Митрополит Волоколамський Іларіон: Інтелігенція потрібна Православній Церкві

Голова Відділу зовнішніх церковних зв`язків РПЦ митрополит Волоколамський Іларіон розповів про взаємини Церкви та інтелігенції, цінності Передання, продукування ідей і ностальгію за сталінізмом.

Голова Відділу зовнішніх церковних зв`язків Російської Православної Церкви митрополит Волоколамський Іларіон розповів про взаємини Церкви та інтелігенції, цінності Передання, продукуванні ідей і ностальгії за сталінізмом.

Владика Іларіон, на запитання Зінаїди Міркіної та Григорія Померанця: «Чи потрібна інтелігенція Православній Церкві?» - Ви відповіли: «Так, потрібна», пославшись на ті ж слова Патріарха Кирила, які спонукали авторів статті поставити запитання. Як Ви ставитеся до розказаної ними історії?

Ігумен Віталій (Уткін), секретар Іванівської єпархії, написав у своєму твіттері: «Інтелігенція безплідна і некорисна для країни, тому православної інтелігенції не може бути в природі». Додавши до цього міркування про те, що Росія не дозріла до демократії, автор підкреслив, що не приховує свого поважного ставлення до Сталіна.

По-моєму, твіттер і блогосфера як свого роду маленькі ЗМІ нещадно зваблюють своїх учасників думкою про те, що вони великі суспільствознавці та історіософи. І ось утворилася маса самозакоханих провісників доморощених істин, нестриманих і несамокритична. Хоча перш ніж зводити свої життєві враження та міркування в принцип, варто було б, звичайно, подумати.

Я не читаю блоги і до публікації цієї статті не був знайомий з висловлюваннями згаданого Вами священнослужителя. Ті цитати, які наведені в статті, звичайно, шокують. Як можна шанувати святих новомучеників і при цьому шанобливо ставитися до Сталіна? Це все одно, що почитати Іоанна Хрестителя, але при цьому поважати Ірода, який відтяв йому голову. Як ми можемо прославляти і жертв і ката? Я думаю, що історія вже розставила всі акценти, і ностальгія за сталінізмом, тим більше з вуст священнослужителя, для мене звучить як якесь блюзнірство.

І звичайно, говорити, що інтелігенція безплідна і некорисна для країни і тому православної інтелігенції не може бути в природі - це, вибачте мене, нісенітниця. Може бути, батюшка просто вирішив вразити епатажем своїх читачів? Сьогодні, на жаль, епатаж стає одним із методів залучення уваги до себе. Інколи, на жаль, і священнослужитель до цього вдається. Православна інтелігенція була завжди, вона повинна бути і буде.

З одного боку, очевидно, що саме інтелігенція внесла дуже суттєвий внесок у справу руйнації православної Росії, що призвело до революції 1917 року. І в цьому, можливо, полягає головна історична провина російської інтелігенції. Але з іншого боку, саме в середовищі інтелігенції зародився рух за повернення до Церкви, який на початку XX століття знайшов відображення на сторінках журналу «Вехи» і який не припинився навіть після революції, незважаючи на жорстокі переслідування і проти Церкви, і проти інтелігенції.

Взагалі «інтелігенція» - це дуже широке поняття. Якщо під інтелігенцією розуміти всіх людей інтелектуальної праці, то, звичайно, вони завжди були в Церкві, і сьогодні їх у ній чимало. Православна інтелігенція і сьогодні існує. Причому людина може бути одночасно активним членом і служителем Церкви і представником інтелігенції. Ніякого протиріччя в цьому я не бачу.

Я, наприклад, себе відношу до представників інтелігенції. Причому в третьому поколінні, бо мама моя - письменник, батько був фізиком і математиком, дідусь був професором історії, бабуся партійним працівником (професійні партпрацівники - це ж теж була свого роду інтелігенція). У цьому сенсі я походжу з інтелігентної сім`ї, все життя займався переважно інтелектуальною працею і абсолютно не розумію, чому інтелектуальна праця не може поєднуватися з активним членством у Церкві.

Я якраз думаю, що інтелігенція - дуже важлива складова нашого церковного організму. Адже це люди, які виробляють ідеї і мають вирішальний вплив на світоглядну складову нашого буття. У цьому сенсі інтелігенція - завжди на передовій. Тому сьогодні дуже важливий прямий і тісний контакт і діалог між Церквою та інтелігенцією. Як тієї, яка вже перебуває в Церкві, так і тієї, яка знаходиться за її порогом.

Інтелігенція - чисто російське поняття. У чому цінність цього феномена?

Хоч саме слово «інтелігенція» і має латинський корінь, але саме це поняття дійсно існує тільки в російській мові і не перекладається на інші. Але люди інтелектуальної праці, люди, які виробляють ідеї, є в кожній країні. У цьому сенсі інтелігенція - аж ніяк не суто російський феномен.

Та роль, яку інтелігенція відігравала в дореволюційній Росії, була дуже специфічною. І тут ми повертаємося до теми, яку не раз порушував Святіший Патріарх Кирил у своїх публічних виступах, підкреслюючи, що, на жаль, у дореволюційній Росії існував дуже серйозний вододіл між світом інтелігенції і світом Церкви. Незважаючи на те, що Церква в дореволюційній Росії була загальнонаціональним інститутом, незважаючи на те, що членами Церкви було абсолютна більшість жителів Російської імперії, вона в той же час в якомусь сенсі перебувала в гетто.

Зокрема, світська культура в XVIII-XIX століттях розвивалась самостійно і незалежно від Церкви. У Церкві були свої композитори, які писали тільки церковну музику, а світські - тільки світську. І випадки, коли світський композитор написав би церковну музику, були дуже рідкісними. І це сприймалося як щось аномальне і скандальне. Коли Чайковський написав «Літургію», сам цей факт викликав велику полеміку, його музика не була Церквою прийнята.

Рахманінову в Срібному столітті було вже легше?

Так, це вже був період російського релігійного ренесансу. Але оскільки твори Рахманінова були написані фактично прямо перед революцією, вони не встигли увійти в церковний репертуар. Та вони в якомусь сенсі і не призначалися для богослужіння.

Вододіл між світом Церкви, з одного боку, і світом культури та інтелігенції, з іншого, нам сьогодні потрібно долати. Якісь спроби подолати його були і раніше. Можна згадати Санкт-Петербурзьке релігійно-філософське товариство, що діяло на початку ХХ століття. З боку Церкви його очолював архієпископ Виборзький і Фінляндський Сергій (Страгородський), в недавньому минулому ректор Санкт-Петербурзької духовної академії, а згодом майбутній Патріарх, а з боку інтелігенції там були різноманітні люди - Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус, Василь Розанов, Микола Бердяєв та багато інших. Це була спроба людей із середовища інтелігенції, налаштованих на діалог з Церквою, подолати той вододіл, який між ними існував. Але в основному корпоративні «межі» між світом Церкви і світом мистецтва, культури, інтелігенції зберігалися.

У чому корені такого «розмежування»?

Я думаю, їх слід шукати в реформах Петра Великого. Зокрема, у тому колосальному культурологічному зсуві, розломі і надломі, який стався після того, як Петро штучно і насильно почав насаджувати в Росії західні порядки. Це стосувалося і культури, і світоглядних стандартів. Не випадково йому довелося перекроїти устрій Церкви, тому що устрій Церкви, який відповідав канонам, що існували на Русі в допетровську епоху, не відповідали цій західній парадигмі. Відновлено його було тільки після революції ...

Після лютневої революції ...

Так, після лютневої. Хоча де-факто, звичайно, Патріарх був обраний вже після Жовтневої, а початок підготовки до Помісного Собору було покладено ще при царському режимі. У синодальний період існувала світоглядна парадигма, згідно з якою Церква повинна перебувати в підпорядкуванні у держави і займатися лише церковною проблематикою і тематикою, тобто священики повинні тільки хрестити, вінчати, відспівувати, служити Літургію, але не повинні займатися якоюсь суспільно значущою справою, а позиція Церкви не повинна впливати на життя суспільства. Ця парадигма дуже істотно вплинула на розвиток інтелігенції та культури: і інтелігенція, і культура в XVIII, а особливо в XIX столітті стали в Росії чисто світськими. І точок дотику з Церквою у них було дуже мало.

За радянських часів, як ми знаємо, інтелігенцію не відносили навіть до класів, вважали якимось «прошарком». І радянська влада ніколи не змогла виробити однозначного ставлення до інтелігенції. Висловлювання Леніна, яке наводять у статті Г. Померанець і З. Міркіна, в цьому сенсі дуже характерне. Радянська влада була гонителькою і Церкви і інтелігенції. Вся дореволюційна інтелігенція, по суті, була винищена в роки сталінського терору. Тому сьогодні, після такого сумного й трагічного історичного досвіду, ми повинні, перш за все, позбуватися штучних схем і вододілів. Саме протиставлення - інтелігенція і Церква - штучне. Я це кажу і з власного досвіду, і з досвіду моєї сім`ї, і з досвіду тисяч інших людей, які себе відносять одночасно і до інтелігенції і до Церкви. Немає ніякого протиріччя між тим, щоб належати і до тієї і до іншої групи людей.

Щойно на каналі «Культура» завершився серіал Олександра Архангельського «Спека», в якому розповідається про повернення інтелігенції до Церкви і духовним пошукам у 70-ті роки ХХ століття. Це був другий момент після досвіду Релігійно-філософського товариства, коли інтелігенція і Церква ліквідовували «межі»?

70-і та 80-і роки ХХ століття - це теж час російського релігійного ренесансу. Він не був таким очевидним, як на початку ХХ століття, він був підпільним, але він існував. Я був його свідком і в якомусь сенсі учасником. Дуже багато людей саме з середовища інтелігенції поверталися тоді в Церкву, причому часто не прямим шляхом. Все починалося з пошуків індійської літератури, захоплень йогою, але поступово захоплені приходили до Православної Церкви. Я б не сказав, що це було масове явище, але воно було досить значним. Думаю, воно було провісником того духовного відродження, яке в повному масштабі розгорнулося в 90-і роки.

Скажіть, що сьогодні може допомогти подолати розмежування між Церквою та інтелігенцією?

Перш за все, нам треба позбавлятися шаблонів. Від штучних протиставлень інтелігенції та Церкви. Від радикалізму й епатажу, будь то в твіттері, в блогах або в якось іншому форматі. Потрібен спокійний і доброзичливий діалог.

Але часто і та, й інша сторони грішать. Інтелігенція, наприклад, суб`єктивізмом і духовним невіглаством при погляді на церковну історію і реальність...

Мені здається, щоб не робити помилок, дуже важливо враховувати наш історичний досвід і спиратися на те, що ми в Церкві називаємо Переданням або Традицією з великої літери. Як правило, помилки відбуваються тоді, коли з-під ніг іде твердий грунт Передання, на якому протягом століть творилося духовне життя нашого народу. Розрив з Переданням завжди загрожує грубими і трагічними помилками. Петровські реформи були якраз таким розривом з нашим духовним та національним Переданням.

Що Ви маєте на увазі під «Переданням»? Цілісність духовних уявлень ...

Переказ - дуже широке поняття, що існує в Православній і Католицькій Церквах і практично відсутнє у протестантів. Це вся сукупність духовного і релігійного досвіду попередніх поколінь, що передається нам і від нас повинна бути передана нашим нащадкам. Поняття Передання має ключове значення для життя Церкви. Ми говоримо, наприклад, що тільки та Церква може називатися Церквою, в якій існує апостольське спадкоємство свячень. Це означає, що ті єпископи, які служать сьогодні, були висвячені іншими єпископами і прямий ланцюг цього повинен сходити від них до самих апостолів. Якщо десь і колись цей ланцюг перервався, то громада вже не має права легітимно називати себе Церквою. Це тільки один із прикладів.

Є ще спадкоємство вчення. Ми не можемо зараз змінити вчення Церкви, ввести нові догмати. Ми можемо тільки вивчати церковну догматику і адаптувати до сучасної ситуації та мова, якою ми викладаємо церковні догмати, але самі догмати непорушні й незмінні. Те ж саме і стосовно моральності. Існує християнська моральність - певні непорушні моральні постулати, які не можуть змінюватися в залежності від моди, від віянь часу. Коли сьогодні нам намагаються нав`язати моральні стандарти, несумісні з християнським вченням, ми як віруючі люди їх прийняти не можемо. У цьому сенсі Передання, Традиція мають для нас ключове значення.

Петровські реформи були розривом з Переданням. І наслідки цих реформ (у тому числі і для нашої культури та інтелігенції) були досить жалюгідними. Ми, з одного боку, говоримо про ХIХ як про столітті розквіту російської культури ... І, дійсно, більшість відомих всьому світу російських людей, будь то композитори, письменники, поети чи художники, жили в ХIХ столітті. І в якомусь сенсі ця «зустріч із Заходом», яка відбулася завдяки тому, що Петро прорубав «вікно в Європу», була дуже плідною для російської культури.

Але зворотною стороною медалі був ось цей відхід інтелігенції і російської культури від Церкви. Це був не повний відхід, тому що на своїй останній глибині російська культура завжди залишалася християнською. Дивлячись ретроспективно на російську культуру ХІХ століття (особливо дивлячись через призму радянського періоду), ми бачимо, що вона була насичена соками християнства і православ`я. І за радянських часів російська культура була для нашого народу однією з носительок християнського благовістя. Адже ми не могли тоді, крім як у самвидаві або в ксерокопіях, читати твори святих отців, наприклад Ісаака Сіріна. Але могли взяти в бібліотеці «Братів Карамазових», де багато сторінок є просто переказом творів святих отців. Звичайно, цей церковний християнський елемент у російській культурі всіляко замовчувався, але, тим не менш - існував. І тому не можна говорити, що інтелігенція або культура повністю відірвалися від Церкви. Вододіл між світом Церкви і світом культури та інтелігенції існував, а присутність в останньому християнських ідей та релігійної тематики завжди залишалася дуже істотною і значущою. І не випадково на початку ХХ століття, коли значна частина інтелігенції стала на бік реформаторів і революціонерів, інша частина інтелігенції зайнялася відродженням релігійних ідей і напружено думала про зближення з Церквою.

Яка інтелігенція потрібна сьогодні Православній Церкві?

Православній Церкві потрібна інтелігенція мисляча. Відкрита до діалогу. Спокійна. Чужа радикалізму і крайнощів. Інтелігенція, яка буде, з одного боку, сприйнятлива до засвоєння християнських ідей, а з іншого - буде готова живити церковний організм своїми свіжими ідеями. Якщо її ідеї будуть радикально суперечити церковному Переданню, вона неминуче опиниться в конфлікті з Церквою. Але якщо ці ідеї будуть перебувати в руслі церковного Передання, може виникнути дуже цікавий і плідний діалог. І інтелігенція може внести дуже істотний внесок у розвиток церковного життя.

Адже інтелігенція - це люди, які продукують ідеї, а свіжі ідеї завжди потрібні.

Якою має бути Церква стосовно культури та інтелігенції? Бердяєв ще в «Руській ідеї» вказував на обскурантизм і неуцтво православного духовенства, і мені здається, що і сьогодні цього бракує. У моді розмови про користь простоти. З радістю цитують вислів, приписуваний одному з російських старців: «Де просто, там ангелів сто». Мені здається, що ці слова - скоріше, заклик не слідувати своїм примхам і становим ритуалам, ніж запрошення до спрощення знань, уявлень, світовідчуття.

Простота - зовсім не синонім безграмотності і неосвіченості. Можна бути дуже простим у поводженні з людьми, у способі життя, і при цьому бути освіченою, інтелігентною, інтелектуально розвиненою людиною.

Я думаю, що нам сьогодні, як повітря, необхідне освічене духовенство. І це одне із завдань, яке ставить перед Церквою Святійший Патріарх. Ми зробили обов`язковим для духовенства отримання як мінімум семінарської освіти. А одним з перших кроків Патріарха після сходження на престол Першосвятительський стала реформа духовної освіти. Були створені нові навчальні заклади, такі, як Загальноцерковна аспірантура і докторантура, покликані якраз суттєво підвищити освітній рівень нашого духовенства.

Я думаю, що освічене духовенство нам сьогодні дуже потрібне. Для діалогу між Церквою та інтелігенцією потрібні люди, які б не говорили дурниць і не писали всяку нісенітницю в Інтернеті, а несли б відповідальність за свої слова. Адже волею-неволею людина, зустрічаючи висловлювання священиків, сприймає їх як позицію Церкви. І нам дуже важко буває сказати: ось ці слова відображають офіційну позицію, а ось ці висловлювання того чи іншого батюшки є його приватною думкою. Адже до священика, по суті справи, завжди ставляться як до вчителя, носія загальноцерковних ідей. І в цьому сенсі на всякому священнослужителі лежить дуже велика відповідальність. Якщо ти не можеш говорити розумно, компетентно, стримано, краще мовчи.

Складна людина для Церкви - цінність?

Кожна людина - складна людина. Простота дуже рідко буває вродженою якістю, частіше - набутою. Мені здається, вона - наслідок внутрішнього облаштування людини, внутрішнього світу, який він може і нести в собі та передавати іншим. Сьогодні дуже мало людей володіє таким внутрішнім світом. Сьогодні люди, як правило, нервові, з підвищеною емоційністю. І коли такий стан, немирний, неспокійний, з підвищеним емоційним градусом стає для людини нормою, саме тоді він продукує ідеї та висловлювання радикального характеру.

Схоже, що ми переживаємо сьогодні кризу гуманітарної культури, не чути хороших поетів, в забутті великі гуманітарії зокрема Аверинцев і Бібіхін, творчість яких була немислима без релігійного начала. Зіпсоване резонансне середовище. Це ж, як храм з поганою акустикою. Церква може бути провісником гуманітарного культурного ренесансу?

Я не зовсім згоден з тим, що ми живемо в епоху занепаду культури та гуманітарних знань і що зараз немає хороших композиторів, поетів, письменників. Ми живемо в час, який перенасичений інформацією, і в потоці шуму іноді важко буває розрізнити справжні сигнали. Але, як відомо, велике бачиться на відстані. І великі люди рідко бувають визнані за життя, як правило, після смерті. Так, сьогодні, в сучасній музиці начебто не проглядається фігура, за масштабом хоч скільки-небудь подібна Шостаковичу. Але виносити кінцеве судження, мені здається, ще рано. Прийдуть часи, коли наші нащадки оцінять нашу епоху по-іншому. І може бути, те, що відбувається зараз і представляється нам менш значущим, ніж відбувалося раніше, для наших нащадків виявиться важливим і потрібним.

Проблема в тому, що інформаційний простір перетворюється на величезний ринок, де кожна людина намагається знайти те, що їй відповідає. І ще більша проблема - та антикультура, яка у нас нерідко видається за культуру. Замість того, щоб виховувати людей в моральному сенсі, робити їх духовно чистішими, вона навпаки, розбещує. Так звана популярна культура, «попса», нерідко буває настільки низької якості і несе настільки ниці моральні посили, що її з повним правом можна називати антикультурою.

Я думаю, що спільне завдання інтелігенції і Церкви як раз полягає в тому, щоб творити сьогодні повноцінну культуру, мистецтво високого естетичного рівня, в той же час несе в собі потужний позитивний моральний заряд. А також сприяти відродженню та розвитку гуманітарних наук, які необхідні для повноцінного розвитку суспільства.

Розмовляла Олена Яковлєва, «Російська газета» (№ 5614 (238), 24.10.2011)

Офіційний сайт РПЦ

УНІАН в Google News