Чим новомученики ХХ століття відрізняються від давніх святих? – протоієрей Микола Доненко

"У нових святих "напруга" з дивами і вони не завжди "йдуть на контакт"... Чи мають бути у святого політичні переконання?.. Вперше за 1000 років канонізували одружених священиків" (Частина II)

Чому новомученики ХХ століття не «завжди йдуть на контакт», і з чудесами у них «не густо»? Чи мають бути у святого філософські, культурні і політичні переконання?
Про це розповів протоієрей Микола Доненко, настоятель храму покрови Пресвятої Богородиці у селищі Нижня Ореанда (Крим), автор книг про новомучеників та сповідників Російської Православної Церкви (багато з них були прославлені на Архієрейському Соборі 2000 року), член комісії з канонізації святих РПЦ.

I частину можна прочитати ТУТ

ДАВНІ І НОВІ СВЯТІ: ЧОМУ НАС ЦІКАВИТЬ СВЯТІСТЬ?

1997 року Руською Православною Церквою було канонізовано 8 новомучеників російських. Я цю службу дуже добре пам’ятаю, бо того дня якимось чином відчував злиття давніх святих з новими святими. 11 років тому єдиночасно було канонізовано ще понад 1300 людей. Зараз новомучеників російських більше 1640 чоловік.

Наразі йде планова якісна робота щодо зниження інтелектуального рівня нації, і головне – знижується сама мотивація: «Навіщо вам небо, навіщо вічність, навіщо Воскресіння, навіщо імперія, навіщо вам усе велике? Ні до чого вам святість!».
І ми повинні оголосити про те, що нам потрібно небагато, нам потрібне те, що хоче Господь. Саме це мале бажання береже в собі те велике, що вміщує людське серце, якщо воно вірить й сподівається на милість Божу. Приклад давніх святих і нових святих є для нас наріжним і основоположним, культуротворчим, державотворчим і таким, що вибудовує парадигму нашого національного буття в контексті всіх світових проблем.

Якщо ми говоримо про давніх святих, то, як правило, психологічно вибудовується наступне… Коли бібліотека батька дістається синові у спадок, він розуміє, що там древні фоліанти, там чудові примірники, там рідкісні книги, рідкісні автори… Але ця спадковість завжди ослаблена, тому що вийти у простір свого батька (інтелектуальний, духовний, вольовий, культурний) йому треба шляхом зусиль розуму і серця. Якщо ж молодий чоловік сам збере бібліотеку, то, очевидно, що зміст кожного тому пройде через нього, і за кожним стоїть зусилля волі, культурний вибір і змістотворчі речі.

Це ж стосується і національних надбань, культурного спадку – якщо ми не вмикаємо свою голову, не вмикаємо своє серце, все залишається без ужитку. Очевидно, що зміст, як і любов, неможливо механічно передати іншій людині, неможливо подарувати. Можна ввійти у чужий зміст, можна ввійти у простір любові, але для цього потрібні внутрішні зусилля людини. Так же і святість. Якщо ми шануємо тих чи інших святих: священномученика Климента, херсонеських святих та інших, ми мов би входимо в ту традицію, де все вже відпрацьовано за замовчуванням, де цілком очевидно, що це святий, ми його знаємо та шануємо, і жодної внутрішньої напруги у нас не відбувається. Все вже встоялося, і ми тільки згодні з тою традицією, поза котрою нас немає.

«ПОДВИГ НОВОМУЧЕНИКІВ ТРАВМУЄ НАШЕ БЛАГОПОЛУЧНЕ ХРИСТИЯНСТВО»

Якщо ми прориваємося до особистості святого, до самого хреста, то очевидно, що цей християнин свідоміший, адекватніший, тверезіший, більш тверезомислячий … Але, на жаль, це стосується нових святих, це відбувається зовсім не так.
По-перше: невелика часова відстань. По-друге: ми знаємо їхніх родичів. У всіх випадках я знав їхніх дочок, синів та племінників. Ми добре уявляємо побут, політичний і культурний розклад того часу, коли жили святі. До нас дійшли фотографії, зйомки. Ми бачимо, як виглядав Патріарх Тихон, як він розмовляв, рухався, що загалом змінює наше уявлення. Можна сказати майже по-євангельськи, що ці не приходять туди, а інші не приходять сюди, бо між нами утворилося велике провалля: «Святий – він святий, і нема чого туди лізти, а ми живемо якось паралельно».

Канонізація нових святих, явлення світові російських святих новомучеників, стало певним трансцендентним проривом у пакибитіє. Коли ти розумієш, що заклик Христа до святості «тут і зараз» є абсолютним. Христос прямо говорить «будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний», і ці слова Богочоловіка Христа сказані одного разу і на всі часи, і в цьому сенсі вони такі, що не скасовуються. Але людський розум улаштований так, що він може мішкувати, може виводити на окраїну свого розуміння, або взагалі виводити за дужки. Та між тим, все це лишається актуальним.
Тож подвиг новомучеників якраз і травмує наше благополучне християнство, наші єлейні уявлення, котрі відділяють християнина від Христа, віруючого – від Православної Церкви: такої, якою вона є.

«У НОВОМУЧЕНИКІВ ХХ СТОЛІТТЯ З ЧУДЕСАМИ «НЕ ГУСТО»

Що ще відрізняє новомучеників ХХ століття від давніх святих? Якщо ми читаємо «Житія давніх святих», ми бачимо, що там звершалася маса чудес, були незвичайні події та ситуації: з великомученицею Татіаною, з великомучеником Пантелеімоном, святим Георгієм та іншими.

Ми бачимо, що з новомучениками ХХ століття нічого подібного не відбувається. Я займався першоджерелами, складанням житій, життєписів і матеріалів до майбутнього житія, з чудесами тут якраз «не густо».
Можна пригадати лише одне яскраве чудо, яке було зі священномучеником Фадеєм (Успенським), архієпископом Тверським, котрий був справді великим аскетом, подвижником, молитвеником і абсолютно унікальною особистістю, навіть на тлі ХХ століття.
Коли він перебував у Тверській тюрмі, блатні, з попустительства начальства, з нього знущалися, загнали його під нари і здійснювали відносно священномученика всілякі неподобства. Якось одному із блатних явилася Мати Божа і сказала, що «як не припините неподобствувати, всі помрете злою смертю. Не чіпайте мого старця!».

Наступного дня була цілком дивовижна картина, коли всі, на чолі з паханом, полізли під нари, попрохали у священномученика Фадея прощення і витягли його. Тобто вони зрозуміли, що тут щось таке особливе, і вони мусять змінити свій стиль поведінки. Бо блатні й забобонні, й високочутливі. Але інших чудес я не пригадаю, які були б у 20-ті, 30-ті роки і були би пов’язані з новомучениками та сповідниками Російської Православної Церкви.

«ЯКЩО НЕ ШАНУЄШ НОВОГО СВЯТОГО, ТО ДАВНІЙ І МОЛИТВИ НЕ ПРИЙМЕ»

Очевидно, що психологічно, в контексті історичної перспективи, в перспективі Священного Переказу, ми, за замовчуванням, шануємо всіх святих. Ми не завжди їм молимося, не завжди відчуваємо їхню особистісну присутність у нашому житті…
Стосовно нових святих, здобуття з ними контакту відбувається не завжди, не відразу, і знов-таки, шляхом подолання певної перешкоди. Але цілком очевидно, що слід шанувати нових, новопрославлених святих, і про це говорить один із найвеличніших святих ХІ століття Симеон Новий Богослов. Він говорить про те, що коли не шануєш нового святого, якого явив Бог, то й давній святий твої молитви не прийме, тому що новий святий, святий тим же Духом, що і давній святий.

Це той же Дух благодаттю Божою дише і давньому святому, і в новому святому, і якщо ти не розрізняєш дихання Духа, то ти шануєш скоріше вже не святого, а просто людину за її людськими ознаками. Тим самим, не шануючи одного святого і надаючи перевагу іншому, ти ображаєш благодать Божу. Будь певен, що і давній святий з братньої любові до нового святого твої молитви може не прийняти.

Оця ключова думка преподобного Симеона Нового Богослова є для нас наріжною, й вона має бути відправною точкою до тих нових святих, котрих Бог явив Русі. Це неймовірне багатство! Народи ми визначаємо за кількістю філософів, учених, геніальних полководців, та, суворо кажучи, це не лише живопис, музика і література, а це ще і святість.
Якщо говорити про ХХ століття як про століття святості, це винятково унікальний момент, й історія святості ХХ століття – це історія нашої слави, історія пишноти. Це історія тих світових і Богом даних конструкцій, які утримували російське ХХ століття на тій величині і на тій величі, про яку ми тільки зараз починаємо здогадуватися, бачити і розуміти.

Стосовно відмінності давніх святих від сучасних існує оптичний обман. Очевидно, ми знаємо, що будинки. Які стоять попереду, перед нами, також розміру, як і ті, що розташовані в кінці вулиці. Але коли справа стосується культурної перспективи, нам видається те, що позаду, більшим за те, що знаходиться тут і зараз. Саме з історичною і культурною перспективою є певні збої, плюс до цього є певні виправдання, оскільки образ святого буває з житійним забезпеченням, де все людське й історичне винесене за дужки, й залишено саму ікону.

ЧИ МАЮТЬ БУТИ У СВЯТОГО ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕКОНАННЯ?

Як робиться ікона? Вона формулює в собі все те найкраще, Богом просвіщенне, що було в людині, і все випадкове та минуще виносить за дужки. Те ж саме і житія – зосереджуються на тому, що було від Бога в житті цієї людини.
У житії новомучеників ми бачимо живих людей, ми знаємо їхні біографічні подробиці, котрі для нас психологічно і культурно можуть бути незручними. Це заважає нам сприймати цілісність, справжність та дію благодаті Святого Духа.

Наприклад, які повинні бути у святого філософські, культурні й політичні переконання?
Подібна думка у нас не закрадається відносно великомученика Пантелеімона чи Георгія. Та, між тим, очевидно, що у них були свої погляди на владу, політику, на культуру, на ті чи інші речі. У нас, за замовчуванням, кожен святий мусить бути монархістом романівського зразка – ненавидіти комуністів і таке інше.

Але тут ми підходимо до святителя Луки і з`ясовуємо, що на допитах він говорив: «Так, я лівих поглядів, і якби не був християнином і архієреєм, то я був би комуністом. Я поділяю доктрину соціальної справедливості, все це для мене близьке і зрозуміле, я людина цієї епохи».

Цілком очевидно, що він не монархіст і не демократ. Я пропонував владиці зробити доповідь про політичні погляди святителя Луки, на що отримав стійке «ні». «Ні до чого. Він святий, ми зосереджуємося на його святості».
Але ж ми маємо академічно вивчити всі аспекти і всі грані такої великої особистості, як святитель Лука. Виявляється – ні до чого. Хоча за документами, за свідоцтвами, за обсягом тієї інформації, що залишилася, все це зробити легко, можливо і, взагалі-то, потрібною Але насправді, так, мої політичні, культурні погляди можуть не збігатися з точкою зору святого.

Ну то й що? Не це головне. Адже все це минуще, і все це відходить на задній план. Ці речі є шорсткуватими і служать певною перепоною на шляху органічного і справжнього сприйняття образу святого, і це швидше наша проблема, тому що Дух дихає, де хоче, й у розумних, і дурних, й освічених, і неосвічених, і в монархістів, і не монархістів, і у людей лівих поглядів, і правих поглядів, тому що колір волосся та очей – не так суттєво.

«ЗА 1000 РОКІВ НЕ БУЛО КАНОНІЗОВАНО ЖОДНОГО ОДРУЖЕНОГО СВЯЩЕННИКА»

До революції, до 1917 року, за 1000 років не було канонізовано майже жодного одруженого священика, жодного мирянина. За дуже рідкісним винятком, якщо це був блаженний. І тут, у 2000 році, ми бачимо, що до Церкви входить величезна кількість звичайних приходських священнослужителів, які мали дружин, мали дітей, мали повсякденні турботи – цілком очевидні і нам зрозумілі.

Це не в’яжеться з якимось високим образом святості, високого призначення й образу «не від світу сього». Ці речі для нас є важливими, щоб ми побачили ті проблеми, перед котрими ми стоїмо.

Записав Євген Зленко, спеціально для «УНІАН-Релігії» (за відеоматеріалами VI Міжнародної конференції з Церковної археології, Херсонес, 12 – 18 вересня 2011 р.).

Фото автора.

УНІАН в Google News