, але не стріляли. З цією іконою я благополучно повернувся додому, перед нею всі ми три дні молилися, читали акафісти Божої Матері, а потім ікони не стало".

Служіння в Коропі. Святість через спокуси

"Довелося мені якось бути за Десною, в Загребеллі (біля Сосниці). Я поспішав в Короп, поки стояв лід: почалася весна, теплішало. Та була ще одна невідкладна треба, потрібно було залишитися на ніч. Вранці обіцяли перевезти через Десну. Але на ранок лід пішов, почався льодохід. Доїхали до Десни. Що робити? Моста немає ніде. На душі скорбота: у Коропі люди чекають, треба здійснювати богослужіння. Довго йшов я один вздовж річки, потім сів, заплакав... Дивлюся - підкочує карета, вся, як золота, молодий кучер запитує: «Вам, батюшка, на ту сторону? Сідайте, перевезу». Спочатку коня і колеса занурилися у воду, а потім їхали поверх води, крижин. доїжджаючи на ту сторону, я послав руку в кишеню, щоб заплатити, подякувати. Але кучер сказав: «Нічого не треба, батюшка!» Я запитав: «А як же хоч ваше ім`я?» Відповідь була: «Михайло». Вийшовши з карети, я опинився один і пішов у напрямку Коропа".

Деякий час о. Іувеналій був настоятелем Покровської церкви Коропа. Це був найбідніший прихід - йому належало всього 60 дворів. У цьому храмі батюшка почав по четвергах служити акафісти, вніс до храму Нерукотворний Образ Спасителя. Люди інших парафій почали йти на молитву до Покровської церкви. У Коропі було кілька священиків і благочинні, які розгнівалися на підйом духовного життя в парафії о.Іувеналія і написали лист до Чернігова архієрею з проханням прибрати батюшку з Коропа. Викликали його до Чернігова, владика вручив лист, в якому говорилося, щоб о. Іувеналія ніколи нікуди з Коропа не переводили. Повернувшись з Чернігова, батюшка показав лист благочинному протоієрею Миколі Якубенку, який ознайомив його з копією листа, що містить незаконну скаргу, від чого всі були приголомшені. О. Іувеналій продовжував трудитися в Коропі.
4 грудня 1948, у свято святої великомучениці Варвари, була освячена після ремонту Свято-Вознесенська церква (побудована в 1764 році), в яку перейшов служити настоятелем благочинний і другим священиком о. Іувеналій. Після смерті благочинного настоятелем став батюшка, ревно прослужив тут до уходу поза штатом на 89 році життя, в червні 1970 року.

Останній раз о. Іувеналій брав участь у здійсненні Божественної літургії на свято Святителя Миколая, 19 грудня 1976 року. Була холодна зима. Легко одягненого батюшку привезли до церкви на підводі. Після богослужіння він попросив старосту церкви Івана Степановича Васька допомогти обійти всі ікони, прикластися до них, сказавши, що він уже в храмі востаннє ... Старчик застудився, захворів на запалення легенів. Хвороба швидко прогресувала. Приходив лікар.

«Тисяча душ плачуть і моляться за мене, тому мені важко померти»

Ще за рік до своєї смерті батюшка говорив: «Коли я помру, то поховайте, а потім щоб відкопали мене». Перед смертю його запитали: «Батюшка, Ви говорили, щоб після смерті Вас відкопати?» Подумавши, він відповів: «А краще не треба».
Коли ми відвідували хворого батюшку, одного разу він сказав: «Сьогодні вночі я був з усіма мучениками ... Бачив великомучеників Георгія, Пантелеймона - всіх мучеників». Потім сказав: «А ось є мученики, тіла яких, не мучили, а вони мученики». Цим він дав зрозуміти, що його хвороба була Безкровним мучеництвом.

Перед самою смертю батюшка говорив: «Я вже помер, і ще живу. Бог мене не бере: тисяча душ плачуть і моляться за мене, тому мені важко померти». Питав: «А хворі є?» Йому відповіли, що ні. Тоді батюшка сказав: «Я один хворий».
Сидячи, слухаючи ранкове молитовне правило, в оточенні своїх духовних чад, проживши багато років на землі, на 97-му році життя, о. Іувеналій тихо і мирно передав свою душу в руки святих Ангелів, які понесли її на поклоніння Богу. Батюшка «перейшов від смерті в життя» вічне (Ів. 5,24). Це був Святвечір Водохреща Господнього, 18 січня 1977 року.

За заповітом о. Іувеналія відспівування було проведено за чернечим чином 21 січня в Свято-Вознесенській церкві за участю собору священиків і при співі хору з Чернігова. Багато хто, жителі Коропа і навколишніх сіл прийшли попрощатися з дорогим пастирем, добрим наставником, молитовником, помічником, проводити його в останню путь.

Похований батюшка на Михайлівському кладовищі в Коропі. Проста могилка обкладена дерном, дубовий хрест із табличкою з нержавіючої сталі і написом: «Під хрестом моя могила, на хресті моя Любов. Моліться, браття, Богу за прощення моїх гріхів. Схіархімандрит Феофаній (Архімандрит Іувеналій Медведєв) 1881-1977».
Навколо могилки - три лавочки. Влітку тут завжди букети живих квітів. Взимку хуртовина ніколи не замітає стежки до дорогого горбочка: сюди завжди йдуть люди за благословенням, за молитовною допомогою. З сердечною молитвою кладуть поклони, цілують хрест, дорогу могилку.

Ніжинська єпархія УПЦ

УНІАН в Google News